Запало мовчання. Чутно було тільки шалене лопотіння зливи. Тепер вони прямували кільцевим бульваром. Місто за дощовою завісою здавалося так само непривітним і безлюдним, як і оті бетонні та сталеві громаддя, що їхні вогні проминали вони в промисловій зоні. Зараза передмість перекинулась і на столицю.

Лишилося з’ясувати ще одне, цього разу вже останнє.

— У зв’язку з цими експериментами були скоєні страшенні злочини. Убивства, що пов’язані з міфологією.

— Це, мабуть, найважливіша проблема програми.

— То ти знаєш?

— «Мотрійка» породила чудовисько.

До такого вона не була готова.

— В одного пацієнта, — провадив він, — препарат розбудив дуже складний потяг до вбивств. Той чоловік розробив цілий ритуал, що базується на міфах. Та ти й сама це знаєш.

— Ви з’ясували, хто він?

— Облиш, ти й сама це знаєш. Ми всі це знаємо. Його треба затримати і знищити, поки ситуація ще геть не вийшла з-під контролю.

Ось у чім річ. Вони призначили винним Фрера. Він не просто один із занесених до чорного списку. Ні, він той, кого треба вбити передовсім. Вона опустила шибу, і в обличчя їй бризнув дощ. Тепер вони котили понад Сеною. На вказівнику був напис: «ПАРИЖ-ЦЕНТР».

— Зупини тут.

— Ми ще не дісталися до твого готелю.

— Ніколя, — заволала вона, — зупини, а то я вистрибну на ходу!

Помічник зиркнув у люстерко заднього огляду. Його бос кивнув. Ніколя звернув праворуч і загальмував. Вона вибігла з авто і стала на вузькій стьожці хідника. Повз неї швидкісним шосе з ревом гнали автомобілі.

Замість прощання вона схилилася до вікна і крикнула крізь густі цівки дощу:

— Убивця не він!

— Здається мені, ця справа стала для тебе надто вже особистою.

Вона зареготалася.

— І це кажеш мені ти?

Той квартал видавався йому схожим на магнітний полюс. Ото такий пункт на мапі, що здатний притягувати до себе бурі, убозтва і відчай. Він вийшов із таксі біля в’їзду до завулка, перед будинком номер п’ятдесят чотири на вулиці Жана Жореса. Пацьорки дощу, наче кулі, били по бруківці. З-під ніг ляпала вода. Шаплен ледь-ледь бачив, що коїлося довкруги. Ударив грім, і блискавиця осяяла будиночки, що розсипалися на узгір’ї пагорба.

Кубела побрався під гору. І з кожним кроком дедалі виразнішою ставала пустка, що панувала в цій місцевості. Мокрими парканами і гнилими живоплотами оточені стояли хати, які позападали в землю. На дощечках від руки були понаписувані номери. За огорожами шалено валували пси. Із калюж стриміли опори електромережі, що скидалися на шибениці.

З некролога він дізнався про своє скромне походження. Але те, що він тут угледів, виявилося ще гіршим. Він ріс у страшенних злиднях, яких, як йому здавалося, давно вже немає на світі, в бідності нетрищ, пустищ, гетто без електрики і водогону. Мало не вродився під возом у родині невідомих слов’янських утікачів.

На середині узгір’я асфальтове покриття урвалося. Долі у багні валялися залізяки, іржаві кухонні плити, уламки старих авто. Кубела відчув, як його помалу охоплює страх полохливого буржуа. Він нітрохи б не здивувався, якби замість рідної домівки виявився повіз, де сидять обдерті беззубі цигани.

Та тридцять сьомий дім виявився цегляною хатою, замизканою за ті десятиліття забуття. Він бовванів на вершині пагорба, а довкруги були тільки кролячі нори та стебла височенного пирію. Дощ шмагав по деревах, по землі, по огорожі, неначе місив кім’ях сірої глини. І тільки червоний дах сяяв, неначе свіжа рана.

Зачинені віконниці та запустіння свідчили, що тут давно вже нікого не було. Його матінка перебралася кудись. Якщо взяти до уваги цей пейзаж, важко було повірити, що вона зараз відпочиває на Лазурному березі. Хіба що стала отримувати прибуток від публікації його творів.

Він переступив іржавого дрота, який обгороджував ту ділянку, і несамохіть зачепив дзвіночка, що задзеленчав під шаленим дудонінням дощу. Садок розміром кілька квадратних метрів, де тепер лише скати валялися та шматки цегли, тільки посилював враження, що тут сама руїна. Грузнучи в багні, Шаплен дістався до ґанку під дірявим дашком. Навіть сюди забивали хльосткі цівки дощу.

