— Ти проводив клінічні досліди?

— У тім і полягала головна трудність. Мої розробки потребували людського матеріалу. Марно випробовувати такий препарат на щурах чи мавпах. «Метис» — потужний концерн, то й мови не може бути, щоб випробовувати негодящі препарати на непридатному матеріалі.

— То й що?

— Вони дозволили мені відкрити спеціалізовану клініку. Я розпочав випробування на психічно хворих. Тобто на тих, чия особистість і так була нестабільна. У тій клініці я мав дуже велику свободу. Секретні дослідження цілковито фінансував «Метис».

— Який сенс тестувати такий препарат на психічно хворих? Загострювати вже наявну патологію?

— Можливість загострювати недугу містить у собі власну протилежність — здатність її лікувати. Та ми до цього ще не дійшли. Ми сіяли, а потім пожинали тільки спостереження, факти.

Воскресали давні примари. Досліди з людьми в концтаборах. Маніпуляції з розумом у радянських психлікарнях. Такі дослідження перебувають під суворою забороною, та для військової розвідки їхні результати завжди будуть неоціненні.

— Отримані дані були хаотичні. Декотрі пацієнти поринали в маячню. Інші ставали овочами. Треті, навпаки, набували досить стійкої особистості, та згодом вона руйнувалася.

— Як ото в Патріка Бонфіса?

— Ти починаєш розуміти. Бонфіс був один із перших моїх піддослідних.

— Як виник намір проводити випробування з психічно здоровими людьми?

— Армія захотіла поглибити мої досліди. Мені запропонували розробити справжню програму. Програму «Мотрійка». Зі справжнім набором людей зі здоровою психікою, яких ми могли б обробити. Мені надали фінансову та технологічну допомогу для створення мікросистеми, здатної самостійно задовольняти нашу потребу в ДКР97. Завдяки нашому імплантатові стало можливо відправляти людей, що зазнали такого оброблення, в самостійне життя, щоб поглянути, як вони будуть поводитися. Програма була ризикована, і навіть поміж військовими далеко не всі її підтримували. Та дехто з керівництва хотів дізнатися, до чого воно все приведе.

— Ти маєш на увазі «Метис» чи армію? Хто з них конкретно відповідав за цей протокол?

— Мені це невідомо. Хтозна. Щоразу збираються якісь наради, комітети, представництва. Відповідальність за рішення розмивається. І ніколи не щастить знайти людину, що конкретно відповідала б за нього.

Кубела взяв на себе роль диявольського адвоката.

— Чому твій препарат не випробовували на в’язнях, засуджених злочинцях чи терористах?

— Бо вони під надійним захистом. Адвокати, медіа, спільники: справжніми злочинцями опікуються всі, кому не ліньки. Набагато простіше викрадати невідомих людей, що Богу духа винні. «Метис» і військові розробили систему відбору, та я тим ділом ніколи не цікавився.

Саша.ком. Феліс, Медіна, Лейла. Про цей аспект програми Кубела знав набагато більше, ніж Туанен.

— Я приймав тих, сказати б, добровольців, працював з ними, промивав їм мізки: хоч що там сталося б, вони неодмінно відмовлялися від сканування чи рентґену, а то імплантат відразу ж виявили б. Потім ми відпускали їх і спостерігали за тим, що діється.

Кубела знав, що було далі. А тим часом стіни довкруги аж двигтіли. З гуркоту було зрозуміло, що декотрі хвилі сягали покрівлі бункера, до якої було двадцять метрів.

— І як тепер відбуваються ваші досліди?

— Їх припинили. «Мотрійку» закрили.

— Чому?

Дідуган засудливо покрутив головою.

— Мої результати їх не переконали. Піддослідні зазнають одиничних нападів. Вони міняють особистість, та геть непередбачувано. Декотрим навіть щастить вирватися з-під нагляду. Військо і «Метис» дійшли висновку, що мої розробки ніколи не знайдуть практичного вжитку. Ні військового, ні комерційного.

— Здається, ти з цим не згоден.

Туанен поворушив пальцями в осяяних пальником сутінках.

— Мені начхати на їхні рішення. Я — творець. Я граюся людськими долями.

Кубела спостерігав за співрозмовником. Прегарні риси, численні зморшки, велична постава голови. Життя знівечило це обличчя, лишивши найнеобхідніше — шкіру та кістки, позбавлені тіла. Справжнісінький навіженець, що поставив себе понад людьми і законом.

