Всюдихід знай рухався. Якщо судити зі списку, вони мали зупинитися на вулиці Сюркуф, біля будинку номер вісім, де мешкав Ерве Латанрі, проте зарізяки поминули те місце і подалися до майдану Інвалідів.

— Що ще він вам казав?

— Та нічого… Хоча сказав-таки. Точніше запитав. Про Ґюстава Курбе.

— Що його цікавило?

— Один його автопортрет. Називається «Поранена людина».

— А точніше можна? Мені треба знати, про що ви з ним балакали. Дослівно.

— Йому хотілося знати, що таке виправлення.

— Гм… Я теж хочу знати.

— Так називається полотно, яке автор ґрунтовно переписав. Майже цілковито переробив.

По спині побігли дрижаки. То було щось дуже важливе.

— А «Поранена людина» теж виправлення?

— Авжеж, це одна з найславетніших робіт. Мистецтвознавці довго не могли второпати, чому Курбе змалював себе вмирущим і з раною у грудях. У 70-х полотно просвітили рентґеном і виявили, що під зовнішнім пластом фарби є ще один. Там зображено його наречену, яка потім покинула його. Курбе переписав картину, змалювавши себе вмирущим від рани в серце. Зрозумілий символ.

Тепер вона все збагнула. Нарцисові картини були виправленнями. Під автопортретами він малював щось інше. Якийсь секрет там крився, і тепер він хотів дізнатися, що то таке. Але того самого хочуть і вбивці. А Нарцис збирає свої полотна, щоб дослідити рентґеном.

Глянула на айфона. Зарізяки прямували вулицею Бак. Та ось вони зупинилися на розі вулиці Монталамбер. Вона переглянула списка. Авжеж. У будинку номер один на цій вулиці мешкає Сільвен Райнгард.

Вона попрямувала була до дверей, та похопилася.

— У вас є репродукція «Пораненої людини»?

— Хтозна… У монографії, певне…

— Знайдіть.

— Послухайте…

— Мерщій!

Пернаті вийшов. Анаїс навіть не спробувала погамувати своє сум’яття. Кров бу´хала у скронях, і вона не могла тверезо мислити.

— Ось.

Пернаті тримав у руках розгорнуту книжку. Чоловік лежав під деревом, укрившись плащем. Уся картина була просякнута трепетним, золотавим світлом. Тінь під головою скидалася на темну кору. Заснулий красень стискав лівою рукою край плаща, а права була ним затулена.

Ліворуч на білій сорочці розпливлася кривава пляма. Поруч з художником лежала шпага. Анаїс дивилася на картину очима слідчого. Вона відразу збагнула, що це вбивство і що шпагу поклали задля того, щоб ніхто не дізнався правди. Жертва не хотіла, щоб люди дізналися, хто її вбивця. Не суперник, з яким начебто відбувся поєдинок, а дівчина, з якою він хотів прожити всеньке життя.

— У вас є рентґенівський знімок цієї картини?

— А він там, у книжці.

Пернаті перегорнув сторінку. Анаїс побачила ту саму картину в чорно-білому варіанті. Біла барва пронизувала її, обернувши чудернацьким видивом. Побачила вона і подробицю, якої не було на картині. Замість бганок плаща з’явилася жіноча постать. Жінка лежала, поклавши голову на плече художникові. Вона здавалася нематеріальною, схожою на модні на початку ХХ століття зображення потойбічних істот, що їх начебто бачили втаємничені під час спіритичних сеансів.

Але та жінка лишилася під пластом фарби.

Анаїс подякувала Пернаті і, схвильована, вийшла з галереї. Вона раптом збагнула, чого найдужче боїться.

Адже під картинами Нарциса могло бути зображення його давньої нареченої.

Сільвен Райнгард жив поночі.

Двері він відчинив обережно, ланцюжка не скинув. На сходовому майданчику сяяли тьмяні світильники, що скидалися на світлячки парафінових ламп у копальні.

— Я впізнав вас, — озвався він. — Ви Нарцис.

Нарцис мовчки кивнув.

— Я ніколи не купую робіт просто в художників, — сказав Райнгард.

Нарцис тримав під пахвою картину, запаковану в пухирчату плівку.

— Я нічого не продаю.

— То чому ж ви прийшли?

— Ви дозволите мені увійти?

