Я різко схопився й ударився головою об стелю. Цієї миті передні дверцята знову стукнули, мотор чхнув, і фургон рвонув із місця. Мене кинуло на задні дверцята, і я впав, затиснутий між ними й вуликом із бджолами.

Ми, певно, з’їхали на путівець, бо машину трусило в усі боки. Вона нещадно скрипіла. Найкраще, що я міг зробити, — залишатися в тій самій позі. Клопіт у мене був один: щоб мене не атакували попутники, які сиділи в ящику. Цікаво, можуть вони вибратися звідти чи ні?

Ми знову зупинилися, і машину сильно труснуло. Знову стукнули передні дверцята. Я чекав. Двостулкові двері разом відчинилися, і я вивалився на землю просто під ноги своєму рятівникові.

— Я відразу помітив, що від тебе пахне вином. Їв не їв, а трохи випити не забув, еге ж?

Я підвів на нього засліплі від яскравого світла очі.

— Це не те, що ви думаєте…

— Я думаю те, що бачу, як святий Фома… швидше, те, що чую носом.

Я підвівся, посилено моргаючи, щоб звикнути до яскравого світла. Переді мною розгорнувся краєвид сліпучої краси. Попереду простягалися поля лаванди, синіми хвилями омиваючи підніжжя фруктових дерев, що росли краями улоговини, де ми стояли, і йдучи далі вгору по схилу. Аромат, котрий ширився від цієї краси, був такий, що я майже забув, у якій пікантній ситуації опинився. Але найдивнішим був оглушливий хор цикад. Такого я навіть уявити не міг. У спекотному повітрі, напоєному пахощами квітів, лунав такий гуркіт, ніби всі цикади Провансу призначили тут побачення одна одній, щоб привітати мене.

— Гей, відійди, я тут у справах!

Він пірнув в кузов і витягнув звідти один із вуликів.

— Давай допомагай, візьмемо кожен по одному.

Я взяв вулик і поніс його на витягнутих руках.

— Став ондечки, — сказав він, зазначивши місце серед квітів.

— Так ви робите лавандовий мед?

— Чорт забирай, та вже, ясна річ, не «Нутелу»…

— Цікаво… Мені на думку не спадало, що вулики знімають з місця й переносять туди, де цвіте лаванда.

— А ти що думав? Що їм досить дати мапу району та проінструктувати, щоб не сідали на інші квіти?

Із цими словами він повернувся назад.

— А тепер давай викладай, чого це тобі так закортіло в Авіньйон?

— Ну… це складно пояснити. Скажімо так, я прийняв виклик. У мене відібрали документи і гроші, я мушу будь-якими засобами дістатися до Парижа. Щоб пройти випробування, мені треба бути в Парижі не пізніше сьогоднішнього вечора.

— Випробування? Це що, гра така?

— Щось на кшталт того…

Він скоса на мене глянув, і в очах у нього засвітився вогник.

— Ага, я здогадався, ти проходиш відбірковий тур у телегрі «Кох-Ланта», так?

— Ну…

— Ясно! Коли я скажу Жозетті, вона мені не повірить, хай йому грець!

— Та ні…

— І якщо тебе відберуть, то покажуть узимку в телевізорі!

— Зачекайте, я не…

— Вона не повірить! Геть не повірить!

— Послухайте…

— Стривай, стривай-но…

Він раптом набрав натхненного вигляду.

— Слухай, а якщо я тебе відвезу в Авіньйон, ти пройдеш відбірковий тур?

— Так, але…

— Ось що я тобі скажу, хлопче: я тебе відвезу просто на вокзал, якщо натомість ти зробиш кілька світлин у моєму будинку, для сім’ї. Що ти на це скажеш?

— Звісно, зроблю, але…

— Усього кілька знімків — і на вокзал! Тебе оберуть і потім покажуть по телебаченню!

— Не думайте, будь ласка…

— Поїхали! Поквапся-но, хлопче!

Він знову відчинив задні дверцята.

— Лізь назад, мені нема коли перебирати пакети на передньому сидінні, часу обмаль, ти прийняв виклик!

Я сів на підлогу, задоволений, що на цей раз поїду без попутників.

Фургон довго не заводився, потім затрусився і знову застрибав на вибоїнах, відбиваючи мені боки.

Крізь тонку металеву перегородку до мене долітав голос: водій розмовляв по мобільнику.

