— Що це? Що ви робите?

Кубела розмовляв з убивцею. Йому здавалося, наче він марить.

— Заварюю цей вихід.

— Від води?

— Від нас. Нам тепер відсіля не вийти.

Полум’я стало білим немов паморозь — паморозь, розпечена до температури тисячі градусів.

Кубела побачив, як метал розпливається червоною смугою, потім темніє. Те видовисько відразу вивело його із заціпеніння.

Він підійшов до дідугана, що укляк навпочіпки, й відірвав його від землі.

— Де вона?

Туанен обернув пальника і вигукнув з удаваним переляком:

— Обпечешся, дурнику!

Кубела відпустив його і ще голосніше повторив:

— Де Анаїс?

— Там.

Туанен махнув пальником до бічних дверей ліворуч од них. То був вихід у доки. Кубела побачив чи, може, здалося, ніби побачив мокру постать, яка скоцюрбилася долі. Бранка скидалася на Анаїс, та лице її затуляла відлога.

Кубела кинувся до неї. Туанен перепинив його тим смертоносним пальником. Полум’я мало не випекло йому очей.

— Не підходь до неї, — сказав дідуган. — Не час ще…

— І як ти завадиш мені? — вигукнув Кубела, сягаючи за спину.

— Якщо ти підійдеш до неї, вона помре. Можеш мені повірити.

Кубела завмер. Він ні на крихту не сумнівався в його словах. Туанен був мастак на різні потворні трюки.

Він випустив колодку свого ЧЗ.

— Я хочу впевнитися, що це Анаїс.

— Іди сюди.

Дідуган попрямував у пітьму, тягнучи за собою балон на коліщатах. Кубела недовірливо подався за ним. Відблиски полум’я танцювали в калюжах. Низьке гудіння пальника перемежовувалося з гуркотом бурунів.

Убивця зупинився за декілька кроків од бранки. Опустив балона і простягнув до неї руку. Кубела подумав було, що Туанен зараз скине з неї каптура. Та дідуган замість того задер їй рукава. Мокра шкіра дівчини була вся в шрамах од ран, яких вона сама собі завдала.

У Кубелиних мізках сяйнула згадка про їхню коротку вечірку в Бордо.

«Ви певні, що не хочете відкоркувати мою пляшку?»

Зап’ястя бранки були скручені хомутом. Здавалося, вона прокидається. Вона вовтузилась, і кожен її порух виказував її виснаження, кволість або наркотичне сп’яніння.

— Ти накачав її наркотиками?

— Звичайне заспокійливе.

— Вона поранена?

— Ні.

Кубела розгорнув куртку, виставив напоказ закривавлену сорочку.

— А це що?

— Це не її кров.

— А чия?

— Яка різниця? Кров скрізь.

— У неї кляп у роті?

— У неї склеєні губи. Дуже стійким хімічним клеєм.

— Мерзотник!

Він кинувся на Туанена. Той затулився пальником.

— Нічого страшного. Їй допоможуть, щойно ти звідси вийдеш.

— То ми вийдемо відсіля?

— Усе залежить від тебе.

Кубела провів рукою по чолу. Дощові ляпки і тирса перемішалися на його шкірі, обернувшись солоним брудом.

— Чого тобі треба? — нарешті запитав він.

— Щоб ти вислухав мене. Задля початку.

— Я зустрів твою матір у 70-му році у себе в диспансері. Я завідував лікувальним центром, чимось середнім поміж притулком і психлікарнею. Францишка з чоловіком утекли з Сілезії. У них не було й сантима. Анджей гарував на будовах. Францишка лікувалася від психічного розладу. Потім казали, ніби вона зсунулася з глузду під час вагітності, та то брехня. Можу тобі сказати, що вона була хвора ще до цієї історії…

— На що вона хворіла?

— На все відразу. Біполярний розлад, шизофренія, депресія… І все це гарно присмачене католицькою вірою.

— Ти її лікував?

— Робота в мене була така. Та передовсім я її використовував для своїх дослідів.

У Кубели аж серце впало.

— Яких іще дослідів?

— Я типове породження 70-х. Покоління психотропних препаратів, антипсихіатрії, відкриття притулків для хворих на голову… Тоді вважали, що хімія — майбутнє психіатрії. Усе будуть лікувати пігулками! Одночасно з працею психіатра я заснував дослідницьку лабораторію. Нічого надзвичайного. У мене не було коштів. І все ж таки я майже випадково відкрив дію одного препарату. Попередника ДКР97, який мені пощастило синтезувати.

