Його доля мала якусь гірку логіку.

Його розслідування розпочалося з порожніх коробок у Бордо.

І скінчилося повними коробками в Пантені.

Ні, таки варто було накинути гак, аби побачити Солінину мармизу. Хоч майор і знав, що Анаїс вранці виходить із в’язниці, він геть не сподівався побачити її у своєму кабінеті. Либонь, гадав, що вона скористається звільненням, щоб і далі самій провадити розслідування.

— Стули писок, Соліно. Це тільки я.

Він підняв окуляри на лоба.

— Знаєш, ти здивувала мене…

— Ми ж домовилися чи як?

Він невизначено махнув рукою.

— Ох, за нашого часу ці домовленості…

Вона взяла стільця й сіла напроти нього. Він тримався так само коректно, але байдужно. Вона сперлася ліктями на стіл і сказала:

— Я під судовим наглядом. У понеділок мені треба бути в судді, і я можу знову потрапити до в’язниці. Якщо цього не станеться, мене завдяки батьковій люб’язності вишлють до Бордо. Тож мені залишається тільки нинішній день і вихідні, щоб провадити це розслідування.

Соліна всміхнувся. Нарешті він уторопав.

— Оце я і називаю «шило в сраці».

— І треба поквапитися, а то мені воно боком вилізе.

Він знову всміхнувся.

— А ти що встиг? — запитала вона.

Соліна нерішуче скривився. І знову заходився смикати обручку.

— Та нічого. З’ясував, правда, що та невідома утоплениця — справді Медіна Малауї. Ми взяли зразки ДНК в її помешканні..

— Ви її ексгумуєте?

— А нащо? Про неї ліпше забути. Що ж до її справ за життя, то тут результати нульові.

— Ви з’ясували її останні контакти?

— Ми навіть не певні, якого дня вона зникла. А вдома в неї не було ні нотатника, ні ноутбука. Їх чи то Януш забрав, чи ще хтось до нього.

— А деталізація її дзвінків?

— Буде незабаром. Та щось підказує мені, що для клієнтів у неї був інший номер.

— Банківські рахунки?

— Та теж нічого. Повіям платять готівкою.

— Сусідів опитали?

— У неї у кварталі воно нічого не дало. Ніхто її не бачив. Вона провадила нічний спосіб життя.

— Таж вона ще навчалася.

— Певно, клієнти частіше бачили її голу сраку, ніж викладачі — її золотаві коси.

Брутальність лисаня дратувала її, та в поліції, як і в житті, близьких не обирають.

— А сутенер, клієнтура?

— Шукаємо.

— Зв’язувалися з ВБЗ і ГВБТЛ?

Наступники легендарного відділу моралі — відділ боротьби зі звідництвом і головний відділ боротьби з торгівлею людьми — основні служби з полоскання брудної білизни у Франції.

— Ні, — відчикрижив Соліна. — Зараз мені їхня поміч ні до чого.

— Ніхто не знає, що тіло пощастило ідентифікувати?

— Ні.

Анаїс усміхнулася. Попри своє становище чи швидше через нього, Соліна самотній ще дужче, аніж ведмідь, якого повернули до заповідника. Вирішивши розкрити цю справу сам, він не міг ні в кого прохати допомоги. Тепер йому без неї не обійтися.

— Солю, — уперше назвала вона його тим прізвиськом, що дуже йому личило, — мені потрібен кабінет, комп’ютер з інтернетом, авто і два тямущі помічники. А ще зателефонуй до комісаріату на майдані Інвалідів і будь-що влаштуй так, щоб ти став моїм наглядовим офіцером.

— А дупця в тебе не злипнеться, дитинко?

— Зі мною, — сказала вона, не звернувши уваги на ту грубу репліку, — ти здобудеш результата менш як за добу.

Соліна мовчав і знай теребив обручку, наче мастурбував.

Вона наполягала:

— Я для тебе єдиний шанс домогтися того, що ти хочеш. Твої люди недостатньо підготовлені, щоб провадити кримінальне слідство. Ти ні до кого не можеш звернутися, а в понеділок прокуратура призначить суддю, що передасть справу кримінальному відділові.

Він і далі мовчав.

— Ти від самого початку це знав. Тож і приходив до мене у в’язницю.

Солінине обличчя напружилося, на чолі залягли зморшки. Думки його можна було читати, мов розгорнуту книжку.

— То так чи ні?

Соліна розслабився й зареготав.

— Що тут кумедного? — запитала Анаїс.

— Згадав твого татуся.

— А до чого тут мій татусь?

