— Що за проблема?

Обхопивши круглого живота, жінка ставить це запитання з агресивністю, що виказує її страх. У неї обличчя слов’янського типу. Високі вилиці. Очі немов у кішки. Волосся таке тонюсіньке, що аж мерехтить на сонці. Поміж соковитими грудьми вагітної молодиці зблискує натільний хрестик.

Чоловік — втілення того ж таки слов’янського типу. Сорочка лісоруба, широкі плечі, густа борода і випнута щелепа.

Лікареві трохи незручно. Його обличчя не віщує нічого доброго. Молодий, але вже майже лисий. Лискуче чоло вінчає кощаве обличчя, наче завершення нав’язливої, невідступної думки. Тонкі вуста вимовляють неприкрашені безтілесні сухі слова.

— Якщо це може вас заспокоїти, — усміхається він, — то таке частенько трапляється.

— Що за проблема?

— Як ви знаєте, у вас монохорна вагітність.

Чоловік із жінкою перезираються.

— Ми не дуже добре балакаємо французькою, — шепоче жінка з гострим акцентом, де вчувається якась крижана лють.

— Перепрошую. Цією французькою ніхто не балакає. Я хочу сказати, у вас монозиготні близнята. Вони вийшли з одної заплідненої яйцеклітини. Вам, либонь, уже казали про це багато разів. Вони містяться в одній оболонці, й у них одна плацента. Інакше мовлячи, вони живляться з одного джерела.

— Та й що?

— Зазвичай кожен ембріон пов’язаний із плацентою власною мережею кровоносних судин. Часом ті системи переплутуються і зародки поділяють одну мережу. Це зветься анастомоз. І тоді є ризик порушення рівноваги. Один плід може отримувати більше, ніж другий.

— Оце й відбувається у мене в животі?

Лікар киває.

— Така проблема виникає в п’яти і навіть п’ятнадцяти відсотків від усіх випадків. Зараз я покажу.

Він підводиться і бере зі стійки в себе за спиною кілька знімків УЗД. Розкладає їх на столі так, щоб подружжя могло їх бачити.

— Цей ембріон розвинений більше, ніж другий. Він живиться коштом свого братика. Та ситуація може змінитися…

Мати не зводить очей із тих знімків.

— Він це навмисне, — сичить вона. — Хоче вбити брата.

Лікар махає перед собою руками й усміхається.

— Та ні, заспокойтеся. Дитина тут ні при чому. Просто судини переплелися так, що він здобув перевагу. Ось тут видно, що розподіл судин…

Батько уриває його.

— Це можна вилікувати?

— На жаль, ні. Залишається тільки чекати. Може, розподіл судин зміниться природним чином і тоді…

— Він це навмисне, — тихо повторює мати, тримаючись за своє розп’яття. — Хоче убити брата. Уроки на нього наводить!

Тепер вони їдуть в авто. Батько стиснув кермо, наче хоче видерти його з корінням. Дружина дивиться на шлях, зіниці її розширені, наче в кішки вночі.

І ось вони знову в кабінеті гінеколога.

— Шкодую, але ситуація близька до критичної.

Усміхатися він уже не може. Змарніла жінка знову обхопила свого живота. Шкіра в неї на обличчі тонка, мов пергамент. На скронях видніють блакитні жилки.

На письмовому столі лежать нові знімки УЗД. Обидва зародки згорнулися клубочками. Один займає дві третини матки. Він наче дратує свого брата. Пригнобленого.

— Він і далі набагато ліпше живиться. Якщо точніше, він отримує практично всю кров із плаценти. За такого стану справ другий проживе не більше двох-трьох тижнів…

— І як можна цьому зарадити?

Лікар підводиться з-за столу. Якусь хвилю він дивиться у вікно. Червоно-золотаві барви в кімнаті наче аж погустішали.

— У вас є вибір. Або нехай природа робить своє діло, або…

Він вагається, потім обертається до подружжя. Та звертається лише до жінки.

— Надати перевагу другій дитині, що не може сама живитися. Щоб порятувати її, є тільки один вихід. Я хочу сказати…

— Гаразд. Я зрозуміла..

Згодом, уночі, мати прокидається від болю. Вона ледве добивається до ванни. Зі стогоном осідає на долівку. Батько теж підводиться. І бачить дружину долі, вона стоїть рачки: її випукле черево продерло сорочку. Шкіра на животі вряди-годи напинається. По ній гамселить один із зародків. Він розлючений. Він хоче вийти. Хоче бути сам…

— Треба убити його! — верещить мати, вмиваючись слізьми. — Це… це злий дух! То jest duch zlego!

