— Ті, хто не стежив за курсом акцій, виявлять, що втратили тридцять відсотків, і вважатимуть, що продавати вже пізно: занадто великі втрати. Отже, їм залишається тільки сподіватися, що підприємство виправиться. Тому вони і прийдуть на збори, бо тепер їх дуже цікавить те, що ще кілька днів тому було для них справою другорядною. Щось подібне було, коли впали акції Eurotunnel: дрібні акціонери вирішили з’явитися на збори, щоб захищати свої інтереси.

— Давайте-но ви припините небезпечні порівняння, добре?

— У будь-якому разі, пане, треба змінити зал, щоб можна було вмістити всіх.

— Змінити зал, змінити зал! Я не збираюся орендувати «Зеніт»!

— Е… ні, пане, «Зеніт» теж буде замалий. З огляду на темп розвитку подій, доведеться подумати про палац спорту в Парі-Берсі.

~ 53 ~

Як і всі акціонери, до числа яких я тепер належав, я отримав запрошення на збори рекомендованим листом за два тижні до призначеного терміну.

І ось уже цілий тиждень складав виступ, шліфуючи його, як скульптор полірує мармур, прибираючи всі шорсткості. Я вивчив його майже напам’ять, репетирував його перед дзеркалом у ванній, уявляючи перед собою групу акціонерів, яких мені треба переконати. Я думав про це безперервно, ідучи вулицею, сидячи в метро або стоячи в черзі. Навіть під душем я відпрацьовував деякі пасажі й уявляв собі, як публіка підкоряється мені. А в цей час струмені теплої води текли по голові, шкірі, зігріваючи тіло й серце та змушуючи їх вібрувати в унісон із моїм голосом, домагаючись резонансу з аудиторією. Я весь час згадував свій успіх у «Спіч-майстер», і це вселяло віру в себе.

Я вважав свою промову вельми переконливою і пишався собою. На місці дрібних акціонерів я без коливань проголосував би за себе.

На початку тижня місце проведення зборів поміняли і я отримав повідомлення з новою адресою: Стадіон Парі-Берсі, Бульвар Берсі, 8, 12-й округ. Такій людині, як я, котра недавно переїхала до Парижа, ця адреса ні про що не говорила.

Напередодні я взяв вихідний, аби перепочити, зібратися з думками і внутрішньо налаштуватися. Однак, коли сонце стало хилитися до обрію, а потім зникло за химерною сумною низкою паризьких дахів і труб, віра в себе почала потроху танути. І переді мною, проганяючи райдужні мрії, на повний зріст постала сувора дійсність. І суть її полягала в тому, що подія, на яку я стільки поставив, невідворотно наближалася.

Було ясно, що Дункер не пробачить мені висунення своєї кандидатури на противагу йому. Завтра, у цей самий час, я стану або президентом «Дункер консалтинг», або безробітним екс-консультантом, якого переслідує колишній психіатр, сам наполовину хворий.

І тут здоровий глузд раптом узяв гору над серцевими поривами; мене охопив тваринний, всепроникний страх.

Ранок наступного дня пролетів швидко. Я вчергове перечитав свій виступ, потім вийшов прогулятися, щоб подихати повітрям і спробувати хоч трохи вгамувати мандраж. Нав’язливий страх привів мене в якийсь дивний стан. Внизу, під сходами, я побачив Етьєна і вирішив поділитися з ним своїми побоюваннями. Може, щоб зайвий раз упевнитися, що на світі є хтось слабкіший за мене. А може, тому, що, якщо мені не вдасться переломити ситуацію, я сам опинюся на його місці.

— Мені страшно, — сказав я йому.

— Страшно? — перепитав він своїм хрипким голосом.

— Так. Мушу сьогодні виступати перед людьми і викласти їм свої погляди на деякі речі. І це вганяє мене в страх.

Він із недовірливим виглядом узявся стежити очима за перехожими.

— Не бачу, у чому проблема. Я завжди кажу, що думаю, якщо взагалі думаю, і все закінчується добре.

— Не все так просто… Я буду не сам. На мене дивитимуться, мене будуть слухати, про мене стануть розповсюджувати чутки…

— Та хай їм грець, як вони такі балувані! Треба говорити, що думаєш. Слухати своє серце, а не страх. Тоді і страху не буде.

Я приготував собі легкий сніданок і ввімкнув радіо, інформаційний канал. Я вважав за краще слухати, як говорять інші: при цьому зайві думки не лізуть у голову.

