…киваю Ґасу, нашому нічному швейцару, розписуюсь на вході, їду в ліфті, вище, до темряви свого поверху, нарешті заспокоююсь, я в безпеці в анонімності свого нічного офісу, і я нарешті можу тремтячими руками взяти бездротовий телефон, проглянути записник, я виснажений, погляд падає на номер Гарольда Кернса, я повільно набираю сім цифр, рівно й глибоко дихаю, вирішивши оприлюднити те, що донині було моїм таємним безумством, але Гарольда немає вдома, він у Лондоні, у справах, і я лишаю йому повідомлення, я зізнаюсь у всьому, нічого не забувши, тридцять, сорок, сотня вбивств; поки я спілкуюся з автовідповідачем Гарольда, з’являється гелікоптер із пошуковими вогнями, він летить низько над рікою, за ним блискавка розколює небо, летить до будівлі, в якій я був, опускається на майданчик на даху, а внизу її вже оточили дві поліцейські машини, дві швидкі, з гелікоптера вистрибує група спецпризначення, півдюжини озброєних чоловіків зникають у дверях на даху, спалахи, здається, всюди, і я дивлюся на все це, затиснувши телефон у руці, зіщулившись над своїм столом, невідомо чому схлипую в автовідповідач Гарольда: «Я лишив її на стоянці… біля «Данкін Донатс»… десь у центрі…», зрештою, після десятихвилинної сповіді, я кажу: «Так, я хвора людина», і вішаю слухавку, але передзвонюю, і після безкінечного сигналу, що доводить, що моє повідомлення записано, лишаю ще одне: «Слухай, це знову Бейтмен, якщо ти повертаєшся завтра, я можу сьогодні з’явитись у «Да Умберто», так що, знаєш, будь напоготові»; а над Мангеттеном поступово сходить сонце, вогняна куля, ще один світанок, і скоро ніч перетворюється на день, так швидко, наче це якась оптична ілюзія…

«Г’юї Льюїс енд зе Ньюз»

«Г’юї Льюїс енд зе Ньюз» увірвалися з Сан-Франциско на національну музичну сцену на початку десятиліття з однойменним рок-поп альбомом, який видав лейбл «Кризаліс», хоча вповні, й у творчому плані, і в комерційному, розкрили себе лише в хіті 1983 року «Спорт». Їхнє творче коріння очевидне (блюз, мемфіський соул, кантрі), однак в альбомі «Г’юї Льюїс енд зе Ньюз» вони, здається, намагалися використати популярність стилю нью-вейв кінця сімдесятих-початку вісімдесятих, тож цей альбом (хоча це все одно вражаючий дебют) вийшов дещо жорсткий, надто панковий. Це помітно в партії ударних на першому синглі «Деяка моя брехня правдива (рано чи пізно)», фальшивих аплодисментах у «Не змушуй мене це робити» і партії органа в «Прогулянці». Усе це трохи напружувало, однак жваві тексти на кшталт хлопець-хоче-дівчину та енергія, яку привносив у кожну пісню вокаліст Льюїс, були доволі свіжими. Чудовий соло-гітарист Кріс Гейс (він теж іноді на вокалі) теж не псує загальну картину. Його соло оригінальні, імпровізаційні, що властиво для рокових пісень. Однак клавішник, Шон Гоппер, схоже, віддає перевагу дещо механічній грі на органі (хоча фортепіанні партії в другій половині альбому звучать краще), а ударні Білла Ґібсона були надто приглушені, щоб сильно впливати на звучання. Тексти пісень теж поки далекі від досконалості, хоча чимало пісень запам’ятовуються, у них є натяк на бажання, жаль та страх («Годі намагатися» — одна з них).

Хоча хлопці родом із Сан-Франциско і мають чимало схожого зі своїми південнокаліфорнійськими колегами «Біч Бойз» (чудові гармонії, витончений вокал, прекрасні мелодії — вони навіть позували з дошками для серфінгу для обкладинки свого дебютного альбому), в їхній творчості є відтінок безнадії та нігілізму панк-рок-сцени Лос- Анджелеса тих часів (на щастя, вже забутої). А щодо «Сердитих молодих людей»[162] — послухайте Г’юї в піснях «Кому яке діло», «Годі намагатись», «Навіть не кажи, що ти мене любиш», «Проблеми в раю», навіть назви свідчать самі за себе. Г’юї співає так, наче він чимало витерпів і розчарувався, і група часто звучить не менш агресивно, ніж «Клеш», чи Біллі Джоел, чи «Блонді». Не слід забувати, що насамперед варто подякувати Елвісу Костелло за те, що він відкрив Г’юї, котрий грав на губній гармоніці в другому альбомі Костелло, невиразному й нудному, «Моя мета — це ти». Льюїс запозичив у Костелло його гіркоту, хоча почуття гумору Г’юї значно цинічніше. Елвіс може вважати, що інтелектуальна гра слів не менш важлива, ніж гарно проведений час і контроль над власним цинізмом, та мені цікаво, що він думає з приводу того, що записи Льюїса продаються значно краще, ніж його альбоми?

