Їй подобалося те видовисько. Вона смакувала насичену тестостероном сцену, що розгорталась у запахах ефіру і під холодним сяйвом хірургічних ламп. Троє самців ладні були вчепитися в горлянку один одному. Соліна виставив голову вперед, либонь, збираючись використати її як таран. Перший його розмовник, чорнявий, неголений, із сережкою у вусі, здається, здатний був думати лише яйцями. Його напарник уже поклав руку на кобуру.

І тут у стегно їй врізався медичний візок, якого пхнули з усієї сили. Анаїс послизнулася і гепнула на долівку. Жартам край. Галас. Обра`зи. Удари. Соліна вчепився в чолов’ягу з кримінального відділу, а його напарник, не в змозі розборонити їх, вихопив пістолета. Санітари кинулися до них, та хіба по силі були їм ці бугаї?

Анаїс уже боялася, що розпочнеться стрілянина, коли ж до кімнати вдерлося ще двоє. Двоє так само здоровезних хлопів, з короткою стрижкою, в сірих костюмах, схожих на однострої. Вони націлили на поліцаїв пістолети дев’ятого калібру з глушниками на цівках.

— Гульня скінчилася, хлопці.

Соліна і його супротивник так і завмерли. Криміналіст утерся рукою: з носа в нього цебеніла кров. Його колега, теж заляпаний кров’ю, тримався за вухо — під час бійки Соліна вирвав у нього сережку.

— Хто такі? — гаркнув Соліна.

— Військові, йолопе, — відказав перший хлоп. — Забирайтеся відсіля хутчій, а ми, дідько з вами, нікому не скажемо, що у вас встав на мерців.

Соліна вагався. Поліцаї з кримінального відділу відступили, оцінюючи нових супротивників. Санітари вшилися, коли запахло смаленим. Приголомшена Анаїс заклякла на місці. Вона спостерігала цю сцену очима дитини, якою раптом обернулася. Дівчинкою стала, що дивилася на світ дорослих людей, не в змозі його збагнути. І не просто світ дорослих. Світ її батька.

— Справу засекретили, — заявив другий, помахавши якимось офіційним документом.

Ніхто й не глянув на неї. Усі й так усе збагнули.

— Нехай вас перев’яжуть, і катайте відсіля. Ця справа вас більше не стосується.

Притискаючи руку до вуха, поліцай із кримінального відділу хрипко повторив:

— То все ж таки хто ви такі?

— Вам дадуть прочитати папір із підписом прокурора. У нім напевно є літери, якими нас позначено. Та то все дурня, вони нічого не означають.

— Ти сам кажеш, що це дурня, дідько б тебе вхопив! — виступив наперед Соліна. — То що ж воно таке?

Другий підійшов до одного мерця, накритого простирадлом. Узяв його за ліву руку, задер рукава і звів її так, щоб поліцаї побачили катетер для переливання крові.

— Знаєш, що це за штука?

Ніхто не відповів. Бійцям елітних підрозділів часом заздалегідь вставляють у вени такий катетер, щоб хутчій зробити переливання, якщо їх серйозно поранять. Хоч цим двом він так і не згодився.

— Вони з наших, — сказав вояк, закотивши рукава, щоб показати те саме. — Ми самі знайдемо тих, що їх забили. А ви повертайтесь у свої нори.

— А протокол?

Обидва драби зареготалися. Анаїс теж усміхнулася. У глибині душі вона рада була їх бачити. Вояки. Найманці. Зарізяки. Ті, що два тижні тому вдерлися в її життя. Промикнулися в її розслідування. Мало не до вбиральні ходили за нею…

Вони сіпали за шворки, а тепер їх просто втяли.

Проект «Мотрійка» згортався на порозі цієї трупарні.

— Нас завжди взуватимуть у сраку. Це нормально. Життя, як водиться, ставить нас раком.

Соліна напхав у носа вати і підбив підсумки в дусі своєї анальної філософії. Вийшовши з Інституту судової медицини, Анаїс змусила його сісти в її авто. Вони проїхали кілька сотень метрів, поминули моста й зупинилися перед входом до великого парку, що, як вона і припускала, виявився ботанічним садом.

Вона розповіла Соліні все, що дізналася останнім часом. Про проект «Мотрійка». Про загадковий препарат. Про людей, що на них його випробовували. Про те, як армія організувала все це під прикриттям «Метиса». Вона підвела риску, висловивши свою особисту думку: «Грі вже кінець».

