Дійшовши до стійки, я привітався з барменом, який обмежився тим, що підвів голову.

— Будьте ласкаві, можна склянку води?

— Чого? — голосно перепитав він, обвівши поглядом зал.

Я обернувся й устиг помітити глузливі посмішки відвідувачів.

— Склянку води. У мене із собою немає грошей… А я помираю від спраги…

Він нічого не відповів, але дістав з полиці склянку, наповнив водою з-під крана і гучно поставив на стійку.

Я відпив кілька ковтків. Тиша починала тиснути, треба було розтопити кригу.

— Гарна погода сьогодні, правда? — Відповіді не було. Я вів далі: — Напевно, дуже спекотно не буде…

Він глузливо глянув на мене, не відриваючись від протирання склянок.

— Ви самі ж бо звідки?

Чудо! Він заговорив…

— Я… я звідти, із замку… зверху. Тільки що вранці спустився.

Він обвів очима інших відвідувачів.

— Послухай, хлопче, думаєш, раз ти нетутешній, так тобі можна нас дурити? Тут усі знають, що там ніхто не живе.

— Ні. Але… мене привезли до замку вночі, а вранці я спустився — я це хотів сказати. Я не шуткую.

— Ти ж із Парижа, га?

— Так-так, можна так сказати.

— Із Парижа чи ні, яка різниця, якщо можна так сказати.

Він говорив по-місцевому, співуче, тому неможливо було визначити, роздратований він чи ні.

— А цей замок… Він дуже старий?

— Замок… — вимовив він, іще більше розтягуючи слова, — замок належав… маркізу де Саду.

— Маркізу де Саду?!

Я не зміг стримати тремтіння.

— Так.

— А… де ми?

— У якому сенсі де?

— Ну… де ми перебуваємо?

— Слухай, хлопче, скажи-но, що ти ще пив, крім води, га?

— Так… ну, загалом… це складна історія… Так де ж я перебуваю?

Він хитро посміхнувся й обвів очима зал.

— Особисто я перебуваю в Лакості на масиві Люберон. А ти, хлопче, напевно, на іншій планеті…

Залом пробіг смішок. Бармен був дуже задоволений собою.

— Люберон… Але ж це в Провансі?

— Ну ось, коли захочеш, так усе розумієш!

Отже, Прованс… Це не менше ніж вісімсот або дев’ятсот кілометрів від столиці…

— А де найближчий вокзал?

Він знову оглянув зал.

— Найближчий вокзал он там, у Боньє, — сказав він, показуючи в бік села на іншому схилі гори.

Я був урятований. Годину-другу пішки — і справу зроблено.

— А ви не знаєте, коли найближчий потяг до Парижа?

Зал вибухнув реготом. Бармен тріумфував.

— Що тут кумедного? Він що, уже пішов?

Він подивився на годинник. У залі знову засміялися.

— Але ж іще дуже рано, — сказав я. — Напевно, будуть іще поїзди. Коли йде останній?

— Останній поїзд пішов… тисяча дев’ятсот тридцять восьмого.

Знову вибух реготу. Я проковтнув. Бармен смакував свій успіх і з цієї нагоди налив усім по склянці за рахунок закладу. Відвідувачі повернулися до своїх розмов.

— Слухай, хлопче, я й тебе пригощаю.

Він поставив переді мною на стійку чарку білого вина.

— За твоє здоров’я!

Склянки дзенькнули. Я не став йому говорити, що не п’ю натщесерце: на сьогодні глузувань було досить.

— Така справа. Вокзал в Боньє закрився сімдесят років тому. Усі поїзди на Париж тепер ходять від Авіньйона. Ближче не знайдеш, хлопче.

— А до Авіньйона… далеко?

Він відпив ковток і витер вуса тильним боком долоні.

— Сорок три кілометри.

Чимало…

— А автобуси туди ходять?

— По буднях ходять, але не по неділях, хлопче. Неділями тут, крім мене, ніхто не працює.

Він підніс свій келих до рота. У нього був кумедний акцент, він розтягував усі «е» і вставляв їх навіть там, де не було.

— А… ви не знаєте, хто міг би мене туди підкинути?

— Сьогодні? Знаєш, сьогодні всі сидять по домівках, занадто спекотно. Виходять хіба що до церкви. А ти до завтра не можеш почекати?

— Ні. Мені конче треба бути в Парижі сьогодні ввечері.

— Ох уже мені ці парижани! Їм завжди все ніколи — навіть по неділях!

Я вирішив, що краще буде тікати, і вийшов, попрощавшись з усією компанією, — на цей раз отримавши у відповідь вітання.