У другому альбомі, «Намалюй це» 1982 року, справи у Г’юї та його хлопців пішли краще — з’явилось два майже хіти, «Працювати, щоб заробити на життя» і «Чи ти віриш у любов». Вихід альбому збігся з поширенням відеокліпів (вони були зняті для обох пісень), і це безсумнівно допомогло збільшити продаж. Звук досі означений впливом нью-вейва, однак має більший вплив року, ніж у попередньому альбомі, — можливо, до цього має якийсь стосунок те, що платівку зводив Боб Клірмаунтен, чи те, що група перебрала на себе продюсерські функції. Тексти стали значно витонченіші, й музиканти не бояться досліджувати нові жанри, а саме — реггі («Збреши їй трошки») та балади («Сподіваюся, ти любиш мене так, як кажеш» та «Це я?»). Але з усією своєю славетною потужністю на цій платівці «Г’юї Льюїс енд зе Ньюз» звучать, на щастя, не так сердито, уже не так бунтують (хоча гіркота робочого життя в «Працювати, щоб заробити на життя» нагадує про попередній альбом). Тепер їх більше турбують особисті стосунки (у чотирьох із десяти пісень платівки в назві є похідні від слова «любов»), ніж позиція юних нігілістів, і м’який позитив всієї платівки — це несподівана й приємна зміна.

Музиканти стали грати краще, духові у виконанні «Тавер оф Павер» роблять звук теплішим і відкритішим. Пік альбому — подвійний удар із пісень «Працювати, щоб заробити на життя» і «Чи ти віриш у любов». Остання — найкраща пісня альбому взагалі, у ній вокаліст питає дівчину, котру зустрів, поки «шукав когось», чи вона «вірить у любов». Те, що пісня так і не дає відповіді на питання (ми так і не знаємо, що ж відповіла дівчина), додає їй складності, відсутньої в дебютному альбомі. Також у «Чи ти віриш у любов» є неперевершене соло на саксофоні Джонні Колла, він значно кращий за Кларенса Клемонса, і відтепер, так само як Кріс Гейс на соло-гітарі та Шон Гоппер на клавішних, стає справжнім надбанням групи (його соло в баладі «Це я?» — ще потужніше). Голос Г’юї звучить цікавіше, не так хрипко, але трохи жалісливо, особливо в «Єдиному» — зворушливій пісні про те, що стається з нашими наставниками, чим вони закінчують (у цьому треку ударні Білла Ґібсона особливо незамінні). Хоча альбом можна було б закінчити на цій потужній ноті, натомість він завершується «Бззз Бззз Бззз», прохідною блюзовою композицією, яка не надто пасує до того, що було перед нею, але звучить доволі непогано, й духові «Тавер оф Павер» тут чудові.

У третьому альбомі групи, бездоганному шедеврі «Спорт» (лейбл «Кризаліс»), таких помилок немає. Кожна пісня — потенційний хіт, переважно хітами вони й стали, зробивши групу іконами рок-н-ролу. Імідж поганих хлопців остаточно зійшов нанівець, його місце посів м’який образ інтелігентів (у них був шанс сказати «срака» в одній із пісень, однак вони вирішили піддати цензурі це слово). Альбом має свіже, чисте звучання і новий відтінок професіоналізму в піснях зводить їх на новий рівень. До деяких пісень було знято оригінальні, ексцентричні відео, це допомогло у продажу альбому та зробило групу суперзірками MTV («Серце та душа», «Серце рок-н-ролу», «Якщо це так», «Поганий є поганий», «Я хочу новий наркотик»).

Альбом «Спорт» продюсувала сама група, він розпочинається піснею, яка, певно, стане їхньою візитівкою — «Серце рок-н-ролу», віншувальна ода рок-н-ролу в Сполучених Штатах. За нею йде «Серце та душа», перший великий сингл, візитна пісня Льюїса (хоч і написана не ним, а Майклом Чепменом та Ніккі Чінн) та мелодія, яка назавжди міцно утвердила їх на позиції кращого рок-гурту країни вісімдесятих років. Текст дещо програє порівняно з іншими піснями, однак він, здебільшого, непоганий, композиція безтурботно розповідає про те, що інтрижки на одну ніч — це помилка (більш ранній, непутящий Г’юї ніколи б такого не сказав). «Поганий є поганий», від початку до кінця написана Льюїсом, — найблюзовіша з пісень групи на той момент, бас Маріо Чіполліна в ній просто блискучий, але насправді саме соло Г’юї на губній гармоніці додає їй гостроти. «Я хочу новий наркотик» має вбивчий гітарний риф (дякувати Крісу Гейсу), це головний трек альбому — не лише найпотужніша пісня проти наркотиків, яка взагалі колись існувала, а й особиста заява щодо того, як виросла, подорослішала група, відмовившись від іміджу поганих хлопців. Соло Гейса в ній просто неймовірне, і застосування драм-машини, хоч це й не прописано, додає не тільки цій пісні, а й до майже всього альбому, постійну пульсацію, якої не було в попередніх збірниках, — але Білл Ґібсон не губиться на цьому тлі.

162

Група британських письменників 50-х років ХХ століття, що описували протест героїв проти реалій навколишнього світу.