Ігор узяв із фортепіано стакан з бурбоном. Лід уже розтанув. Він відпив ковток. Катрін не зводила з нього очей.

— Тепер розумію.

— Давши йому завдання, нехай і нездійсненне — стати президентом, — я тим самим дав йому дозвіл нарешті відчути свій власний авторитет. Це було метафоричне послання щодо наших із ним стосунків.

Він поставив склянку. На нього тиснув важкий, сповнений докору погляд Катрін.

— І незважаючи ні на що, він не збунтувався, — сказала вона. — Він продовжує…

— Так.

— Йому треба допомогти. Треба щось зробити. Ми самі поставили його в таку скруту — і не можна залишати його самого!

Запала довга мовчанка, потім Ігор сумно зітхнув.

— На жаль, цього разу я дійсно не бачу, що можна вдіяти…

— Ну а якщо ти просто скажеш йому, що розумієш надмірну складність завдання і хочеш, щоб він зупинився…

— У жодному разі! Це буде найгірше. Це буде означати, що я, його наставник, не вірю в нього. Це буде нищівний удар по його гідності. Не кажучи вже про те, що це набагато посилить його залежність, якій я, навпаки, хочу покласти край!

— Добре, але ж треба щось придумати! Не можна ж ось так узяти і відправити його на гільйотину! Якщо вже змінити перебіг подій неможливо, потрібно що-небудь зробити, щоб поразка не вбила його. За всяку ціну позбавити його публічного приниження. Нехай у нього залишиться хоча б ілюзія, нехай він не відчує себе нікчемою, гіршим за всіх, нехай…

— У мене немає ідей стосовно цього. Я не бачу виходу. Залиш мене самого, будь ласка…

Катрін припинила говорити, мовчки підвелася й пішла до виходу. Її кроки гулко лунали холом, потім дедалі тихіше, тоді зовсім стихли.

Знову почала давити тиша. Ігор залишився сам на сам зі своєю найбільшою педагогічною помилкою, яка могла мати найважчі наслідки.

Він повільно поклав руки на клавіші, і соната Рахманінова знову заметушилася у своїх болісних мріях.

~ 47 ~

Виходячи того ранку з дому, я помітив унизу біля сходів силует пані Бланшар. Вона щось простягала Етьєну. За формою предмета я здогадався, що це таке ж тістечко, яке вона надіслала мені. Вигляд у Етьєна був украй здивований.

Я швидко перейшов вулицю: на тому боці стояв газетний кіоск. У мене всередині все стислося від поганого передчуття.

Із хлібівні смачно пахло свіжими багетами і гарячими шоколадними хлібцями.

Купивши по примірнику всіх газет, я влаштувався на терасі сусідньої кав’ярні. Я розгорнув Figaro і зашурхотів сторінками, поки не дістався розділу «Економіка». Очі мої перебігали від заголовка до заголовка, а серце шалено калатало. Хвилювання зростало, а нічого цікавого для мене на темних від друкарської фарби шпальтах не було, і шанси мої різко зменшувалися. Раптом я затамував подих.

«Підозра на махінації в “Дункер консалтинг”».

Далі було кілька рядків роз’яснень з приводу порушеної теми, написаних досить нейтрально.

— Що замовлятимете? — пролунав у мене над вухом непривітний голос офіціанта, вусаня з невиразним обличчям.

— У вас є булочки із шоколадом?

— Ні. Є круасани й тартинки з маслом, — відповів він, не дивлячись на мене.

— Тоді два круасани й каву, будь ласка.

Він пішов, нічого не відповівши.

Я похапцем схопив Monde і теж знайшов коротку інформацію на цю тему, за якою йшла стаття про бюро з працевлаштування та про методи його роботи, з усіма закидами, які йому зазвичай адресують. Libération опублікувала коротку, але яскраву статтю, супроводивши її світлиною нашого офіса й помітним заголовком: «Коли мисливці за головами нас дурять». Parisien підрахував час, згаяний здобувачем, поки той відповідав на всі фейкові запити й вимоги, а також приблизну ціну друку та надсилання резюме. France Soir пояснювала, що між секторами служби зайнятості існує суперництво і що канцелярії потрібно акуратніше поводитися з оголошеннями, бо саме суперництво, вочевидь, змусило Дункера переступити межу. L’Humanité присвятила події цілих півсторінки. На великий світлині був зображений здобувач, який чорним фломастером обводить фальшиві оголошення в газеті, а заголовок великими літерами кричав: «Скандал із фальшивими вакансіями в “Дункер консалтинг”». Стаття викривала непередбачені наслідки безконтрольного лібералізму та їхній згубний вплив на нещасних кандидатів. Безліч безробітних свідчили, що вони взагалі не отримали відповіді на свої численні резюме. Воно й не дивно, зауважує журналіст, адже таких вакансій просто не існувало! Що ж до Canard enchaîné, то вона назвала свій матеріал «Бюро з найму тобі бреше».

