— То он воно що…

— Ну, але… — Зоська намагалася щось зрозуміти. — Але ж… А як же Марцін?

— Марцін? — Агата спробувала пояснити Зосі занадто складну для неї проблему. — А Марцін просто замінник.

— Як це — замінник?

— Отак.

— А ти звідки така розумна взялася? Я тебе в житті ні з ким не бачила, крім нашого вчителя англійської, — допитувалася Клаудія.

— Нічого не вдієш, моя люба, нічого не вдієш. Ці речі просто знають, от і все. Не моя справа, але хлопця шкода. Ти, звісно, йому сказала? — Агата вдавала досвідчену підстаркувату тітку, і схоже, вона справді вжилася в цю роль.

— Кому? Марцінові? Звісно, ні! — гордовито сказала Клаудія. — І не збираюся!

— Дивися, Зосю. Вона дозволила бідолашному закохатися, але не має до нього жодних почуттів. Цікаво, що б сказали на це герої твоїх мудрих романів? — уголос подумала Агата.

— Що це непорядно? — ризикнула Зоська.

— Браво! А ще?

— У романі така ситуація може розвинутися дуже по-різному: зрадливий коханець повертається, але вона вже кохає іншого.

— Нудно.

— Ні, чому? — Клаудії цей варіант явно сподобався.

— Вона закохується в іншого, але він їй каже, що робить все, щоб провчити свою колишню кохану.

— Уже краще!

— Та ви що? Марцін? Він…

Зоська зосередилася так, наче грала в гру «Виграй мільйон».

— Цей другий — насправді брат нової дівчини колишнього коханого й усе з’ясовується в найнесподіваніший момент.

— У який? — Клаудія вже уявляла себе в цій ситуації.

— У такий, що ти просто дурепа!

— Дякую! Ви дуже люб’язні.

— Не жартуй із нього, шкода хлопця.

— Лише мене ніхто не жаліє! Зрештою, хіба вас це обходить?

— Ну певне ж! — підтвердила Агата. — Це не наша справа. Нехай собі кривдить, кого хоче.

Саме над’їхав 525-й автобус, і троє дівчат зайшли досередини.

— Ви не розумієте, що він лише зараз щасливий? — захищалася Клаудія. — Що йому ця ситуація підходить? Що він воліє те, що є зараз, а не те, що було перед поїздкою?

— А що було? Нічого не було!

— Так отож, краще вже те, що є, ніж чого немає. Може, він і дурненький, але так для нього краще.

— Бо він не підозрює, що ти з ним нещира, — розвивала тему Зоська.

— Залиш для себе свої моралі, окей? Це моя справа, із ким бути щирою, а з ким ні.

— То краще з нами будь. Принаймні доки вся ця справа з Магдою не закінчиться, — дуже серйозно промовила Агата. — У цій одній-єдиній ситуації, у решті можеш робити все, що тобі заманеться. Завтра підемо туди після уроків. Зосько, візьми якусь книжку, неважливо яку, сама вибери.

— Я? Але яку? — Зосю трохи пригнічувала відповідальність.

— Будь-яку.

— Може, щось із малюнками? — ризикнула Клаудія. — Якісь казки?

— Ти що, з дуба впала? Магда не побачить жодних малюнків. Ми маємо їй читати, а не малюночки роздивлятися. І щоб жодної рекомендованої літератури! Бо позасинаємо. А ти стільки читаєш, то щось і вибереш.

— Принаймні щось жваве. Може, про кохання?

— Клаудіє, ти читатимеш раз на три дні, навіть не простежиш сюжету.

Назви книжки вони так і не вибрали. Клаудія вийшла біля Відродження.

Агата на наступній зупинці. Повільно пленталася в бік дому. Її уява теж розгулялася. Тепер дівчина боялася, що йдучи повз Магдин дім, побачить її у вікні, саме таку, якою вона бачила її в снах. Ця картина була би жахливою, хоча й могла виглядати наче якесь медичне диво, але Агата про це не думала. Ішла повільно, звично втупившись у землю, щосили намагаючись не дивитися в бік Магдиного дому. Вона майже відчувала, як щось піднімає їй голову догори і, незважаючи на її переляк, наказує глянути на вікна другого поверху.

Зося вийшла на вулиці Пожариського й повернулася до школи на репетицію. Вона мала побачити Патрика й думала про це вже від ранку. У школі якось вдавалося не зустрітися з ним. Тепер не відкрутишся, вони грають у спільній сцені..