Щойно я приступив до трапези, як просто скам’янів: перед трансляцією екстрених новин диктор оголосив час. Пів на п’ятнадцяту. Пів на п’ятнадцяту… Я подивився на годинник, і серце в мене стислося: він показували сім по тринадцятій. Я заметушився по кімнаті. На будильнику теж було пів на п’ятнадцяту! Як же так?!!! Збори почнуться о п’ятнадцятій нуль-нуль… на іншому кінці Парижа!

Я скинув футболку і джинси, накинув на себе сірий костюм з білою сорочкою і дістав італійську краватку. Пристойний вузол мені вдалося зав’язати тільки з третього разу. Сунув ноги в туфлі в одну мить. Сунувши запрошення і текст виступу в картонну теку, я зачинив двері і побіг сходами.

Чотирнадцять тридцять вісім. До третьої години я не встигну. Ніякої надії. Залишалося тільки молитися, щоб збори не почали вчасно. Свою кандидатуру можна заявляти тільки на початку засідання. Якщо я втрачу час — усе пропало…

Я побіг щосили й устиг на перон метро саме в той момент, коли двері мали зачинитися. Я проскочив у вагон і плюхнувся на сидіння, відсапуючись, як загнаний бик, саме навпроти якоїсь бабусі, яка витріщалася на мене виряченими, як кульки лото, очима.

І тут я вибухнув. І треба ж було, щоб годинник зламався саме такого дня, коли я не маю права на помилку!

— Не може бути! — закричав я на повний голос.

Це все одно, якби я отримав удар по голові.

— Не вірю, не вірю! — зле повторював я, сховавши обличчя в долоні.

Бабуся пересіла на інше місце.

Усю дорогу я в розпачі тупав ногами.

Коли я вийшов із метро, мобільний показував п’ять по п’ятнадцятій. Та хоч він правильно показує? Я кинувся шукати будинок вісім по бульвару Берсі. Вулиця виявилася дуже незвичайною: обабіч її височіли насипи, укриті газоном, а в них виднілися широкі вікна. Усе це наводило на думку про підземний ангар або паркінг. Жодних номерів будинків видно не було. Просто прокляття якесь! Метнувся до перехожого, але той відсахнувся, ледь я спробував із ним заговорити. Я відшукав іще одного.

— Вибачте, будь ласка, де будинок вісім по бульвару Берсі?

Він подивився на мене здивовано.

— Гадки не маю, де це. А що там таке?

— Стадіон…

— А, тоді це он там.

І показав на одне з великих вікон серед газону, поруч із величезною афішею Мадонни.

— Не панікуйте, концерт завтра!

Я побіг щодуху і влетів у двері, помахавши запрошенням перед носом охоронця. Вивіска свідчила: «Палац спорту Парі-Берсі». От не знав, що стадіони здають зали підприємствам. Весела ідея!

— Проходьте, будь ласка, — сказав охоронець, показавши на ряд столів, за якими нудьгували реєстраторки в синій уніформі.

Я підійшов, тримаючи в руках картонну теку.

— Я запізнився, — сказав я нетерпляче, показавши запрошення.

Реєстраторка неквапливо пошукала моє ім’я в списку, розмовляючи з товаришками. Потім стала готувати бейджик із тією швидкістю, з якою дозволяла довжина її нафарбованих нігтів, потім відвернулася на телефонний дзвінок.

— Ой, я довго не затримаюся, — защебетала вона в слухавку. — Почекай на мене, я йду до перукаря, він…

— Вибачте, будь ласка, — втрутився я, — я дуже спізнююся, і мені терміново треба потрапити в зал. Це дуже важливо.

— Я перетелефоную, — сказала вона, повісивши слухавку, і буквально спопелила мене поглядом.

Із незадоволеним виглядом записавши моє ім’я на бейджик, вона простягнула його мені й очима показала напрямок, куди йти.

— Он туди, другий вхід ліворуч.

У її голосі чувся докір.

— Дякую, але… е… я не знаю, мушу я йти разом з усіма чи ні: я хочу висунути свою кандидатуру на пост президента.

Вона глянула на мене ошелешено й набрала номер на комутаторі.

— Це Лінда, реєстратор. У мене тут один візитер стверджує, що хоче висунути свою кандидатуру на пост президента. Що робити? А? Добре, домовились.

Вона підвела на мене очі.