— Художник завжди незадоволений своєю працею.

— Та й що?

— Я хочу переробити свою картину. Ту, що ти купив, теж, — сказав він, перейшовши на «ти». — «Листоношу». Вона потрібна мені на кілька днів.

Те прохання приголомшило Райнгарда. На мить він згубив пильність і Нарцис ребром лівої долоні рубонув його по руці, що стискала пістолета, і заволодів зброєю. Спадкоємець заверещав, мов заєць. Нарцис згріб його за горлянку і притиснув до стіни, тицьнувши під носа свого «Глока», куди поважнішого на вигляд, ніж маленький пістолет господаря.

— Де моя картина?

Райнгард почав мовчки сповзати, хоча був притомний.

— Картину давай, — процідив крізь зуби Нарцис. — І я покину тебе в цьому звіринці.

Останній нащадок славетного роду тупо витріщався на нього. У його очах, наче свічки, блищали сльози, тож усе те мало дуже драматичний вигляд.

— Де моя картина, цапе смердючий?

— Н-не тут…

— А де?

— У коморі.

— Де та клята комора?

— Унизу. У дворі. Там, де майстерня.

Нарцис згріб його за шкуру і, поставивши на ноги, потурив до дверей.

— Перший підеш.

— Мені телефонували хлопці з Ніцци. Обшукали віллу Корто.

— І що?

— Та нічого. Жодного сліду. Жодного доказу. Неможливо сказати, хто вбив психіатра і санітарів. А свідків ти сама бачила.

— Про мене хтось уже сказав?

— Вони там у такому стані, що взагалі не можуть балакати. Ні про кого і ні про що.

Анаїс сиділа в авто, що взяла напрокат. Голос Кроньє долинав неначе з іншої планети. Уже десять хвилин чатувала вона в засідці на розі вулиць Бак і Монталамбер, у глухій звивистій вуличці, напроти величного будинку, де містилося видавництво «Галлімар», — там виднівся тільки логотип НРФ.

— Що ще?

— Бляшаний помер.

Анаїс і не сподівалася, що він опритомніє. Хай там як, Бляшаний — пройдений етап. Вона поклала пістолета на коліна. Звідси вона добре бачила зарізяк, що стояли за декілька десятків метрів біля свого «ауді», припаркованого перед супермаркетом «Монопрі» на розі вулиці Бак. Номер авта і зовнішність убивць цілком відповідали тій інформації, що в неї була. Чорні вовняні пальта. Костюми від «Г’юго Босса». Поведінка високих чиновників, певних своєї могуті.

Зараз вони нудьгували біля свого авта, наче якісь наймані водії, вряди-годи зиркаючи на фасад будинку номер один на вулиці Монталамбер. Нарцис був усередині. У помешканні Сільвена Райнгарда.

— Я тобі зателефоную.

Із під’їзду вийшов Нарцис із двома картинами під пахвою. Одна була загорнута в пухирчатий поліетилен, друга обмотана ганчіркою й обв’язана мотузком. Найманці заворушилися. Анаїс відчинила дверцята авта. Віктор Януш, він же Матіас Фрер, він же Нарцис, обернувся спиною до видавництва «Галлімар» і рушив у напрямку вулиці Бак.

Він поминув портика готелю «Монталамбер», готель «Пон-Руаяль», ресторан і «Ательє» Робюшона. Із тими картинами під пахвою він скидався на сновиду. Дивився просто перед собою невидющим поглядом. Від часу їхньої останньої зустрічі в тому стерильному помешканні в Бордо він схуд кілограмів на три або й чотири.

Зарізяки вже переходили вулицю, петляючи поміж автомобілями, що стояли в заторі. Анаїс тихенько причинила дверцята і зняла пістолета із запобіжника. Поміж убивцями і жертвою було декілька метрів. Анаїс поклала пальця на спуск. Вона простувала за ними, ладна щохвилі кинутися через вулицю. Зарізяки одночасно застромили руки під пальта. Анаїс звела руку.

Та нічого не сталося.

Убивці завмерли на місці.

Нарцис допіру ввійшов до центру медичної діагностики, розташованого біля аптеки в будинку номер дев’ять на вулиці Монталамбер. Анаїс заховала пістолета під полу. Вивіска на дверях сповіщала: «Сканування органів і тканин. Комп’ютерний рентґен. Маммографія. Ультразвукові дослідження».

