— Ти з ними обережніше. Це не для слабаків. Уживай одну за раз.

Анаїс заховала вісім пігулок до кишені, а дві лишила в руці.

— Запити нічого нема?

Куцань простягнув їй бляшанку коли-лайт.

— Без кокаїну, гарантія, — пожартував він.

Анаїс проковтнула відразу дві пігулки. Хотіла була повернути бляшанку, та хлопчина вже зник у пітьмі.

— Подарунок від фірми, — пролунав його голос. — Нехай щастить.

Анаїс рушила з місця. Дощ лляв і лляв. Вона вже відчувала чи, може, їй так здавалося, що дофамін просягає в мізки. Анаїс перемкнула швидкість і знову виїхала на шосе А61. На першій автозаправці залила повного бака. Розраховуючись, зиркнула на вітрину з канапками і зрозуміла, що геть не хоче їсти. У дурману був побічний ефект — він гамував голод. Тим ліпше. Значить, нерви будуть напнуті мов струни.

Вона рушила з місця і глянула на екран айфона. Зарізяки, яких вона переслідувала, покинули шосе D2202 і рухалися до якогось глухого села, що звалося Каррос. Що вони там забули? Може, таки знайшли Януша?

Вона перемкнулася на п’яту передачу і тільки тепер помітила, що жене зі швидкістю понад двісті кілометрів за годину. Що ж, поки що авто марки «Смарт» було її найвірнішим союзником.

Ніч допіру розпочиналася.

— Скільки тут? — запитав Нарцис, зважуючи на долоні конверта з грубого щільного паперу.

— Сорок п’ять тисяч євро.

Нарцис недовірливо зиркнув на Корто.

— Казав же я тобі. У Парижі всі були в захваті від тебе. Більшість твоїх полотен продали по чотири тисячі євро. А ти написав їх десятків зо три. Десь половину прибутку забрала галерея. П’ятнадцять відсотків узяли ми, до спільної каси. Решта твоя. Ти модний художник! Як захочеш, то можеш знову стати Нарцисом. І гребти гроші лопатою.

Нарцис розтулив конверта.

Гроші всередині лисніли матовим блиском, немов були з єдвабу.

— Не зможу я більше писати, як Нарцис.

— Ти певен цього?

Він не відповів. Насправді десь у глибині душі він знав, що всі його вміння і навички, його малярський хист — усе воно нікуди від нього не поділося, так само як і його компетенція фахового психіатра. Питання полягало не в тому, чи здатний він продовжувати кар’єру Нарциса з того пункту, де він її покинув. Просто перед ним тепер стояли інші завдання. Йому треба відшукати свої полотна. Роздивитися чи, точніше, уважно вивчити їх. Він не сумнівався, що підсвідомо зашифрував у них якусь істину. Щось таке, що стосується його достеменної особистості.

— Як ви гадаєте, — поспитався він, поклавши конверта із грішми до кишені, — скільки у мене часу? Маю на увазі, до того як мене спіткає черговий напад амнезії?

Вони йшли парком. Надворі вже смеркло. Віяв дужий вітер, і дерева гойдалися та гнулися під ним. Хоч Януш на цілу добу покинув своє розслідування, проте зараз він почувався ситим, та й відпочив добре. До того ж забагатів. Буде з чим провадити справу далі.

— Заздалегідь це передбачити неможливо, — відказав психіатр. — Нема ніякої закономірності. Не забувай лише, що кожен випадок амнезії — це вияв психотичної втечі. Своєрідна відповідь на психічну травму. Причиною чергового нападу може стати те, з чим ти стикаєшся у повсякденному житті.

Нарцис не сперечався з цим. Найстрашніша гіпотеза полягала ось у чому. Він убивця і після кожного вбивства міняє шкіру. Він струснув головою, не бажаючи погоджуватися з цим звинуваченням.

Вони прямували терасами. У темно-блакитному небі вже зазоріло. Тут, на висоті, п’янко пахла смолиста глиця. Психіатр звернув праворуч і припровадив його до кактусового саду. Нарцис ніколи раніше не бачив стільки кактусів. Вони були скрізь — росли в землі, у глеках, у теплицях. Декотрі скидалися на морських їжаків, загорнутих у вату. Інші сягали двох метрів заввишки або розчепірювали свої лапи, схожі на канделябри.

— Чуєш?

— Що?

— Запах який! — Корто глибоко вдихнув повітря. — Усе наше тіло відгукується на ці запахи. Приблизно те саме відчуваєш, коли дивишся на море… Ми ж здебільшого складаємося з води. Ти полюбляв приходити сюди вечорами…

Нарцис не розумів, куди хилить психіатр.

— Гадаю, ти читав Юнґа?

— Читав, — не вагаючись, відказав Нарцис.

