Я справді старався, щоб усе було добре ті кілька тижнів, що ми там були. Ми з Евелін каталися на велосипедах, бігали, грали в теніс. Говорили про те, щоб поїхати на південь Франції чи в Шотландію; розмовляли, щоб проїхатися Німеччиною і відвідати маловідомі оперні театри. Ми займалися віндсерфінгом. Вели бесіди лише про романтичні речі — світло на сході Лонг-Айленду, схід місяця в жовтні над Віргінськими пагорбами. Разом купались у великих мармурових ваннах. Снідали в ліжку, згорнувшись під кашеміровими ковдрами, після того як я наливав каву з кавника «Меліот» до горняток «Гермес». Я будив її свіжими квітами. Клав цидулки в її сумочку «Луї Віттон», коли вона їздила на Мангеттен на щотижневий масаж обличчя. Я купив їй цуцика, маленького чорного чау-чау, якого вона назвала Нутрасвіт[140] і годувала дієтичними шоколадними трюфелями. Я вголос читав їй «Доктора Живаго» і «Прощавай, зброє» (мій улюблений Гемінґвей). Я брав у місті ті касети, яких не було в Прайса, переважно комедії тридцятих років, і ставив їх на одному з багатьох відеомагнітофонів. Найбільше нам сподобалися «Римські канікули», ми дивились їх двічі. Ми слухали Френка Синатру (лише п’ятдесятих років) і «Після опівночі» Нета Кінґ Коула з Тімових дисків. Я купив їй дорогу білизну, і вона її іноді вдягала.

Скупавшись вночі в океані голими, ми бігли в дім, тремтячи, загортались у величезні рушники від «Ральф Лорен» і готували омлети та локшину з оливковим маслом, трюфелями та білими грибами; ми готували суфле з пряженими грушами та фруктові салати з корицею, смажили поленту з приперченим лососем, робили яблучний та ягідний шербети, маскарпоне, аррозо з червоних бобів, загорнуте в салат-ромен, їли соус сальса та ската в бальзамічному оцті, холодний томатний суп та різотто з буряком, лаймом, спаржею та м’ятою, пили лимонад, чи шампанське, чи відкорковували пляшки старого «Шато Марго». Але скоро ми припинили разом займатись із вільними вагами та плавати, Евелін їла лише ті дієтичні шоколадні трюфелі, які не з’їв Нутрасвіт, і скаржилась на зайву вагу, якої в неї не було. Іноді я ходив по пляжу, відкопував маленьких крабів, їв пісок жменями — це бувало ночами, коли небо було таким чистим, що я бачив усю сонячну систему, і пісок у цьому світлі видавався майже космічним. Якось зранку я навіть притягнув у дім медузу і приготував її у микрохвильовій печі, поки Евелін спала, ще до світанку, і що не доїв сам, згодував собаці.

Потягуючи бурбон, а потім шампанське з високих келихів із зображеними на них кактусами, які Евелін ставила на підставки і розмішувала в них малиновий лікер паличкою з перцем-халапеньйо з пап’є-маше, я лежав і думав про те, як би вбити когось лижною палкою «Олсоп Рейсер», чи дивився на старовинний флюгер, що висів над одним із камінів, і думав, чи можна ним когось проштрикнути, або ж, незважаючи на те, є Евелін у кімнаті чи її немає, вголос скаржився, що треба було замість цього зняти номер у «Стратфорд Інн» Діка Лаудона. Евелін скоро почала говорити лише про спа та косметичну хірургію, а потім найняла масажиста — жахливого педика, котрий жив по сусідству з відомим видавцем і котрий відверто фліртував зі мною. В наш останній тиждень у Гемптонсі Евелін тричі була в місті — одного разу робила манікюр, педикюр і масаж обличчя, вдруге мала індивідуальне тренування зі Стефані Герман, а потім зустрічалась зі своїм астрологом.

— Нащо літати туди гелікоптером? — пошепки поцікавився я.

— А що мені робити? — заверещала вона і кинула в рот ще один дієтичний трюфель. — Орендувати «вольво»?

Коли її не було, я блював у теракотові вази, що стояли по периметру внутрішнього дворика — просто так, чи їздив у місто зі страшним масажистом, купував леза. Вночі я клав Евелін на голову бра від «Джеррі Котт» зі штучного бетону та алюмінієвого дроту, вона так міцно спала після «Гальціону», що не скидала його. Спочатку я реготав, дивлячись, як світильник рівно піднімається й опускається, поки вона глибоко дихає, скоро це почало мене засмучувати, і я перестав класти бра Евелін на голову.