Нарцис методично дотримувався свого плану. Він забрав дві картини, одну в Сімона Амсалема, другу в Сільвена Райнгарда. І тепер збирався просканувати їх рентґеном.

Чоловіки в чорних пальтах повернулися до свого авто. Анаїс теж сіла до свого «опеля». Вони не помітили її, можна було й не сумніватися. Рух на вулиці майже зупинився від затору. Авта мало не буцалися бамперами. Скрізь роздратовано сигналили. Що тут такого могло статися?

Вона не зводила очей зі своїх супротивників, подумки захоплюючись їхнім спокоєм, елегантністю, їхньою зневагою до смерті. Обидва кремезні, зріст — метр вісімдесят п’ять. Бездоганно випрасувані штани. Під пальтами вгадувалися застебнуті на всі ґудзики піджаки. Один, сивий, був в окулярах з металевою оправою «Том Форд». Другий, рудуватий білявець, уже почав лисіти. В обох правильні, навіть гарні риси обличчя. Від обох аж струмувала самовпевненість, що ґрунтувалася на близькості до можновладців і безкарності.

А ось вона почувалася кепсько. Від неї тхнуло потом. Руки трусилися. Вона була вичавлена мов губка. Їй згадалися італійські вестерни, що їх вона дивилася з батьком. Перестрілки на тлі античних арен чи старовинних цвинтарів. Герої фільмів завжди цілковито владали собою. Кров у них була зимна, мов у жаб. І зарізяки цілком панували над собою. А ось вона — ні.

На мить їй закортіло зателефонувати в місцеву поліційну дільницю, та вона передумала. Вбивці обов’язково помітять наближення поліційних авт і вшиються. А їй треба таки з’ясувати, хто вони такі, на кого працюють і звідки взялися. Може, піти за Нарцисом до медичного центру? Попередити його? Вийти з ним через запасний вихід? Ні, не пощастить. Він запанікує. Може, навіть почне стріляти. Любителям не можна довіряти.

Вона поклала пістолета на коліна. Чимдуж стиснула кермо, намагаючись погамувати дрож у передпліччях. Якби був лексоміл, то їй стало б ліпше. Та поєднувати заспокійливе з амфетамінами було все одно, як дзюрити на полум’я.

Треба чекати.

Просто сидіти і чекати.

— Пане Нарцис?

Він схопився на ноги, не випускаючи полотен, що були під пахвою. Він назвав те прізвисько, не подумавши, в реєстратурі. Він не мав ні карти медичного страхування, ні направлення від лікаря, та дівчата в реєстратурі поставилися до цього з розумінням. Він сказав, що якось упав і тепер у нього щось негаразд із ліктем. Йому запропонували зачекати в черзі. Інші відвідувачі центру не звертали на нього ніякої уваги.

— Сюди, прошу.

Працівниця припровадила його коридором. На повороті він ударився картинами об ріг.

— Може, ви покинете їх у реєстратурі? У роздягальні вони вам заважатимуть.

— Дякую, мені так ліпше.

Він ішов за нею слід у слід. Після того інциденту з Райнгардом йому і так було недобре, а друга картина геть доконала його. На ній він написав себе в костюмі листоноші 80-х. Кашкет і куртка сталево-синьої барви з тодішнім логотипом пошти — паперовим літачком. Що стояло за цими дурнуватими о`бразами?

Дівчина зупинилася біля дверей.

— Ви таки певні, що хочете взяти їх із собою? — знову запитала вона.

— Дякую. Вони мені не заважають.

Вона обернула клямку і впустила його до вузької комірки перед ще одними дверми.

— Роздягайтеся. Лікар зараз вийде.

Нарцис зачинив двері й поклав картини на лаву, навіть не подумавши скинути бодай куртку. За хвилю другі двері відчинилися, і на порозі постала жінка.

— Ви ще не роздяглися? — суворо запитала вона.

Нарцис уважно на неї глянув. Чорнява, нафарбована, черевички на високих закаблуках. Вигляд її будив суперечливі почуття. З одного боку, білий халат як символ наукової безпристрасності, з іншого — косметика і підбори як символ чуттєвості та загравання.

Він вирішив діяти м’яко.

— У мене не зовсім звичайне обстеження, — всміхаючись сказав він. — Мені потрібно просканувати оці два полотна…

— Про це й мови не може бути, — урвала його лікарка. — Наша техніка не для цього.

— Запевняю вас, це дуже поширена метода. В усіх наукових лабораторіях французьких музеїв…

— Перепрошую, але ви не туди звернулися.