— Що це?

— Препарат протоколу «Мотрійка».

— Що ним лікували за тієї пори?

— Нічого. Він тільки сприяв зміні настроїв, імпульсів… Щось на кшталт підсилювача біполярності.

— Ти вводив його Францишці?

— Не їй. Її зародкам.

Ось яке було підґрунтя цієї історії. Близнюки з такими різними темпераментами вже брали участь в експерименті. Вони стали чернетками майбутніх дослідів.

— Результати були разючі. Я й зараз не в змозі пояснити, у чім тут річ. Препарат не міняв генетичного набору ембріонів, та вже у внутрішньоматковому періоді вплинув на їхню поведінку. Практично всі негативні наслідки зосередилися в одному з них. Ворожий, неспокійний, агресивний, він намагався вбити свого брата.

Кубела був ошелешений.

— Я волів би зберегти обох дітлахів, та фізично такої можливості не було. Гінекологи запропонували батькам вибір: врятувати чи дужчу, чи слабшу дитину. Францишка, звісно ж, обрала слабшу. Тебе. Вона вважала тебе янголом, невинною душею. Цілковита дурня. Ти був тільки одним зі складників мого експерименту.

Невиразне полегшення: то він таки світлий близнюк.

— Відтоді твій розвиток мене не цікавив. Я припинив ін’єкції. Помістив Францишку до закладу, де консультував. Минули роки. Я знову зустрівся з Анджеєм, і він розповів мені, що тебе непокоять марення та незрозумілі вияви агресії. Я побалакав із тобою і збагнув, що темний близнюк і далі живе в тобі. Те, що поділив мій препарат, твоя психіка знову з’єднала. У тому самому розумі!

— Ти лікував мене?

— Навіщо? Ти ні на що не хворів. Ти був логічним продовженням мого експерименту. Лихо було в тому, що тебе рятував твій сильний характер. Ти зумів зберегти примару брата в глибинах підсвідомості.

Кубела спробував глянути на ситуацію з божевільного погляду Туанена.

— Чому ж ти знову не ввів мені того препарату?

— Та не було такої можливості. Анджей не довіряв мені. Попри мою поміч — я оплатив його дім у Пантені, — він тримав мене на відстані. Навіть повернув мені гроші за дім! Потім йому пощастило перевести Францишку до Віль-Еврара, де я вже не міг її дістати.

— Він здогадався про твої справи?

— Ні, просто відчув, що тут щось негаразд. Селянське чуття. Він отримав французьке громадянство і почувався певніше. Я нічого не міг удіяти. Тим паче що Анджей був здоровезний чолов’яга. Фізична сила: зрештою все зводиться до неї.

— Що було зі мною потім?

— Хтозна. Я облишив твій випадок і зосередився на інших дослідженнях. Спираючись на історію твого розвитку, я вирішив створити препарат, здатний подрібнити психіку дорослої людини, породивши чимало вторинних особистостей.

— Препарат «Метиса».

— Ти забігаєш наперед. Мені довелося понад десять років працювати самому, без коштів, без помічників. Я топтався на місці. І лише в 90-х роках «Метис» зацікавився моїми розробками.

— Чому?

— Модне віяння. Він активно завойовував ринок заспокійливих і антидепресивних препаратів. Холдинг цікавили будь-які препарати, що відзначалися невідомим передніше впливом на людський мозок. Я розповів їм про ДКР97, хоч тоді він так не звався. Власне, навіть не існував у своїй… ну, остаточній формі.

— Вони тебе фінансували?

— Та не дуже. Але мені пощастило просунутися вперед. Створити препарат, що викликає ланцюгову реакцію в людському мозку.

— А як він діє?

— Поняття не маю. Принцип дії пояснити я не можу. Зате я довго спостерігав його результати. Все відбувається як під час подрібнення атомного ядра. Пам’ять просто-таки вибухає. Та в людського мозку своя логіка. Щось на кшталт закону всесвітнього тяжіння, під впливом якого бажання, спонуки і фрагменти пам’яті природним чином поєднуються, щоб витворити нове «я».

Кубела усвідомив, що його власні дослідження проблеми близнят чи синдрому множинних особистостей, по суті, спрямовані були на пошук цього закону тяжіння.