Він мимоволі натиснув дзвінка біля дверей. Ніхто не відгукнувся. Задля годиться він постукав по козирку з кутого заліза, що був над дверним вічком. Ізсередини не чутно було ні звуку. Узявши якусь залізяку, він виламав віконниці на вікні ліворуч од себе. Тим-таки шворнем ударив по шибі, й вона, брязнувши, розсипалася на друзки. Він уже почав звикати до цього звуку.

Узявшись за раму, він озирнувся. Довкола нікого не було. Він заліз до хати. Усередині була пустка. Йому подумалося мимохідь, що мати, певне, вмерла після його загибелі. Зрештою, все, що йому відомо, він дізнався зі статті в торішньому числі «Монду».

Передпокій. Кухня. Вітальня. Ні меблів, ні лампи, ні штор. Брунатні стіни, що вкрилися пліснявою. Виламаний паркет, із-під якого стриміли лаги. На кожному кроці під ногами щось хряскало. Бігали здоровезні таргани, завбільшки як жолуді. І він знав, що ходить зараз будинком, де минуло його дитинство. Неважко уявити, як відчайдушно він намагався вирватися із цієї діри, завойовуючи дипломи та звання.

Він здобув перемогу не лише в соціальному та матеріальному аспектах. Вивчаючи психіатрію, він хотів змінити саму якість свого розуму, своїх амбіцій, свого побуту. А ще він знав, що ніколи не зневажав батьків і їхню фізичну працю. Навпаки, його волю підтримувала вдячність і намагання взяти реванш. Він хотів витягти батьків із цього багна. І винагородити за їхнє життя на задвірках суспільства. Може, він придбав їм інший дім? Він нічогісінько не пам’ятав.

Східці. Дерево геть струхло, стало гниляччям. Під ногами чвакало зеленкувате багно, якісь комахи розбігалися в сутінках навсібіч. Він узявся за поруччя, остерігаючись, щоб вони не поламалися в його руці. Та вони ще трималися. У нього промайнула безглузда думка, що дім приймає його і хоче, щоб він дістався до мети.

Коридор. У першій кімнаті віконниці зачинені. Темно і порожньо. Він подався до іншої. Те саме. Ще одна кімната. Знову те саме. Аж натрапив на замкнені двері. Там навіть поставили нового замка. У нього з’явилася невиразна надія. Він спробував висадити двері плечем, сподіваючись, що вони не впадуть йому на голову. Та воно виявилося не так і просто. Довелося повернутися назад і взяти ту залізяку. Попоравшись із завісами та деревом, урешті він увійшов до тієї замкненої кімнати.

Але й тут було порожньо. Тільки в кутку стояли дві коробки, накриті пакетами для сміття. Він підійшов ближче й обережно підняв одного пакета, остерігаючись, щоб із коробки не порснули щури чи хробаки не повиповзали. Але там лежали ще нестарі зошити «Клерфонтен» у блакитних пластикових обкладинках. Він погортав одного, і серце мало не вистрибнуло з грудей. То були нотатки Франсуа Кубели про випадки дисоціативної втечі.

Він і на думці не мав, що може натрапити на такий скарб.

Він зірвав пакет з другої коробки. Конверти, світлини, офіційні папери… Усеньке життя родини Кубел у числах, фотографіях і бланках… Той, хто поклав тут ці документи, постарався убезпечити їх від вогкості — усередині коробки теж були вистелені пластиковими пакетами.

Хто ж лишив тут ці архіви? А він сам. Провадив розслідування, відчув небезпеку і влаштував у батьківському домі подобу свого штабу, зібравши в цій кімнаті речові докази, пов’язані з його справою і з його минулим.

Він відімкнув вікно і розчахнув віконниці. Дощ лину´в до кімнати, перш ніж він устиг зачинити вікно. Він обернувся і роззирнувся довкруги. По праву руч був коминок, затулений бляшаною заслінкою. На шпалерах лишилися сліди від меблів — ліжка, шафи, гардеробу. А також прямокутники від постерів, які висіли тут. Кубела вже здогадався, що це його кімната. Тут мешкав дитиною, а потім і підлітком. Він повернувся до коробок. Тут годинами треба все вивчати…

Він потер долоні, наче грів їх коло багаття, й опустився навколішки перед здобиччю. На вустах його з’явилася усмішка.