Соліна помалу кивнув. Він був пригнічений, та не дивувався. Вразило його тільки одне.

— Ніколи не думав, що ти так легко облишиш цю справу.

— А мені нема чого полишати. Нам не слід встрявати до тих інтриг, що їх снують вояки й «Метис». Проти своїх не воюють, та й мета в мене інша.

— І що ж ти хочеш? Знаєш, я вже заплутався.

— Я хочу врятувати Януша.

Соліна похмуро зареготався.

— Так я ніколи не стану префектом поліції!

— Янушем прикривається вбивця. А ми його зловимо.

Поліцай звів брову. Гривка сухої трави на голій вершині.

— Кожен піде своїм слідом. Може, воно тебе здивує, та я певна, що Медіна Малауї якось пов’язана з «Мотрійкою».

— Ти ж сама казала, що нічого нам лізти в ті ігри.

— Ось тільки міфологічний убивця так чи інак причетний до цього діла. Люди з «Метиса» певні, що їхній препарат розбудив чудовисько в одному з піддослідних. Вони кивають на Януша. А я певна, що вони помиляються, але тільки почасти. Убивця таки хтось із піддослідних.

— А Медіна тут яким боком тичеться? Вона ж була хвойда.

Анаїс зітхнула. Тим слівцем він закаляв усіх жінок.

— Вона пов’язана з мережею піддослідних. Тим-то Януш і заліз до її помешкання.

— Поки ти десь лазила, мої хлопці через сервер простежили її виходи до мережі, а через оператора — телефонні дзвінки.

— То й що?

— Та нічого. Ні з ким із клієнтів вона в такий спосіб не перетиналася. Одне дивно: вона записалася на сторінку для знайомств. У клуб вечірок.

— Якого типу?

— Та звичайнісінький. Саша.ком. Пересічний сайт для пересічних людей.

Не найпридатніше товариство для дівчини-ескортниці, що звикла до багатіїв із Восьмого округу.

— Хто орудує сторінкою?

— Вона прозиває себе Саша. Справжнє ім’я — Вероніка Артуа. Декілька разів зазнавала фінансового краху, потім заходилася влаштовувати побачення. Оце зараз Фітон та Сернуа допитують її.

Вона змінила тему.

— Розкажи мені про Арно Шаплена.

— А я вже гадав, ти так і не запитаєш про нього.

Він запхав руку під плаща. Той порух перелякав Анаїс. Соліна просто-таки випромінював брутальність і насильство, хоч із тією ватою в носі скидався на заплішеного бевзя. Він дістав складену вдвоє теку. Поклав її на коліна й заходився розправляти. Анаїс навіть не здивувалася, уздрівши причепленого до обкладинки портрета.

— Арно Шаплен, — сказав Соліна. — Мордяка знайома, а вигляд інший. Так званий рекламний художник, на дозвіллі малює абстрактні картини.

— Чому так званий?

— Тут ми обставили хлопців із кримінального відділу. Роздобули документи, які Шаплен надав у травні 2009 року агенції з нерухомості, що найняла йому той дім. Усе пофальшоване.

— А де він брав гроші?

— Я звелів хлопцям з’ясувати це. Банкові вклади готівкою. Жодного чека — ні йому, ні від нього. Від цього тхне незаконними заробітками.

Анаїс розгорнула теку і знайшла інші знімки, з офіційних документів. А також кадри з камер відеоспостереження в районі вулиці Рокетт. Тут Януш уже не скидався ні на неохайного психіатра, ні на волоцюгу, ні на божевільного мистця. Ні навіть на того, що відвідував її у в’язниці.

На одному знімку пряжка в нього на поясі сяяла, наче зірка шерифа.

— Він невинен, — повторила вона. — Його потрібно захистити.

— Ті зарізяки, що ми запізналися з ними сьогодні, живцем здеруть із нього шкуру.

— Якщо передніше ми не заарештуємо його. Наш козир — оця тека. Коли Януш буде в безпеці, ми скажемо, що передамо всі матеріали газетярам.

— Ти ж допіру казала, що з цими хлопцями ліпше не зв’язуватися.

— Такі погрози нікому не подобаються. А якщо нам пощастить знайти справжнього вбивцю, шалька терезів схилиться в потрібний бік.

— Здається, тих двох Януш таки закатрупив.

— Він боронився. Попутні втрати. Така логіка декотрим воякам зрозуміла.

Соліна не відповів. Може, мріяв, як у далекому майбутньому здобуде підвищення, зловивши вбивцю.