— За вами прийдуть.

Двадцять по п’ятнадцятій. Час минав, а за мною ніхто не приходив.

Дідько, не може бути! Невже все нанівець?

Мене так мучила ця думка, що я забув про страх. Він щез. Випарувався. Я, сам того не знаючи, знайшов собі антидот.

Я побачив його здалеку і нервово проковтнув. То був наш фінансовий директор. Він підійшов до реєстраторки, і вона показала на мене пальцем. Від подиву очі в нього вилізли з орбіт, але він опанував себе.

— Пане Грінмор?

Цікаво, а ким іще я міг бути?

— Саме він.

Від подиву він навіть забув зі мною привітатися.

— Мені повідомили, що…

— Дійсно так, я висуваю свою кандидатуру на пост президента компанії.

Із секунду він ошелешено мовчав. За його спиною про щось щебетали реєстраторки.

— А ви… попередили пана Дункера?

— Це статутом не передбачено.

Він розглядав мене з явним невдоволенням.

— Ходімо? — запитав я.

Він задумливо кивнув.

— Ходіть за мною.

Я пішов за ним довгою галереєю з високою стелею. Холодне повітря віддавало металом. Так могло пахнути в коридорі якогось заводу.

Шлях був досить довгим, із галереї ми потрапили в перехід, де стояв охоронець. Той кивнув головою моєму супутникові. Перехід привів нас до вузького й досить темного коридору з низькою стелею, такого довгого, що краю не видно. Пахло, як у підвалі, і виникало відчуття, що перебуваєш під землею. Нарешті ми дісталися до сірих металевих дверей, над якими червоніла лампочка. Я пройшов у двері і… зазнав найбільшого шоку за своє життя.

Я опинився на сцені величезного, просто гігантського залу, набитого людьми вщерть. Люди сиділи всюди: навпроти мене, ліворуч, праворуч, збившись на сходинках… Їх було тисяч п’ятнадцять, може, двадцять або навіть більше… Трибуни йшли вгору, і вся ця величезна кількість людей нависала наді мною зусібіч. Немов паща величезного чудовиська, ця юрба могла запросто проковтнути сцену, як тістечко. Видовище було захопливе та запаморочливе.

Треба було вступати в гру. Дрібних власників акцій було цілком достатньо, щоб переважити будь-якого великого акціонера. Тепер моя доля була в моїх руках… Проте десь глибоко всередині щосекунди мандраж дедалі сильніше стискав груди. І перед цією величезною юрбою мені доведеться виступати… Від самої думки про таку перспективу мене занудило.

Тут я раптом зрозумів, що фінансовий директор іде далі, віддаляючись від мене. Я кинувся йому навздогін. Нелегко йти по сцені, усвідомлюючи, що на тебе дивиться двадцять тисяч людей. Хода мимоволі стає неприродною. Ми прямували в праву частину сцени, де стояв довгий, накритий синьою скатертиною стіл. Це був колір нашого логотипа, який було спроектовано на величезному екрані з іншого боку залу. За столом, обличчям до публіки, сиділи чоловік десять: Дункер — у центрі, директори — поруч із ним і ще кілька незнайомих людей. За їхніми спинами були рядами розставлені близько п’ятдесяти крісел, мабуть, для запрошених. Я впізнав лише кілька знайомих облич: колег, напевно, ретельно відбирали.

Метрів за десять до столу фінансовий директор обернувся й рукою зробив мені знак почекати, а сам підійшов до інших директорів, які сиділи за іншим столом. Я залишився сам, кинутий посеред сцени, немов меблі, які поставили, не погодивши розташування. За такої ситуації важко не почуватися дурнем… Я засунув руку до кишені, удаючи байдужість, але насправді мені було дуже незатишно і принизливо бути виставленим ось так, у парадному сірому костюмі, усім на сміх.

Фінансовий директор стояв перед президентом, злегка нахилившись уперед. Їхню розмову я чути не міг, але було ясно, що моя кандидатура внесла трохи безладу в намічений сценарій.

Дункер кілька разів брався розмахувати руками, показуючи пальцем собі за спину, туди, де стояли крісла. Ні він, ні інші жодного разу на мене не глянули. А я стояв, як заколочена в сцену паля, і не насмілювався звести очі на публіку.

Нарешті фінансовий директор підійшов до мене й покликав за собою.

— Сядьте, будь ласка, он там, — сказав він, показавши на крісло, що його якийсь здоровань ніс на руках із задніх рядів.