— Не з медом йому довелося з такою донечкою.

— Він теж не подарунок. То ти даси те, що мені треба, чи ні?

— Принеси собі кави. А я поки що все залагоджу.

Вона мовчки вийшла. Коридори з килимовим покриттям, кондиціонери, тьмяні світильники чимось скидалися на ізолятора, хіба що осучасненого. Та сама хурдига. Ні барв, ні контактів із зовнішнім світом, ні волі.

Зупинившись перед кавовим апаратом, вона пошукала дрібняків. Руки її тремтіли, та цього разу не від приємного збудження. Вона ухвалила рішення. Поділити розслідування. Оці поліцаї нехай розслідують усе, що пов’язане з Медіною. А вона візьме слід, про який ніхто не знає, — дагеротип. І жодного слова Соліні. Їй треба закріпити за собою перевагу перед цими чоловіками.

Кава побігла у філіжанку. Перший ковток обпік їй горло. Другий був ліпший, та смаку вона не відчула. У шлунку дерло, булькало і квакало. Вона не їла… відколи вона вже нічого не їла?

Коли вона повернулася до кабінету, Соліна був не сам. Біля нього стояли двоє хлопів з манерами зарізяк.

— Оце гот Фітон і класик Сернуа. Мої найкращі хлопці. Вони допомагатимуть тобі до понеділка.

Анаїс озирнула їх. Перший — худий неголений паруб’яга у брудних джинсах, темних кросівках і чорній куртці, з-під якої виглядала футболка з витягнутою мармизою Іґґі Попа. Зі своїм коротким хвостом на потилиці й підведеними очима він скидався на запеклого наркомана. Другий, так само високий, та вдвічі важчий, був у пожмаканому фірмовому костюмі, замурзаній краватці та з триденною щетиною, що не дуже узгоджувалася з його короткою стрижкою. Табельна зброя в обох демонстративно висіла при боці.

Ті хлопці відразу сподобалися їй. Ці неформали були схожі на її команду в Бордо. І водночас вона збагнула, що для кримінального розслідування вони годяться не більше, ніж вона для гаптування хрестиком. Чемпіони з рукопашної, а не з такої копіткої мурашиної праці, як слідство.

— А кабінет?

— Поруч із моїм. Я з тебе очей не зводитиму. Ти й не ворухнешся, щоб я не знав.

Вона подумала про дагеротипи і пошукала лазівку. Та на думку їй нічого не спало.

— Вирішуй, — сказав Соліна. — Утім, що тут обирати.

За дві години читання всі його припущення загалом дістали підтвердження. Щоденник Франсуа Кубели містився в п’ятьох невеличких зшитках у клітинку, розбірливо написаних кульковою ручкою густим почерком. Він працював, як давніше було — ні комп’ютера, ні флешки, ні мережі. Тільки ці шкільні зошити, що він сховав у занедбаній хатині.

Він завів щоденника 4 вересня 2008 року, коли до його відділення в клініці Святої Анни надійшов сорокарічний чоловік з амнезією. Кубела вирішив фіксувати кожен етап перебігу його недуги. Незабаром до пацієнта, що категорично відмовлявся пройти томографію чи рентґен, повернулася пам’ять. Його звати Давід Жильбер. Він інженер. Мешкає у південному передмісті Парижа.

Кубела все перевірив, і все виявилося вигадкою.

Водночас розслідування зникнення Крістіана Мйоссана привело поліцаїв до клініки Святої Анни: Давід Жильбер насправді був Мйоссан. Потроху, мовби неохоче, пацієнт повернувся до своєї достеменної особистості. Після місячного курсу лікування його виписали до сестри Наталі Форестьє. Кубела підтвердив свій діагноз: Мйоссан зазнав дисоціативної втечі. Майже невідомий у Франції синдром.

Психіатр вивчив практично все, що написано з цього приводу англійською, а також порозпитував колег. Так він дізнався про ще один випадок. У Лор’яні, в спеціалізованій клініці в Шатеньє, лікувався такий собі Патрік Серена. У вересні 2008 року він вештався уздовж шосе коло Сен-Назера і казав, що звати його Александр. Він виявився комерційним представником мережевого видання, одинаком, і мешкав у Пюто, в Дев’яносто другому департаменті. Пропав у квітні 2008 року під час службової мандрівки. Як він опинився в Бретані? Що викликало дисоціативну втечу? Що відбувалося з ним від квітня до вересня 2008 року? Він підписав заяву про госпіталізацію й упродовж певного часу лікувався у Шатеньє.