Сільвен неохоче зняв ланцюжка, відчинив двері й трохи відступив набік. Нарцис поринув у цілковиту пітьму. Він нічогісінько не бачив, та відчував, що тут висока стеля, просторі приміщення і гладенький паркет — одне слово, то було помешкання, збудоване ще за барона Османа[41].

Якусь мить вони стояли мовчки. Урешті Райнгард замкнув двері. Нарцисові очі потроху звикли до темряви. Двері провадили до вітальні. Віконниці зачинені. На меблях сірі чохли. І така духота, що дихати не було чим.

— Що вам треба? — вороже запитав господар.

Нарцис примружився. На Райнгардові були бляклі джинси, светр без коміра і величезні хатні капці. Обличчя його майже не було видно.

— Я хотів з вами побачитися, — обережно сказав Нарцис.

— Я намагаюся уникати знайомств із художниками, чиї картини купую. Таке в мене правило. Хоч що там хто каже, сприймання мистецтва має бути об’єктивне, нейтральне і безпристрасне.

Райнгард махнув рукою, запрошуючи до вітальні, що була праворуч. Нарцис охоче послухався. Не можна було сказати, що в кімнаті панував рейвах, та вона була занедбана і там наче ніхто й не жив. Картини були посновані запорошеним павутинням. Та ще й духота. На підлозі видніли темні плями килимів. Нарцис уявив собі, скільки на них сміття, либонь, куряви повно і жмутків волосся…

Він подався вперед. Люстри з підвісками, фотелі та столики тонули в пітьмі. Стіну праворуч оздоблював барельєф: декілька велетенських профілів, що скидалися на єгипетські ієрогліфи. Родинне гніздо, подумалося йому. Стіни, меблі, килими — все було ніби кровно пов’язане з Сільвеном Райнгардом так само тісно, як і форма його носа з поколіннями предків. Житло цього чолов’яги було тільки одною з форм його спадковості.

Нарцис обернувся до господаря і, чемно усміхнувшись, запитав:

— У вас є колекція ар-брюту?

І глянув на свого розмовника. Найдужче вражав у Райнгардові голий череп, обтягнутий тонкою пергаментною шкірою, яку напинали тонкі кістки. Низьке чоло. Глибокі провалля очниць. Випнуті зуби. Певне, тільки Господь знав, скільки йому років. Либонь, вік його треба було вимірювати не роками, а поколіннями. Чистісінький зразок расового занепаду.

— Та ось вона. Довкола вас.

І тільки тоді він звернув на неї увагу. Картини були без рам і стояли долі попід стінами. У напівтемряві вони зливалися з бляклими шпалерами. Плутанина ліній та вигинів. Малюнки людських постатей із пташиними дзьобаками. Круглі голови, вишкірені зубаті пащі…

— Чому тут так темно? — не втерпів Нарцис.

— Задля картин. Світло руйнує барви.

Нарцис подумав був, що господар жартує. Та гордовитий тон свідчив про те, що той не схильний до жартів. Враження було таке, наче він кожне слово і навіть кожнісінький склад вимовляє з відразою.

— Світло — первина живопису.

Він і сам не втямив, чому так сказав. Либонь, у нім озвався художник. Райнгард тільки зневажливо пирхнув.

Нарцис розглядав решту робіт. Чоловіки з котячими писками. Бліді, майже напівпрозорі дівчата. Брунатні картонні маски з витріщеними очима.

— Мій батько дружив з Дюбюффе, — сказав Райнгард. — І я продовжую його колекцію.

Нарцис мав рацію. Той син свого батька був справжній бранець свого коріння і своєї колекції. Він існував поміж картинами, що чорними пелюстками велетенського темного зілля помалу пожирали його.

— То що тобі тут потрібно, га, мерзотнику? — раптом запитав Райнгард. — Чого ти приліз до мене?

Нарцис обернувся, вражений тією інтонацією. Райнгард тримав у руці невеликого пістолета. У темряві тьмяно лисніла цівка тієї зброї, що видалася Нарцисові іграшковою.

— Пограбувати мене прийшов?

Нарцис нітрохи не злякався.

— Якось, — проказав він, — у Люксембурзькому музеї охорона зловила дідугана з палітрою і пензлями, що потайці переписував картину П’єра Боннара. Вони згребли його і витурили відтіля. Той дід був сам П’єр Боннар.

Райнгард знову пирхнув, показавши зіпсовані зуби.

— Те саме розповідали про Оскара Кокошку. Казки!

41

Жорж-Ежен Осман (1809—1891) — французький державний діяч і містобудівник. — Прим. пер.