— З погляду Юнґа, наша свідомість чи, точніше, підсвідомість пронизана архетипами, примітивними і схематичними ідеями, що виникли на зорі людської історії: міфами, легендами, первісними страхами. Зіткнувшись із якимось фактом, видовиськом чи подробицею, яка буде нам нагадуванням про ці архетипи, ми зазнаємо глибокого хвилювання, що виходить за межі наших особистих переживань і спільне для всього людства.

Корто говорив монотонниим, майже гіпнотичним голосом.

— То й що?

— Гадаю, десь те саме відбувається і з нашим тілом. Існують, сказати б, фізіологічні архетипи. Море. Ліс. Камінь. Небо. Усі ці царства, які оточують нас не лише зовні, а і є в нашій душі. І в контакті з ними наше тіло прокидається. Згадує, як колись воно було морем, лісом, каменем, зорею… Наші клітини починають здригатися, тремтіти, непокоїтися…

Корто згріб його за плече.

— Знайди свої картини, — прошепотів він. — Вирушай до Парижа. Я знаю, що ти туди зібрався. Тобі потрібно побачити свої роботи. І тоді твоє тіло стане тобі поводирем. Малярство і столичне життя — частини твого минулого. І ти теж до певної міри якась їхня частка.

Нарцис збагнув, що має на увазі Корто. Він заплющив очі й спробував простісінько зараз провести із собою експеримент. Він вдихнув у себе вогкого духу парку, шелесту листя, що скидалося на гомін прибою, і холодного гірського повітря, яке линуло зпередвіку. Тілом його пробігали хвилі. Він став мокрим піском, яким ступають босі ноги. Дзумкотінням комах, що мліють під гарячим сонцем у тім краю, де завжди полудень. Рипінням снігу і слизькою білизною лижні. Він дихав. Сміявся. Обіймав увесь світ. Усеньке його тіло обернулося лаковим відблиском золотавого променя, що осяває літнього вечора жіночу постать у вітальні буржуазного дому…

Він розплющив очі. Корто зник.

Він прислухався. Із долішньої тераси долинали звуки цілком реальних кроків. Придивившись, він побачив, що кактуси рухаються. Серце на мить перестало калатати в грудях.

То були не кактуси. То були грабарі в чорних костюмах.

Вони йшли вперед, нітрохи не переймаючись тим, що зчиняють стільки шкоди: ламали ногами низькі рослини, розсували високі. Хоч було поночі, Нарцис бачив їхні постаті в куртках, застебнутих під саму шию. У їхніх руках були пістолети з глушниками. І тут його наче струмом ударило: свій «Глок» він забув у кімнаті.

Чоловіки дісталися до кахляної доріжки. Задерли голови, розглядаючи будинки. Нарцис устиг заховатися в чагарях. Усе, що відбувалося, він неначе вже десь бачив. У Марселі він так само стояв на східцях, якими піднімалися розбишаки з вуличної ватаги.

Чоловіки почали підніматися. Ховаючись у кущах, Нарцис прокрався до майстерень. Добре, що штани його і куртка були темної барви. Він скрадався, зливаючись із деревами і пітьмою.

Він виліз на балкон, що оперізував будинок. Здається, у майстерні лишилося відчинене вікно. Авжеж. Він прослизнув досередини. Торкнувшись ногами бетонної долівки, трохи підбадьорився. Тихенько причинив віконну раму і врешті відхекався.

Коридор. Якщо він нічого не переплутав, ліворуч розташовані зовнішні східці, що провадять до житлових приміщень. Людей о цій порі тут не було, всі пішли вечеряти до іншого будинку. Прокравшись до своєї кімнати, він застромив руку під матрац і дістав пістолета. Тека з паперами у справі Ікара лежала теж там, був там і ніж, і Нарцисів записник. Усе його майно. Весь багаж. Він застромив зброю за пояса, поклав ножа до кишені штанів, а папери до кишені куртки, яку вбрав поверх піджака. Штани від костюма згорнув і взяв під пахву, щоб надіти потім.

Виглянувши в коридор, він роззирнувся. Нікого. Серце шалено гнало кров по жилах. Спускатися східцями вже запізно. Він пішов у протилежному напрямку. У кінці коридора було вікно. Він відчинив його і виліз надвір, плигнувши на парапет, що тягнувся вздовж всієї стіни. До землі звідси було метрів зо три. Можна стрибати, аби впасти в кущі. Він заплющив очі і стрибнув. Йому здалося, ніби падав цілісіньку вічність. Приземлявся він довго, ще одну вічність. Тріск, хруск, щось поламалося. Переконавшись, що опинився серед гілля, вивільнив руки і помацав обличчя й усеньке тіло. Крові нема. Кістки цілі. Ніде нічого не болить. Начебто, слава Богу. Звикаючись, він почав вилазити з кущів, намацуючи ногами тверду землю. Потім скинув куртку і зав’язав її довкола поперека.