— Чому б тобі не сходити до вбиральні?

Джин роздивляється ресторан. Хаос. Біля бару — черга з десятка людей. Метрдотель садить пару за столик у центрі зали. Сильвестр Сталлоне з якоюсь ціпочкою сидять за переднім столиком, саме тим, де ми з Шоном сиділи пару тижнів тому, на мій превеликий подив, його охоронці всі запхалися за сусідній столик, а власник «У Петті», Норман Праджер, сидить за третім столиком. Джин повертається до мене і, перекрикуючи гамір, питає:

— Що?

— Ти не хочеш до вбиральні? — знову питаю я.

Метрдотель наближається до нас, пробирається поміж заповненими столиками, без посмішки на обличчі.

— Чому? Тобто… хіба мені це треба? — питає Джин, вкрай спантеличена.

— Просто… йди, — сичу я, відчайдушно стискаючи її плече.

— Але, Патріку, мені туди не треба, — протестує вона.

— Господи, — тихо буркочу я.

Усе одно вже надто пізно.

Метрдотель підходить до нас, дивиться в книгу, робить дзвінок, вішає слухавку через декілька секунд, потім оглядає нас, здається, без невдоволення. Йому років п’ятдесят, довге волосся, зібране у хвіст. Я двічі відкашлююсь, щоб привернути до себе увагу, і навіть примудряюсь зазирнути йому в очі.

— Слухаю? — питає він так, наче я його потривожив.

Я дивлюся на нього з гідністю та величчю, хоча й зітхаю всередині.

— Замовлення на дев’яту… — я сковтую. — На двох.

— Та-а-ак? — підозріло питає він, розтягуючи слово. — Прізвище?

До нього підходить офіціант, вісімнадцятирічний, гарний, наче модель, і питає:

— А де лід?

Метрдотель повертається до нього, змірює його поглядом і реве:

— Не… зараз! Ясно? Скільки тобі повторювати?

Офіціант сумирно знизує плечима, тоді метрдотель вказує на бар.

— Лід ось там!

Він повертається до нас, я вже справді переляканий.

— Прізвище, — командує він.

І я думаю — чому саме це ім’я, з-поміж усіх клятих імен?

— Емм, Шротц, — «Господи…» — Містер та місіс Шротц.

Я певен, обличчя в мене зараз попелясто-бліде і прізвище я вимовляю механічно, але метрдотель надто зайнятий, аби щось запідозрити, і я навіть не намагаюсь поглянути на Джин, коли нас ведуть до столика Шротців — звісно ж, вона здивована такою поведінкою, і столик, певно, відстійний, але мені все одно відчутно полегшало.

Меню вже лежать на столику, але я так нервую, що слова і навіть ціни виглядають, наче ієрогліфи, і я зовсім розгублений. Ми замовляємо напої офіціанту (тому самому, що не міг знайти лід), і я раптом виявляю, що говорю щось на зразок: «Захист озонового шару — дуже крута ідея», і розповідаю тупі жарти, не слухаючи Джин. Я посміхаюсь, усмішка приклеїлась до мого обличчя, а сам я не тут, бо вже дуже скоро (через кілька хвилин, бо офіціант навіть не мав можливості розповісти нам про фірмові страви) я бачу біля стола метрдотеля високу, вродливу пару, вони про щось говорять, тож я глибоко зітхаю, в голові паморочиться, і, затинаючись, я кажу Джин:

— Зараз у нас будуть неприємності.

Вона підводить очі від меню, ставить на стіл свій напій без льоду, який вона потягувала.

— Чому? Що сталося?

Метрдотель дивиться на нас, на мене, через усю залу, і веде пару до нашого столика. Якби ці люди були низенькими, огрядними, дуже єврейськими, мені, може, і пощастило би зберегти столик за собою, навіть без п’ятдесяти баксів, однак ця пара наче щойно зійшла з реклами «Ральф Лорен». Хоча ми з Джин, та й усі інші гості цього триклятого ресторану, теж так виглядаємо, чоловік вбраний у смокінг, а дівчина (яку дуже навіть можна трахнути) вся вкрита коштовностями. Це реальність, і, як сказав би мій огидний братик Шон, з нею треба змиритись. Метрдотель уже стоїть біля нас, склавши руки за спиною, вкрай серйозний, і після довгої паузи питає:

— Містер та місіс… Шротц?

— Так? — я вдаю крутого.

Метрдотель просто дивиться. Панує ненормальна тиша. Його хвостик, сивий та жирний, звисає з коміра, наче якась злоякісна пухлина.

— Знаєте, — зрештою чемно кажу я. — Я знайомий з шеф-кухарем.

Він і далі дивиться. І пара за його спиною, безсумнівно, теж.

Після ще однієї тривалої паузи я питаю, просто так:

— Він не… в Аспені?

Це ні до чого не призводить. Я зітхаю, повертаючись до Джин, у неї зовсім ошелешений вигляд.