— Ви знищили всіх піддослідних?

— Не всіх. Ти ж тут.

— Чому?

— Тому що тебе захищаю я.

— Як?

— Вбиваючи людей.

Кубела геть заплутався. Ревисько моря знай атакувало їхній притулок. Оглушливий гуркіт, який наповнював бункера, відлунював у всіх доках.

— Поясни.

— Наприкінці 2008 року мені сповістили про психіатра, що скрізь пхає свого носа. Мене це не здивувало. Декотрі пацієнти виходили з-під нагляду. Нічого дивного, що вони знову опинялися в божевільнях.

— Ти впізнав мене?

— Мені передали інформацію, що зібрали на тебе. Хотіли знати, що я чув про тебе як про психіатра. Уяви собі! Близнюк Кубела! Я вражений був, упізнавши тебе тридцять років по тому. І тоді я збагнув, що наші долі нерозривно пов’язані. Грецький фатум.

— Вони вже тоді вирішили мене убити?

— Хтозна. Я запропонував використати тебе в експерименті. Вони відмовилися: завеликий ризик. Я надав свої докази. У мене була твоя давня медична картка. Я змалював історію твого народження, двоїстість твого походження і складність твоєї психіки. Довів їм, що ти ідеальна кандидатура. У твоїй душі були дві особистості.

Кубела поволі кивнув і підхопив:

— І ось мене обробили, і я змінив багато особистостей. Ноно. Нарцис. Януш… Лихо в тому, що я щоразу брався до розслідування, намагаючись дізнатися, що породило цей синдром і хто я насправді.

— Ти став ще небезпечніший! Та й комітет вирішив згортати програму. Від весни 2009 року вони заходилися знищувати всі сліди «Мотрійки». І в мене виник задум, як порятувати тебе від ліквідації.

— Ти задумав убивство?

— Так. Злочин, до якого ти був би причетний і який призвів би до твого затримання. Тоді ти здобув би недоторканність. Трохи збуривши медіа, знайшовши тобі адвоката й експерта із психіатрії, я вивів би тебе з-під загрози.

Кубела почав просягати в божевільну логіку психіатра.

— І тому ти вбив Урана?

— Убивство мало бути божевільне. Мене надихнула грецька міфологія. То була моя давня пристрасть. Люди весь час перетинають міфи, наче просторі зали, що захищають їх і облямовують їхні долі. Щось на кшталт доків для підводних човнів: простори, які нас обмежують, мають невидимі стіни.

Отож, усе зводиться до простісінької злочинності. Франсуа закортіло дізнатися більше.

— Я бачив убивство. І не раз малював його на полотнах. Як я міг стати свідком тієї бойні?

— Я призначив тобі зустріч і очей з тебе не зводив. Упорснув тобі анестетик. Убив волоцюгу і викликав поліцію. Та все пішло не так. Ти запізно заснув і все бачив. А ті дурні так і не приїхали.

— Усе могло б відбутися, та приголомшення від убивства викликало в мене чергову дисоціативну втечу. Я отямився у Каннах, потім у Ніцці і пам’ятав лише вбивство.

— У Корто. Психіатра художників. — Туанен засмучено похитав головою. — Лікувати божевілля живописом… — Вираз його обличчя змінився. — Утім, чом би й ні? Він теж продукт 70-х…

Кубела провадив:

— Хтозна, чи зазнав я чергової душевної травми, та пам’ять згубив знову. Отямився волоцюгою в Марселі і став Янушем. У листопаді 2009 року…

Туанен вмить пожвавішав.

— Ти був найліпшим нашим піддослідним! Щодва місяці нова втеча! Я казав їм: препарат справляє на тебе разючий ефект! — Він звів вказівного пальця. — Ти був ідеальним пацієнтом для вивчення подрібнення особистості. — Голос його став тихіший. — Та було запізно. Про випробування і про саму програму вже ніхто й балакати не хотів.

— Зарізяки, що пантрували на мене, цього разу заплатили за мою ліквідацію якимось розбишакам.

— Подробиць я не знаю, та мені знову довелося втрутитися, щоб урятувати тебе.

— І тоді ти убив Ікара?

— Не хотілося відступати від міфологічної тематики. Я зробив усе, щоб тебе заарештували.