Кіоск не торгував провінційною пресою, але я знав, що в Дункера багато офісів у регіонах.

Найважливішим для мене було, що напишуть фінансові видання. Інформацію опублікували всі: від Tribune і Cote Desfossés до Journal des finances. Жодних коментарів з приводу людського фактора, жодних емоцій, але це неважливо. Інформація явно дійшла до керівників. Я підхопився і пішов до офіса. Мені хотілося опинитися там до дев’ятої, щоб на власні очі побачити відкриття торгів на Паризькій біржі і тенденції котувань акцій.

Була за десять дев’ята, а я вже сидів перед комп’ютером і переглядав сайт Echos. Я не знав, вплине чи ні така інформація на котування фірми. Може, про це і мріяти не варто… Нерви мої були натягнуті.

Рівно о дев’ятій на екрані з’явилися цифри курсу акцій «Дункер консалтинг», набрані червоним шрифтом. Вони впали на 1,2 %. Я застиг, не вірячи своїм очам, мене захлеснула божевільна радість, позамежне збудження. Я, Алан Грінмор, вплинув на курс акцій «Дункер консалтинг» на Паризькій біржі! Неймовірно! Нечувано! 1,2 %! Адже це величезна цифра! Приголомшливо!

Згадав свій прогноз у розмові з Фішерманом. Я обіцяв йому 3 % за день. Ясна річ, цифру я взяв зі стелі. Але, схоже, до кінця дня так і буде. Це питання довіри. Для мене зараз це питання було головним. Життєвим. Тепер треба, щоб тенденція закріпилася і посилилася.

Протягом дня я постійно звірявся з курсом акцій. Навіть під час співбесіди я час від часу кидав погляд на екран.

За день тенденція зміцнилася, хоча в середині дня настало певне поліпшення ситуації. До четвертої години курс упав на 2,8 %. Фортуна була на моєму боці.

В ейфорії я вийшов до кімнати відпочинку. Шампанського в автоматах не подавали. В ознаменування першої перемоги я налив собі води Perrier.

Повертаючись до кабінету, я йшов повз засклені офіси й бачив, у який шок увігнало співробітників наше керівництво. Адже всі нелюдські вимоги були нібито продиктовані міркуваннями біржової рентабельності і мотивовані натхненними проектами розвитку. Ну і накрутили! Тепер усі безцільно товчуться в бюро, але ж могли б працювати і віддаватися роботі! Контраст із моїм захопленим станом був просто кричущий. І я раптом зрозумів, що не тільки страх перед Дубровським спонукав мене так оскаженіло взятися за його останнє завдання. Віддавшись п’янкій грі, перший тайм якої мені вдалося виграти, я відчув, що в мені заворушилися паростки покликання, місії. Незважаючи на те, що я ризикував утратити все й опинитися на вулиці, мною рухало одне пристрасне бажання: дійти до мети.

Повернувшись після обідньої перерви, Марк Дункер кинув побіжний погляд на екран комп’ютера, щоб звіритися з курсом власних акцій.

— Якого біса? — промовив він уголос сам до себе.

Із сусідньої кімнати пролунав голос Ендрю:

— Пане президенте, щось потрібно?

Дункер залишив запитання поза увагою. Сайт не публікував роз’яснень. Однак тут було щось не те…

— Та що ж відбувається, чорт забирай…

У дверному отворі з’явився стрункий силует Ендрю.

— Ви читали газети, які я вранці поклав вам на стіл, пане президенте?

— Ні. Це ще навіщо? — підозріло запитав Дункер.

— Ем-м-м… Здається, стався витік, па…

Кров кинулася Марку Дункеру в голову. Він зірвався й схопив стос газет.

— Що?! Що ви верзете?