Мене більше ніщо не могло зробити податливішим. Невдовзі все почало здаватися нудним — черговий схід сонця, життя героїв, закоханість, війна, відкриття, що їх люди роблять стосовно один одного. Єдине, що не набридло мені, — те, скільки ж грошей заробив Тім Прайс, однак це було настільки очевидно, що теж надокучило. У мені не було жодної чистої, зрозумілої емоції, окрім, хіба що, жадоби та, можливо, всеохоплюючої відрази. У мене було все, притаманне людській істоті, — плоть, кров, шкіра, волосся, проте розлад моєї особистості був настільки сильним, так далеко зайшов, що нормальна людська здатність співчувати зникла, стала жертвою повільного й навмисного винищення. Я просто імітував реальність, був грубою подобою людської істоти, працював лише якийсь тьмяний куточок мого мозку. Відбувалося щось жахливе, але ж я не міг зрозуміти чому — не міг збагнути. Мене заспокоював лише звук кубиків льоду, що падали в склянку з «Джей енд Бі». Зрештою я втопив чау-чау. Евелін за ним не сумувала — вона навіть не помітила, що його нема, навіть коли я кинув тіло в морозильну камеру, загорнувши в один із її светрів, куплених у «Берґдорф Ґудмен». Ми мусили поїхати з Гемптонса, бо в передсвітанковий час я опинявся біля ліжка з ножем для відколювання льоду в руці, в очікуванні того, коли ж Евелін розплющить очі. Якось зранку за сніданком я запропонував поїхати, вона погодилася, тож в останню неділю перед Днем Праці ми повернулися на Мангеттен на гелікоптері.

Дівчата

— Мені здалося, що квасоля пінто з лососем та м’ятою була дуже, дуже… Ну, ти розумієш, — каже Елізабет, заходячи до моєї вітальні, граційним рухом скидає туфлі-човники від «Мод Фризон» з атласу та замші й падає на диван. — Дуже смачна, але ж, Патріку, Господи, це так дорого, і… тільки псевдо-новинка.

— Мені здалося, чи на столі стояли золоті рибки? — питаю я, розстібаючи підтяжки від «Брукс Бразерс», і шукаю в холодильнику пляшку білого совіньйону. — Все одно, мені здалося, що там круто.

Крісті сіла на довгу широку канапу, подалі від Елізабет, котра ліниво розляглася на дивані.

— Круто, Патріку? — гукає вона. — Там їсть Дональд Трамп.

Я знаходжу пляшку, ставлю її на стіл і, перш ніж знайти штопор, дивлюся на неї через всю кімнату.

— Так? Це був сарказм?

— Здогадайся, — тягне вона і так голосно додає «та», що Крісті аж здригається.

— Де ти зараз працюєш, Елізабет? — питаю я, засовуючи шухляду. — В аутлеті «Поло» чи ще десь?

Елізабет це смішить, і вона безтурботно каже, поки я відкорковую пляшку «Акації»:

— Мені не треба працювати, Бейтмене. — І за мить знуджено додає: — Ти як ніхто маєш знати, що це за відчуття, містере Волл-стрит.

Вона дивиться на свої нафарбовані губи в маленьке люстерко «Ґуччі». Звісно ж, вони виглядають ідеально.

Я змінюю тему і запитую:

— То хто взагалі обрав це місце? — Наливаю дівчатам вина, собі — «Джей енд Бі» з льодом, трохи розбавлене водою. — Я про ресторан.

— Карсон. Чи, може, Роберт, — знизує плечима Елізабет, зачиняє дзеркальце і уважно дивиться на Крісті. — У тебе знайоме обличчя. Ти не в Далтоні навчалася?

Крісті хитає головою. Майже третя година ночі. Я роздавлюю пігулку екстазі й дивлюсь, як вона розчиняється у вині, яке я збираюся дати Елізабет. Цього ранку темою «Шоу Патті Вінтерс» були люди, які важать понад сімсот фунтів[141], — що з ними робити? Я вмикаю світло на кухні, знаходжу в морозилці ще дві пігулки наркотику і вимикаю світло.

Елізабет — двадцятирічна красуня, котра іноді працює моделлю в Джорджеса Марчіано, родом із давньої родини банкірів Віргінії. Ми сьогодні вечеряли з двома її друзями, Робертом Фаррелом, двадцятисемирічним хлопцем із невиразною кар’єрою фінансиста, та Карсон Вітолл, його подругою. Роберт надягнув шерстяний костюм від «Бельвест», бавовняну сорочку з запонками від «Шарве», краватку з шовкового крепу з абстрактним візерунком від «Хуґо Босс» та темні окуляри «Рей-Бен», які були на ньому і під час вечері. Карсон була вбрана в костюм від «Ів Сен-Лоран Рів Ґош» та намисто з перлів і підібрала до нього сережки з перлами та діамантами від «Гаррі Вінстон». Ми вечеряли у «Вільному падінні», новому ресторані Альберта Ліомана в районі Флетірон, тоді поїхали лімузином «У Нелл». Там я вибачився перед Елізабет, пообіцяв, що скоро повернусь, і сказав водієві їхати до Мітпекін, де й підібрав Крісті. Вона чекала на задньому сидінні, поки я пив із Елізабет, Карсон та Робертом за одним з центральних столиків порожнього «У Нелл», бо сьогодні не було нікого зі знаменитостей (поганий знак). Нарешті, о пів на третю, поки Карсон п’яно вихвалялась сумою, яку вона витрачає на квіти щомісяця, ми з Елізабет пішли. Вона настільки лютувала через те, що їй сказала Карсон про останній випуск журналу «Дабл’ю», що навіть не запитала, що тут робить Крісті.

140

Марка підсолоджувача.

141

317 кг.