Кубела раптом прокидається. Він лежить скоцюрблений на гнилому паркеті. Перше відчуття — солоний присмак сліз, друге — вогкість долівки. І врешті, пітьма.

Котра ж година оце? Ще нема четвертої. Уже смеркло. Дощ дудонить у вікна. Паркетом сновигають таргани. І як він примудрився тут заснути? Може, вся річ у небажанні сприйняти правду. Ту, яку він угадав, коли читав медичні висновки та результати аналізів.

Він підійшов до вікна. За шибкою нічого не було видно, крім густої запони дощу. Ні ліхтаря, ні лампи. В його голові все перемішалося. Він не міг зловити якусь думку і зосередитися на ній. І водночас йому здавалося, ніби він мислить тверезо, як ніколи досі ще не мислив. У своєму маренні він відтворив історію близнят Кубел. Вона була уві сні, та він знав, що все так і сталося. Під ногами в нього валялися медичні звіти, висновки, числа, що їх він знайшов разом зі знімками… Він інстинктивно відчував, яке рішення ухвалила його матінка. Він знав, що народжений від убивства. Він — пригноблений зародок, порятований in extremis[69] волею батьків…

А тепер що йому робити? Він і сам того не знав. Заручник свого походження. Бранець пітьми. Він глянув на стелю: там висіла гола лампа. Обернув вимикача, та марно. Не здавшись, він спустився вниз і знайшов трансформатора. Натиснув червону кнопку і почув, як сухо клацнуло, що здалося йому доброю прикметою.

Коли він повернувся до своєї кімнати, там уже світилася лампочка.

Він став навколішки і позбирав усі аркуші.

За хвилю він знову поринув у вивчення свого походження.

— Де майор Соліна?

Вісімнадцята година. Паризький інститут судової медицини. Дорогою до Парижа Анаїс декілька разів збивалася на манівці. Аж, увімкнувши маячок і сирену, таки дісталася до набережної Берсі.

І ось вона знову звертається до секретарки за бюрком.

— Де Соліна?

— Він усередині, але ви не маєте права…

Під поглядами мармурових бюстів коло входу вона пройшла через хол. Вона вже помітила білі двері.

Секретарка волала їй услід:

— ВИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА!

Не обертаючись, вона підняла своє триколірне посвідчення і помахала ним над головою. За мить вона ввійшла до яскраво освітленого коридора, вздовж якого тягнувся ряд зачинених дверей. Скрізь бездоганний лад. Ніяких забутих нош. І тим паче жодного мерця. Тільки гострий дух дезінфекції й холодне повітря свідчили про те, що тут мають до діла не з живими людьми.

Перші двері.

Другі.

Треті.

Четверті двері виявилися тими, що вона шукала. Тим часом її наздоганяв чолов’яга в білому халаті. І ось вона всередині, де перед нею відкрилося приголомшливе видовисько.

В осяяній хірургічними лампами кімнаті, поміж трупами, укритими простирадлами, стояли чоловіки в чорному. Справжнісінькі бугаї. Одним із них був Соліна. Контраст поміж їхніми чорними костюмами і сяйливою білістю довкруги аж різав око.

Вона зосередилася на тому, про що вони балакали. Підбіг санітар і теж зупинився, угледівши тих круків зразка ХХІ століття, що сварилися над трупами.

— Не втямлю, що ти тут забув, — заявив один із них.

— Ці два трупи безспосередньо пов’язані зі стріляниною на Монталамбер, — відрубав Соліна.

— Та невже? І з якої це причини?

Соліна запізнився. Працівники кримінального відділу вже прибули за дорученням прокурора республіки. Лисаневі вже не було чого тут робити, та він гризся за свій шмат.

— Прокурор ясно висловився.

— Наклав я купу на прокурора. Я зараз зателефоную слідчому судді.

— Не лізь у цю справу зі своїм лайном.

— Яку це справу? Не втямлю, про що ти кажеш. Ці забиті хлопці — моя парафія.

Ситуація загострювалася з кожною реплікою. Чоловіки були на грані того, щоб узятися за барки. Анаїс дивилася на них. Тепер довкола них стояло декілька санітарів у білих халатах, але вони не зважувалися втручатися.

69

Перед смертю (лат.). — Прим. пер.