Анаїс зателефонувала черговому о 14.30. Відгукнувся працівник, який не приховував свого подиву. Зазвичай до них звертаються через страхові компанії. Вона урвала його.

— Я зараз приїду.

І ось вона стояла перед комп’ютерником, убраним у розтягнутого светра і бахматі джинси. Либонь, студент, що заробляє у вихідні. А чом би й ні, сиди собі та готуй завдання, а грошенята йдуть. Утім, Анаїс збагнула, що наука йому анідесь. Розширені зіниці, набряклий ніс, розхитані зуби. Кокаїн полюбляє хлопчина.

Він відступив, пропускаючи її досередини. Вона побачила просторе приміщення, що на перший погляд здавалося порожнім. Насправді вся стіна праворуч була геть заставлена комп’ютерами. Щось таке вона бачила в Ніцці, у відділі спостереження за містом.

Молодик дістав із кишені аптечного слоїчка, задер голову і закапав собі очі.

— Телефоном я не зовсім зрозумів…

Анаїс узяла фотель на коліщатах і пхнула до нього.

— Сядь.

— А в чім річ?

Він слухняно сів.

Вона ногою розвернула його до моніторів і прошепотіла на вухо:

— 12 лютого до жандармської дільниці надійшла заява про викрадення всюдихода марки «ауді», модель Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33. Чув щось про це?

— Нічогісінько. Я тут працюю лише у вихідні. Узагалі, я навчаюся…

— Це було формальне запитання. Я хочу, щоб ти налаштувався на радіомаяка, яким обладнане це авто.

— Це не маяк. Це джіпіес-навігатор.

— Пусте. Хутчій до діла!

Молодик засовався у фотелі.

— Так не роблять! Жандармерія повинна надіслати нам копію протоколу про те, що прийняла заяву про викрадення, а також копію страхового полісу на авто і…

Вона крутнула його фотель.

— А я можу зателефонувати моїм колегам до Тулузи і сказати, щоб у тебе взяли слину на аналіз. У нас є методики, що дозволяють розрізняти види наркотиків. Як ти на це дивишся?

— У нас… у вас є номер? — пробелькотів він.

Анаїс дістала з кишені аркуша, де записала номера авта, і поклала перед молодиком. Від її поруху засвітився один зі сплячих екранів комп’ютера. З’явилося зображення: тісно переплетені голі тіла. Відкрилися й інші вікна. Жіноче обличчя у процесі феляції. Анус широким планом. У кутках екрана замигтіли рекламні банери недвозначного змісту…

— Навчаєшся, еге? — в’їдливо посміхнулася Анаїс.

Молодик зашарівся і незграбно вимкнув комп’ютера. Відкашлявся і забарабанив пальцями по клавішах іншого. На моніторах постали супутникові мапи Франції. Молодик збільшив масштаб одної з них, клацнувши мишкою. Анаїс не встигла навіть збагнути, яка саме частина території промайнула на екрані.

— Оце так воно хутко робиться? — здивувалася вона.

— А певно! — хвальковито сказав він. — Будь-якого викрадача можна зловити!

— Де вони? Тобто, де зараз це авто?

— На шосе D2202. У долині Вара.

Анаїс нахилилася до комп’ютера.

— А точніше?

Він крутнув коліща, і зображення стало ще більшим.

— Та ось… неподалік від Ніцци.

— Авто рухається?

— Так. Під’їжджає до моста Дюранді.

Вона замислилася. Може, вони йдуть Янушевим слідом? Але як їм пощастило з’ясувати, де він ховається? Як вони зуміли вчинити те, чого не змогли встановити десятки фахових детективів? А може, вони повертаються на базу?..

Вона сягнула до кишені й поклала на стола айфона. Узяла аркуша паперу і написала свій номер.

— Набери цього номера і перешли мені програму, за допомогою якої я зможу в реальному часі стежити за пересуванням автомобіля.

— Я не маю права! На програмі стоїть захист!

— Ти ще не второпав, що ми з тобою діємо незаконно? Одне слово, набирай номера і відправляй мені через мережу програму, capisci?[36]

Він забарабанив по клавіатурі. Цокання клавіш скидалося на ритми якогось несамовитого танцю.

Айфон задзеленчав. Анаїс увімкнула і побачила, що надійшло повідомлення. У причепі була програма стеження.

Вона простягнула хлопцеві свого мобільника — з технікою вона завжди не ладнала.

— Встанови програму і виведи на дисплей.