Я пішов у той бік, задоволений, що можу, нарешті, хоч якось рухатися, а перш за все — відвернутися від публіки. На мій превеликий подив, цей тип поставив крісло на віддалі, метрах у п’яти-шести від решти. Чортзна-що… Мене ізолювали, як зачумленого. Я сів, відчуваючи, як у мені закипає гнів. І цей гнів одразу надав мені мужності. Тепер я жадав реваншу.

За кілька секунд один із незнайомців, що сиділи за столом, підвівся й підійшов до мене. Представившись ревізором, він попросив показати документи, а потім дав мені підписати якийсь папірець, який я побіжно пробіг очима по діагоналі. Це була декларація про те, що я висуваю свою кандидатуру. Він тут же повернувся на місце, знову залишивши мене наодинці. Зі свого крісла я міг бачити тільки спини директорів: рівну лінію темних костюмів. Сиве волосся єдиної серед них жінки було коротко підстрижене, немов вона прагнула затушувати свою жіночність, щоб краще інтегруватися в їхнє середовище.

— Пані та панове, вітаю вас.

Голос звучно пролунав у потужних динаміках, і залом прокотилася хвиля покашлювань, немов люди вирішили, що більше відкашлятися їм не дозволять. А потім настала тиша.

— Мене звати Джекі Кер’єль, я фінансовий директор «Дункер консалтинг». Я уповноважений відкрити наші щорічні загальні збори, повідомивши вам деякі дані, як того вимагає статут. Почну з підрахунку присутніх і з…

І він довго й монотонно перераховував рядки цифр: показники рентабельності, квоти, результати, суми заборгованостей, можливості самофінансування, розподіл грошових потоків… Новачок, напевно, запитав би себе, навіщо все це потрібно. Я слухав неуважно, а сам спостерігав за залом. Ніколи б не подумав, що раптове падіння акцій збере стільки народу. Це було вищим за моє розуміння… Напевно, на серці їм тривожно й кепсько. Збори обіцяли бути бурхливими. Я розумів, що мені треба радіти, тому що тільки така аудиторія давала мені шанс зібрати потрібну кількість голосів, незважаючи на присутність великого акціонера. Але для мене справа була не в цьому. Мені було страшно виступати в такому величезному залі, де мене звідусіль видно й чутно і де слухачі оточують мене зусібіч. Просто кошмар якийсь. Це понад силу. Події мене перемагали, я опинився явно не на своєму місці. Моє місце… А де воно, моє місце? Може, я створений для того, щоб посідати менш відповідальний пост? Хто його знає… Напевно, так було б спокійніше. Але чому? У будь-якому разі справа не в рівні освіти. Відомо безліч винятків. Може, справа в моїй особі? Але серед наших начальників, таких різних, я не бачив жодної видатної особистості. Ні, тут, безсумнівно, було щось іще. Може, ми несвідомо перебуваємо під впливом середовища, у якому народилися, і це воно перешкоджає тому, щоб ми піднімалися на щабель, що перевищує рівень нашої сім’ї? Може, ми самі собі не дозволяємо туди забратися? Або, вийшовши за межі планів, які будували наші батьки, ми в глибині душі відчуваємо, що опинилися в забороненій зоні? Не виключено… Але правильно й те, що просування соціальними щаблями дає нам відчуття особистого зростання…

— Якщо у вас є запитання, прошу їх поставити, а ми намагатимемося максимально вичерпно на них відповісти. Реєстратори з мікрофонами ходять по залу. Якщо ви хочете висловитися, дайте їм знак підійти.

Почався сеанс запитань-відповідей, який тривав цілу годину. Той із директорів, до кого було звернене запитання, відповідав просто з-за столу. Деякі говорили лаконічно, деякі довго й нудно, присипляючи публіку численними деталями.

— Тепер я передаю слово нашому президентові, Марку Дункеру, кандидату на наступний термін. Він ознайомить вас із власним поглядом на ситуацію, що склалася, і надасть вашій увазі свою стратегію на майбутнє.

Дункер підвівся й рішучим кроком вийшов на середину сцени, де розташовувалася трибуна з пюпітром, до якого кріпився мікрофон. На відміну від Кер’єля, він не став говорити, сидячи за столом, хоча стіл був обладнаний так само. Він уважав за краще відокремитися від решти, з’явитися в образі лідера.