Зосі було шкода, що не можна звіритися дівчатам. Нехай би вже трохи посміялися, немає на те ради, але їй, напевне, стало б легше. Усупереч тому, що про неї думали, вона була досить замкнутою й не могла сказати отак запросто: «Гей, послухайте-но, я закохалася в Патрика, а він на мене не звертає уваги, що робити?» Якби вони самі почали, усе було б по-іншому. Можна тоді заперечити, посваритися, як Агата через Марека. Яка різниця, хто що говорить, найважливіше, що можна позбутися тягара. Бо ці постійні роздуми на самоті — просто божевілля якесь.

Найгірше, що він нічого не розуміє! І взагалі не усвідомлює, як він її скривдив! А вона завжди брала провину на себе, тож і цього разу вирішила, що в усьому завинила сама. Мабуть, вона неправильно зрозуміла його поведінку. Як остання дурепа, чекала на свого лицаря, і ця роль дісталася саме йому. А він ні про що не здогадався, не зрозумів, йому від неї потрібно було щось зовсім інше! Як можна таке витримати?

«Чому ми іноді покладаємо на когось роль, яка зовсім не відповідає його бажанням? І чому потім так важко від цього відмовитися? Він сказав „ні“, пошив мене в дурепи, його цікавить Агата, тоді чому я не можу про нього забути? Чому я так страждаю? Чому постійно думаю про нього й мрію, що він усвідомить свою помилку? Адже я знаю, що із цього нічого не вийде. Він мене не кохає. Не кохає мене. Треба це нарешті зрозуміти. Бо я мов той жебрак. Стою із простягнутою рукою, але долоня залишається порожньою. І такою й залишиться. Чому це так страшенно боляче? Чому замість того, щоб зненавидіти його, я ненавиджу себе?»

А потім зайшла до зали й за мить могла вдавати кого завгодно. Дивилася Патрикові просто у вічі, та лише тому, що це робив хтось інший, героїня, яку вона грала. Зося більше не відчуває болю, у неї інші проблеми, інші переживання й страхи. І навіть, якби довелося сказати Патрикові: «Кохаю тебе», вона й оком би не змигнула. На щастя, її роль цього не передбачає.

Протягом півтори години Зоська не сприймає хлопця як Патрика. Але після репетиції він знову стає собою. І вона більше не може прикидатися кимсь іншим.

— Можна тебе провести? — несподівано питає він.

— Дякую, ні, я спішу. Зрештою, мені ще до бібліотеки.

— То ти спішиш, чи йдеш до бібліотеки?

— І те, й інше.

— Як хочеш. Я думав, ми можемо поговорити.

«Про що?!» — волає щось у ній, це «щось» прагне повірити, будь-що знову йти поруч і розмовляти з ним. На жаль, вона розуміє, кого стосуватиметься ця розмова.

— Ні, не можемо! — відповідає вона нарешті якимсь чужим голосом і відвертається, щоб приховати сльози.

Есемеска від Агнешки приходить точнісінько тоді, коли за матір’ю зачиняються двері.

— ТИ САМА? — питала Агнешка.

— ТАК, — відповіла Клавдія, хоча їй і не хотілося ні з ким зустрічатися й тим більше виходити.

— ЗА ПІВГОДИНИ НА ЗУПИНЦІ, — зажадала Агнешка, як завжди не питаючи її думки.

У Клаудії був вибір. Вибір є завжди. Вона ж могла відписати, що не поїде, бо не хоче, бо ще уроків не зробила, у неї сидить Марцін, будь-що. Але незважаючи на своє небажання, вона одяглася й вийшла, сама не розуміючи, куди й навіщо йде.

— До «Променаду»? Я вже там нині була! — канючила вона в автобусі.

— То й що з того? — Агнешка перекочувала в роті жуйку й байдуже дивилася у вікно.

— Нічого, — відказала Клаудія.

— Полазимо, подивимося, може, морозиво тобі куплю, якщо будеш чемною… — Агнешка переконувала абсолютно нецікаво, зате, як завжди, ефективно.

Морозиво було аргументом. Заради нього Клаудія пішла б до «Променаду» навіть пішки. Десь посередині першого поверху там є кафе з морозивом, просто диво. Море смаків, великі, зручні ратанові крісла, сідаєш і почуваєшся богинею. Саме туди вони й подалися, але раніше зайшли до «Н&М».