За кілька секунд вона вже розглядала карту приміських районів Ніцци. Блимаючи, шляхом повзла крапка — то був всюдихід. Анаїс якимось шостим чуттям збагнула, що їй треба поспішати.

— Я ще закачав туди програму джіпіес, — докинув молодик. — Якщо згубите їх, запустіть її. Вона підкаже, куди прямувати.

Вона вдячно кивнула. Він знову схопив свого слоїчка і звичним жестом закапав очі.

— Що треба сказати?

— Я вас не бачив, — усміхнувся комп’ютерник. — І нічого не чув про всюдихода.

— Гарний хлопчик, — сказала вона, підморгнувши йому.

Уже на порозі вона обернулася і зробила такий порух, наче мастурбує уявного прутня.

— Дивись, не понатирай мозолів!

Молодик зашарівся, та нічого не сказав.

Бігцем прямуючи до авто, Анаїс оцінила свої сили. Доведеться ще раз перетнути Францію із заходу на схід. Це вона зуміє. До Ніцци було майже шістсот кілометрів. Вона подолає їх за п’ять годин. Та потім треба буде звернути з шосе і їхати місцевими шляхами. А якщо вона заблукає? Навіть попри джіпіес-навігатора?

Вона попрямувала до виїзду на головну автостраду. Справжня її проблема зараз полягала в іншому. Цієї ночі вона спала всього кілька годин, минулої геть повік не склепила, а позаминулої спала годин зо три, не більш. Вона ледве трималася на ногах, та й то завдяки нервовому збудженню.

Вона набрала номера Закрауї. Найнебезпечнішого і найчарівнішого з-поміж своїх підлеглих. Той відповів після другого гудка.

— Зак? Це Анаїс.

— Як ся маєш, люба? — Тільки він із-поміж усіх був із нею запанібрата. — Відпочиваєш, еге? Чув про твої пригоди в Ніцці!

— Я хочу, щоб ти допоміг мені. Мені потрібні пігулки.

— Що… пігулки?

Анаїс не відповіла. Усе й так було зрозуміло.

— Поясни, прошу тебе, що ти маєш на увазі, — лагідно мовив він.

— Збадьоритися треба.

Закрауї передніше працював у місцевому відділі боротьби з наркотиками. Він пречудово знав усі канали доправлення дурману по всій Аквітанії та її околицях. Усіх дилерів знав. Добре тямив, кому можна вірити, кому — ні. З одної простої причини: колись він сам полюбляв наркотики. Тепер він казав, що цьому вже край. Усі вдавали, ніби так воно і є.

Колега пояснив їй, де можна роздобути найліпші в тому районі амфетаміни. Вона зупинилася біля узбіччя і квапливо занотувала: «Ґран-Мірай, квартал Ренрі, житловий комплекс Турнель». Та назва про щось їй нагадувала. Щось пов’язане з бійками і спаленими автомобілями…

— Можу і зателефонувати, — сказав Зак.

— Дякую. Як мені знайти цих людей?

— Їх не треба шукати. Турнель — це довжелезна будівля у формі літери Y. Ти просто повинна дуже помалу їхати повз неї. Якщо тобі пощастить удати із себе звичайну дівку, вони самі до тебе підійдуть.

Вона кинула записника на сидіння, ввімкнула швидкість, притулила мобільника до вуха і рвонула вперед.

— Що чутно на роботі?

— Винагороди за твою голову ще не призначили, та, гадаю, вже ось-ось.

Вона вимкнула розмову, подумки уявивши собі Зака. Його капелюха з вузькими крисами і туніську посмішку. У нього теж була купа прикрощів, і не лише через дурман. Віддліл внутрішніх розслідувань давно пантрував на нього, бо підозрювали, що він має багато дружин. Коли згадати Джафара, що уникав судових виконавців за несплату аліментів колишній дружині, й Ле Коза, який існував за рахунок немолодої баронеси, то слід було визнати, що вся її група — суцільні донжуани. «І це єдині чоловіки в моєму житті», — сумовито подумала вона собі.

За годину була злива, і довелося кілька разів заблукати — вона вже торгувалася з куцим арабом у лискучому зеленому плащі. Обличчя його з-під каптура не видно було зовсім.

— Грошенята наперед.

Анаїс дорогою зупинялася біля банкомата. Вона простягнула арабові сто євро. Гроші вмить зникли, а в арабовій долоні з’явилося десять пігулок.

36

Второпав? (італ.) — Прим. пер.