Решта альбому бездоганно скомпонована. Другу сторону починає поки що найсерйозніша їхня заявка, «Йдучи по межі», і ніхто, навіть Брюс Спрінґстін, ще не писав так пронизливо про гірку долю в’єтнамських ветеранів у сучасному суспільстві. Хоч ця пісня і написана сторонніми авторами, вона демонструє громадянську свідомість, нову для групи, і доводить усім, хто в цьому сумнівався, що музиканти до всього блюзового підґрунтя мають серце. І знову в «Нарешті знайшов дім» група підтверджує свою новітню філігранність цим гімном дорослішання. Ця пісня одночасно розповідає про те, як вони позбулися свого іміджу бунтівників і «знайшли себе» в рок-н-рольній енергії та пристрасті. Насправді вона настільки багатовимірна, що мало не стає надто складною для альбому, хоча й не втрачає ритму, і клавішна партія Шона Гоппера робить її такою, що хочеться танцювати. «Якщо це так» — єдина в альбомі балада, та вона не песимістична. У цій композиції герой благає кохану сказати, чи хоче вона продовжувати стосунки, і те, як Г’юї про це співає (можна сказати, що це найкраща в альбомі вокальна партія), наповнює пісню надією. Знову ж таки, ця пісня, як і інші треки альбому, не про гонитву чи тугу за дівчатами, вона про те, як мати справу зі стосунками. «Відкрий мене» — єдиний на платівці натяк на нью-вейвове минуле групи, мінорна, але потішна пісня, хоча в її ідеї, проти алкоголю, наркотиків і за дорослішання, потішного нічого нема.

Дуже миле завершення видатного альбому — кавер-версія «Хонкі-тонк блюз» (ще одна пісня, написана людиною не з групи, Генком Вільямсом), вона зовсім іншого типу, однак її вплив відчувається у всьому альбомі. Він дуже професійний, але має щиру цілісність хонкі-тонку[163]. (Ремарка: протягом цього періоду Г’юї також записав дві пісні для фільму «Назад у майбутнє», «Сила любові» й «Назад у часі», обидві посідали перші місця в чартах — приємний вагомий додаток до того, що перетворюється на легендарну кар’єру.) Що можна сказати супротивникам «Спорту»? Дев’ять мільйонів людей не можуть помилятися.

«Вперед!» (лейбл «Кризаліс»; 1986) продовжує традиції альбому «Спорт», але він ще професійніший. На цьому записі музикантам уже не потрібно доводити, що вони виросли і прийняли рок-н-рол, бо за три роки, що відділяють «Вперед!» від «Спорту», це сталось. (Насправді на обкладинці альбому троє з них вбрані у костюми.) Розпочинає альбом вогняна «Драбина Якова», пісня про боротьбу та компроміси, вдале нагадування про те, що собою являють Г’юї та його хлопці, і, за виключенням треку «Як круто розквитатись», це найкраща пісня альбому, хоч вона й написана не групою. За нею йде м’яка й лагідна «Я з тобою», легка ода стосункам та шлюбу. Насправді більшість пісень альбому — про тривалі стосунки, на відміну від ранніх платівок, де героя хвилювало або те, що дівчина йому не дісталась, або ж те, що в процесі завоювання він обпікається. Пісні альбому «Вперед!» — про хлопців, які контролюють ситуацію, у них є дівчата, й тепер вони мають справу з ними. Цей новий вимір творчості групи надає платівці додаткової харизми, вони стали більш задоволеними, не такими метушливими, і це робить платівку дуже приємною. Однак на кожну «Все для моєї крихітки» (мила пісня про моногамію та задоволення) є гарячий блюз-хіт на кшталт «Дуже багато любові», і перша сторона (чи п’ятий трек на диску) закінчується шедевром «Як круто розквитатись», за іронією долі, це найгірший трек групи, але ж і головна пісня альбому «Вперед!», безтурботний гімн конформізму, такий запальний, що більшість слухачів, певно, не слухають текст, але з оглушливою гітарою Кріса Гейса та чудовою клавішною партією це можна зрозуміти. Пісня не тільки про радощі конформізму та важливість моди, це також особиста заява групи, але я не впевнений, у чому саме вона полягає.