— Алло, Жозетта! Готуй щось перекусити, я везу кандидата на «Кох-Ланта». Та ні, кажу тобі, на «Кох-Ланта»! Алло? Його взимку покажуть по телевізору. Щира правда! Знайди фотоапарат і перевір, чи є в ньому батарейки. Батарейки, кажу тобі, зрозуміла? Попередь Мішеля й поклич Бабетту, хай підведе дупу, якщо хоче потрапити на світлину. Давай поквапся. Алло?

О Господи, він роздзвонив зараз по всьому світу… Але ж то все брехня… Що ж я їм скажу?

Приблизно за чверть години машина зупинилася і почулися жваві голоси.

Дверцята відчинилися, і, знову звикнувши до яскравого світла, я побачив людей зо дванадцять, які нерухомо стояли кружком. Вони витріщалися на мене з очікуваннями, а я почувався цілковитим дурнем, сидячи на брудній підлозі цього візка для худоби.

— Гей, слухай, — запитав мене водій, — а як тебе звати?

— Алан.

— Алан? Так звуть знаменитого американського актора. Для телевізора — саме те, що треба.

— Алан… — пошепки, з натхненням повторила вагітна жінка, що стояла в колі.

Мене запросили до будинку, потім усі зібралися в саду біля мангалу, від якого плив апетитний запах смажених сосисок. Страшенно апетитний… Фотосесія розпочалася. Що ж я їм усе-таки скажу? Я був затиснутий, як у лещатах: з одного боку, треба бути чесним, з іншого — не хочеться розчаровувати людей, які вже повірили у свою мрію… Не кажучи вже про приписи Дюбрея…

Напевно, за все моє життя мене стільки не фотографували. Я вже думав про те, як моя фізіономія красуватиметься на великій кількості камінних полиць в очікуванні початку телегри. Водій тріумфував. Він жив сьогоднішнім днем. Від безперервної дегустації аперитивів пика його червоніла дедалі яскравіше. Він уже тричі відхиляв моє прохання все-таки їхати на вокзал: «Потім, пізніше».

Мені ніяк не вдавалося поїсти, мене весь час смикали і просили встати ліворуч від такого-то або праворуч від такої-то…

— Послухайте, — нарешті заволав я, — мені дійсно час їхати, інакше вся задумка провалиться.

— Стривай, ну, постривай… Вам, парижанам, усе аби бігати! — Він схопив телефон. — Мама? Поквапся, я тобі кажу. І татові скажи, інакше він мені не пробачить.

— Ні, послухайте, — устряв я в розмову. — Так не можна. Зрештою, треба дотримувати слова…

Він пропустив моє зауваження повз вуха, але з червоного став малиновим.

— Хлопче, я не змушував тебе сідати до мене у фургон, правда? Здається мені, що все було якраз навпаки: ти сам попросився. Ну, так не будь невдячним, інакше не те що в Авіньйон, узагалі нікуди не поїду!

А й справді не поїде, чорт забирай…

Як же його виманити з дому? Час минав, а я навіть не знав розкладу поїздів. Може, взагалі вже пізно виїжджати, щоб потрапити на сьому вечора до Дюбрея… Дюбрей… Він говорив, що в житті дуже важливо зрозуміти, що рухає іншою людиною… Але яким чином це застосувати тут? Стоп, як він там говорив?…

Ти відштовхнеш — і тебе відштовхнуть…

Не штовхай — тягни…

Тут же на думку спала одна хороша ідея, але… щось заважало. До теперішнього моменту мені вдавалося балансувати на грані непорозуміння, але на явну брехню йти все ж таки не хотілося. Гаразд, спробуємо зайти з іншого боку…

— Знаєте, якщо в один прекрасний день мені вдасться потрапити на екрани телевізорів, у мене буде право запросити одного, можливо, двох осіб.

Він підвів на мене очі, і його погляд одразу став дуже уважним.

— Однак, — знову почав я, — не хочу марно вас обнадіювати…

— Хлопче…

— Ні-ні, прошу вас, не наполягайте…

— Якщо я тебе просто зараз відвезу на вокзал, запросиш мене на знімальний майданчик?

Тон його був такий серйозний, немов він питав дозволу поставити свої вулики на моєму лавандовому полі.

— Звісно… але мені не хочеться переривати ваше свято…

Він повернувся до компанії та гучним голосом оголосив:

— Друзі, продовжуйте без нас. Я скоро повернуся, тільки відвезу Алана в Авіньйон. Йому треба пройти випробування.

За півгодини я сів у потяг на Париж, шлунок мій був, як і раніше, порожній, на дні кишені теліпався єдиний євро.

Я добре знав: їхати без квитка загрожує штрафом, а от без документів можна запросто загриміти ще й у поліцію…