— На Авіньйон — ліворуч і вниз, — сказав бармен, і я рушив у цьому напрямку ловити попутні машини…

Вузька дорога спускалася схилом пагорба в долину, петляючи серед пахучого чагарнику.

Я опинився в Провансі! Прованс… Я вже давно про нього чув, але він виявився набагато красивішим, ніж я собі уявляв. Мені бачилася прекрасна, але висушена земля, а переді мною, наскільки сягало око, стелилися килими пишної зелені нечуваного багатства і різноманітності. Дуби, сосни з червоними стовбурами, блискучими на сонці, кедри, буки… Просто в небо здіймалися блакитні крони кипарисів, а внизу тіснилися квіти будяків, дроку, густі зарості розмарину і ще якихось квітучих кущів, один яскравіше за інший. Я з подивом знаходив нові й нові рослини, і всі вони немов змагалися в яскравій, кричущій красі.

Сонце, хоч і було ще низенько, уже добряче припікало, і спека будила та посилювала запахи, які оточували мене в цьому раю.

Біля підніжжя пагорба дорога побігла долиною серед гаїв і фруктових садів. Я крокував уже понад годину, а жодної машини не трапилося. Із попутками мені явно не щастило… У шлунку було порожньо, трохи боліла голова. Ставало таки справді дещо спекотно. Надовго мене не вистачить…

Минуло ще хвилин двадцять, і я почув шум двигуна. Ззаду, з-за повороту, неспішно виїхав маленький сірий фургон — старенька ситроєнівська малолітражка, яку я ще в дитинстві бачив на ілюстраціях у книжках про Францію. Я кинувся йому навперейми, розкинувши руки. Вискнули гальма, фургончик чхнув і зупинився. На дорогу відразу впала тиша. З машини вийшов водій — маленький гладкий чоловічок із сивим волоссям і червоним обличчям. Він був явно роздратований, що його зупинили, і з гнівом накинувся на мене:

— Хіба так можна? Що ви собі думаєте, чорт забирай! У мене не такі гальма, як у «феррарі» — я ж міг вас задавити! І хто потім лагодив би мені машину, я вас питаю? Давненько мені не траплялися такі навіжені…

— Я дуже перепрошую… Розумієте, мені будь-що треба потрапити в Авіньйон. Я вже години зо дві йду по спеці і з учорашнього вечора нічого не їв. Я більше не можу… Ви раптом не в цьому напрямку їдете?

— Авіньйон? Ні, я вже точно не їду в Авіньйон. Що я там забув, у тому Авіньйоні?

— Ну, може, місце, куди ви їдете, ближче до Авіньйона?

— Взагалі-то я їду в П’юївер… Це в тому напрямку, але мені треба буде ненадовго зупинитися — у справах…

— Це нічого! Головне — що ви мене трохи підкинете. А потім іще хтось підкине…

Я бачив, що він ладен погодитися.

— Ну, якщо хочете… Тільки сідайте назад, у мене попереду все зайнято пакетами, і я не збираюся їх ворушити заради вас. Я вас уперше бачу…

— Супер!

Пасажирське місце і справді було завалено. Ми обійшли машину ззаду, і він відчинив двостулкові двері фургона.

— Залазьте й сідайте, — сказав він, показуючи мені на два дерев’яних ящики, якими захаращено весь простір.

Ледве я потрапив усередину, як він зачинив дверцята, і я опинився в суцільній темряві. Сяк-так, на дотик, розмістився на ящиках.

Водій двічі намагався завести мотор, нарешті той прочхався і фургончик помчав, трусячись на ходу. Навколо мене сильно тхнуло дизельним вихлопом.

Ну і натерпівся ж я! Моя імпровізована лава була дивним чином нахилена, і за кожного повороту, прискорення або гальмування я ледве тримався, аби не впасти. У темряві я намагався намацати бік ящика, щоб за нього зачепитися, але чіплятися не було за що. Тоді я сів на ящик верхи, затиснувши його ногами й намагаючись тримати рівновагу. Це було до того комічно, що мене здолав божевільний сміх і я ніяк не міг зупинитися, здригаючись усім тілом і вдихаючи запах солярки. Напевно, уперше в житті я так реготав наодинці із самим собою…

Фургон зупинився. Мотор стих, і я почув, як грюкнули водієві дверцята. І тиша, нічичирк. Він що, забув, що я тут сиджу?

— Гей! Агов!

Жодної відповіді.

Раптом я почув глухе гудіння. Дивно, але йшло воно звідкись із-під машини… Зовні почулися голоси. Коли сидиш у темряві, усі звуки здаються гучнішими, ніж насправді. Дзижчання посилилося, і… воно виходило з ящика, на якому я сидів… Не може бути… О Господи… Бджоли! ВУЛИК!