— Ходімо, добре?

Вона мовчки киває. Це приниження, я беру її за руку, і ми підводимося, Джин повільніше за мене, проходимо повз метрдотеля та пару, пробираємося через вщент забитий ресторан і виходимо на вулицю. Я спустошений, механічно повторюю собі: «Треба було подумати, треба було подумати, треба було», але Джин скаче по вулиці й сміється, тягне мене за собою.

Коли я нарешті помічаю ці несподівані веселощі, між нападами сміху вона каже:

— Це було так смішно, — а потім, потискаючи мій судомно стиснений кулак, повідомляє: — У тебе таке несподіване почуття гумору.

Я дерев’яними кроками йду поряд із нею ошелешений і, не звертаючи, на неї уваги, питаю себе: «Куди… тепер?» — і за кілька секунд з’являється відповідь — «Аркадія», до якої, зрештою, я нас і веду.

Після того, як чоловік, схожий на Гамільтона Конвея, плутає мене з кимось на ім’я Тед Овен і питає, чи не зможу я провести його сьогодні «У Петті», я кажу, що подивлюсь, що можна буде зробити, і переводжу те, що лишилося від моєї уваги, на Джин, котра сидить навпроти мене в напівпорожній обідній залі «Аркадії» — коли Конвей пішов, люди лишились всього за п’ятьма столиками. Я замовив «Джей енд Бі» з льодом, Джин потягує біле вино і говорить про те, що насправді хоче «працювати в торгово-банківській сфері», а я думаю: «Наважуйся мріяти». До нас знову підходять, цього разу це Фредерік Діббл, який вітає мене з рахунками Ларсона, а потім йому вистачає хоробрості сказати: «Потім поговоримо, Соле». Але я зараз за мільйони миль звідси, у якомусь мареві, а Джин цього не помічає — вона говорить про роман якогось молодого автора, що зараз читає. Я бачив обкладинку — суцільні неонові плями, а тема — піднесені страждання. Чомусь мені здається, що вона говорить про щось інше, і раптом кажу, не дивлячись на неї:

— Щоб вижити в цьому місті, потрібна непробивна шкіра.

Джин шаріється і відпиває вино з келиха, хороший білий совіньйон; здається, вона збентежена.

— Ти якийсь відсторонений, — каже вона.

— Що? — кліпаючи, питаю я.

— Кажу, ти видаєшся відстороненим, — каже вона.

— Ні, — зітхаю я. — Я той самий божевільний.

— Це добре.

Джин посміхається (мені що, це сниться?) з полегшенням.

— Слухай, — кажу я і намагаюся зосередитись на ній. — Чого тобі насправді хочеться від життя?

Потім згадую, як вона розводилась про кар’єру в торгово-банківській сфері, і додаю:

— Тільки коротенько, підсумуй. І не кажи, що тобі подобається працювати з дітьми, гаразд?

— Ну, я б хотіла подорожувати, — каже вона. — Може, повернутися до навчання, але, направду, не знаю… — Вона задумливо змовкає і дуже щиро каже: — Я нині на такому етапі життя, коли здається, що в мене стільки можливостей, але я… не знаю… я не впевнена.

— Гадаю, людям потрібно усвідомлювати свої обмеження, — і потім, зненацька, питаю: — У тебе є хлопець?

Джин сором’язливо посміхається, червоніє і відповідає:

— Ні. Нічого такого.

— Цікаво, — буркочу я.

Моє меню розгорнене, я вивчаю сторінку з сьогоднішніми комплексними обідами.

— А ти з кимось зустрічаєшся? — несміливо питає Джин. — Я про серйозні стосунки.

Я вирішую замовити рибу-лоцмана з тюльпанами та корицею й уникаю питання, зітхнувши:

— Я хочу, щоб у мене були змістовні стосунки з особливою людиною.

І перш ніж Джин наважиться відповісти, питаю, що вона хоче замовити.

— Думаю, дорадо, — каже вона і, зиркнувши у меню, додає: — З імбирем.

— Я буду рибу-лоцмана, — кажу я. — Останнім часом мені починає подобатись… риба-лоцман, — і я киваю.

Згодом після посередньої вечері — пляшки дорогого каліфорнійського каберне совіньйон та порції крем-брюле на двох, я замовляю склянку портвейну за п’ятдесят доларів, а Джин — еспресо без кофеїну. Коли вона питає, чому ресторан називається саме так, я розповідаю їй, нічого не вигадуючи — хоча є така спокуса, подивитись, у що вона зможе повірити. Сидячи з Джин у темряві «Аркадії», легко повірити, що вона проковтне будь-яку маячню, яку я їй згодую, — закоханість у мене позбавила її сили, і ця беззахисність видається, на диво, нееротичною. Я можу навіть говорити про те, що підтримую апартеїд, і вона знайде причини теж підтримати його і навіть інвестувати великі гроші в расистські корпорації, я…