Друга частина альбому не має такої напруги, як перша, однак вона містить справжні діаманти, доволі непрості. «Я знаю, що мені подобається» — пісня, яку Г’юї ніколи не заспівав би шість років тому, це пряма декларація незалежності, а от влучно поставлена за нею «Я ніколи не йтиму сам» доповнює її й тлумачить значно ширше (до того ж там чудове соло органа і найкращий вокал Г’юї, за винятком «Як круто розквитатись»). «Ліс за деревами» — жвавий трек проти суїциду, і хоча його назва — справжнє кліше, Г’юї та його група вміють заряджати кліше енергією й робити їх до певної міри власними. Витончений акапельний трек «Природно» повертає нас у часи невинності, водночас демонструючи вокальну гармонію виконавців (якби ви не знали, що саме слухаєте, могли б подумати, що з вашого плеєра лунають «Біч Бойз»). Але якщо ця пісня — досить прохідна, то завершується альбом тріумфальною нотою пісні «Так просто», балади про робітників, у якій немає ані звуку обурення, тільки надія. Її складна ідея виживання (пісня написана не членами гурту) підводить нас до наступного альбому, «Маленький світ», у якому група береться за глобальні питання. «Вперед!», можливо, і не шедевр, такий як «Спорт» (втім, що з ним зрівняється?), однак це все одно приємна платівка з м’якшим, лагіднішим Г’юї вісімдесят шостого року.

«Маленький світ» (лейбл «Кризаліс»; 1988) — найамбітніша, найбільш творча платівка, яку поки що випустили «Г’юї Льюїс енд зе Ньюз». Замість «сердитого молодого чоловіка» беззаперечно постав професійний музикант, і хоча Г’юї опанував лише один інструмент (губну гармоніку), її прекрасне звучання а-ля Боб Ділан надає «Маленькому світу» величі, якої досягнули небагато митців. Це очевидний крок вперед і перший альбом групи, який об’єднаний спільною темою, до того ж Г’юї бере найширшу тему з усіх — важливість глобальних комунікацій. Не дивно, що в чотирьох із десяти пісень у назві є похідні від слова «світ», і вперше не лише одна інструментальна композиція, а три.

Диск яскраво стартує піснею Льюїса та Гейса «Маленький світ (частина перша)», у центрі якої, окрім ідеї загальної гармонії, — блискуче соло Гейса. У «Старому Ентоні» відчувається вплив зайдеко, який група взяла з турне по країні, унікальний каджунський присмак. Брюс Горнсбі чудово грає на акордеоні, і тексти яскраво відображають справжній дух Байю[164]. У хітовому синглі «Ідеальний світ» також використані духові «Тавер оф Павер», вони створюють надзвичайний ефект. Це найкращий трек альбому (написаний Алексом Коллом, котрий не з групи), що пов’язує всі його теми — про те, як приймати недосконалість світу і водночас «мріяти далі про життя в ідеальному світі». Хоча це швидка поп-пісня, вона все одно зворушлива, зважаючи на її ідеї, і музиканти чудово її виконують. Дивно, але одразу за нею йдуть дві інструментальні композиції — дивна танцювальна реггі-композиція з африканськими мотивами «Темп Бобо» і друга частина «Маленького світу». Але те, що в цих треках немає слів, не означає, що загальна ідея комунікацій втрачена, вони не виглядають зайвими, потрібними лише для об’єму, бо продовжують розпочату тематику. До того ж у них група може показати свої імпровізаційні вміння.

Другу сторону яскраво розпочинає «Прогулянка з малим», перша пісня, в якій Г’юї визнає свої батьківські обов’язки. Його голос звучить дуже досвідчено, і хоча ми, слухачі, до останнього рядка не знаємо, що «малий» (легко припустити, що йдеться про приятеля) насправді його син, на це натякає зрілість голосу Г’юї, і важко повірити, що чоловік, котрий співав «Серце та душу» і «Деяка моя брехня правдива», зараз виконує це. Велика балада альбому, «Світ для мене» — справжня мрійлива перлина, і хоча в ній йдеться про стосунки між закоханими, там є алюзії на Китай, Аляску та Теннессі, це продовжує тему, задану в «Маленькому світі», — і група надзвичайно добре виконує цю пісню. «Краще б це була правда» теж балада, але не така мрійлива перлина, і текст не про стосунки між закоханими, і алюзій на Китай чи Аляску немає, і її група теж дуже добре виконує.

«Дай мені ключі (і я зведу тебе з розуму)» — класичний блюз-рок про прогулянку на машині (про що ще?), який втілює ідею альбому набагато грайливіше, ніж попередні пісні, і хоча текст може здатися недосконалим, пісня доводить, що новий, «серйозний» Льюїс, Г’юї-митець, не зовсім втратив своє гостре почуття гумору. Альбом завершується інструменталкою «Слеммінг», там немає слів, але є чимало духових, і, чесно кажучи, якщо увімкнути її голосно, від неї може добіса боліти голова, і навіть трохи нудити може. Хоча на касеті чи на платівці, можливо, звучить інакше, я не знаю. Байдуже — вона пробудила в мені щось недобре на кілька днів. І потанцювати під неї теж не вийде.

163

Музичний стиль, різновид кантрі.

164

Регіон південно-східних штатів, у якому поширена каджунська та креольська культура, з центром у Нью-Орлеані.