«Куди йдуть розбиті серця» — емоційно найпотужніший трек альбому про втрачену невинність та спроби повернутись у безпеку дитинства. Голос Вітні в ньому, як ніколи прекрасний і податливий, м’яко підводить до пісні «Я так добре його знаю», найзворушливішій на платівці пісні, бо це, передусім, дует Вітні з її матір’ю, Сіссі. Це балада про… про кого? Про спільного коханця? Про давно втраченого батька? У ній поєднуються бажання, жаль, впевненість та краса, які дозволяють завершити альбом на досконало милозвучній ноті. Ми чекаємо від Вітні нових робіт (вона зробила Олімпійським іграм 1988 року величний подарунок баладою «Момент у часі»), але навіть якщо й не дочекаємося, вона залишиться найяскравішим і найоригінальнішим чорним джазовим голосом свого покоління.

Вечеря з секретаркою

Понеділок, восьма вечора. Я сиджу в офісі, намагаючись розгадати недільний кросворд у «Нью-Йорк таймс», зі стереопрогравача грає реп — я силкуюся зрозуміти загадку його популярності, бо маленька приваблива білявка, з якою я познайомився в барі «Au» два дні тому, сказала, що слухає тільки реп. Хоча я згодом вибив з неї все лайно в чиїйсь квартирі в Дакоті (майже відрубав їй голову — і не сказати, що це було б незвично для мене), чомусь мені зранку не давав спокою її музичний смак, тож довелося зупинитись у «Тавер Рекордз» у Верхньому Вест-Сайді й купити дисків із репом на дев’яносто доларів. Однак, як можна було здогадатись, я розгубився: ніґери плюються огидними словами на кшталт «врубайся, бабоси, шмат». Джин за своїм столом, на якому стоси документів, які я просив її опрацювати. Сьогодні непоганий день: я дві години тренувався, перш ніж піти на роботу; у Челсі відкрився новий ресторан Робінсона Хірша, «Фінна»; Евелін лишила на автовідповідачеві два повідомлення, ще одне передала мені Джин — майже весь тиждень вона проведе в Бостоні; й найкраще — «Шоу Патті Вінтерс» зранку було з двох частин. Перша — ексклюзивне інтерв’ю з Дональдом Трампом, друга — репортаж про жінку, яка зазнала тортур. Сьогодні я маю вечеряти з Медісон Ґрей та Девідом Кемпіоном у «Кафе Люксембург», але о чверть на дев’яту я дізнаюся, що з нами вечерятиме Луїс Керрузерс, тож я телефоную Кемпіону, вилупку тупому, і кажу, що не прийду. Тоді кілька хвилин думаю, чим зайняти решту вечора. Виглянувши з вікна, я зрозумів, що за кілька хвилин небо над містом геть повністю потемніє.

До мого кабінету заглядає Джин, тихенько постукавши в напіввідчинені двері. Я вдаю, що не помітив її, хоча й не знаю чому, бо почуваюсь я доволі самотньо. Вона підходить до мого столу, я досі дивлюсь у кросворд, не знімаючи вайфарери, трохи збентежений, не маючи на те причин.

Джин кладе папку на стіл і питає:

— Кросворд розв’язуєш?

Вона ковтає «у» в слові «розв’язуєш» — жалюгідний жест удаваної близькості, неприємний укол нав’язаної дружби. Я киваю, не дивлячись на неї.

— Може, допомогти? — знову питає Джин, обережно обходячи стіл до місця, де я сиджу, і схиляється над моїм плечем, щоб допомогти.

Я вже вписав у всі клітинки слова «м’ясо» та «кістка», і вона ледь чутно зойкає, помітивши це, а от побачивши на столі цілу купу переламаних надвоє олівців, старанно збирає їх і виносить з кабінету.

— Джин? — кличу я.

— Так, Патріку? — вона знову заходить, намагаючись приховати свій ентузіазм.

— Хочеш повечеряти зі мною? — питаю я, досі дивлячись у кросворд, і обережно витираючи «м» в одному з численних м’яс, якими заповнений мій кросворд. — Тобто якщо ти… нічим не зайнята.

— О ні, — надто швидко відповідає Джин і додає, зрозумівши, що поспішила: — У мене наче нема планів.

— Як добре все збігається, — кажу я і дивлюсь на неї, опустивши вайфарери.

Вона тихенько сміється, але це звучить якось вимушено, незручно, і мені не стає від цього менш нудотно.

— Думаю, так, — знизує вона плечима.

— У мене є квитки на концерт… «Мілла Ванілла», можемо піти, якщо хочеш, — буденно кажу я.

Джин збентежено питає:

— Справді? Чий концерт?

— «Мілла… Ванілла», — повільно повторюю я.

— «Мілла… Ванілла»? — ніяково перепитує вона.

— «Мілла… Ванілла», — кажу я. — Здається, так вони називаються.

— Не впевнена, — каже Джин.

— Щодо концерту?

— Ні… щодо назви. — Вона зосереджується і каже: — Здається, вони називаються… «Міллі Ваніллі».

Я роблю довгу паузу, потім кажу:

— О.

Джин стоїть там і киває раз.

— Байдуже, — кажу я (у мене все одно нема квитків). — До концерту все одно кілька місяців.

— О, — каже вона і знову киває. — Гаразд.

— Слухай, куди підемо? — я відкидаюсь на спинку стільця і дістаю з горішньої шухляди стола «Заґат».

Джин мовчить, боїться щось сказати, бо сприймає моє питання як тест, який їй треба пройти, потім, не певна, що це правильна відповідь, пропонує:

— Куди тобі хочеться?

— Ні, ні, ні, — посміхаюсь я, гортаючи буклет. — Може, давай, куди тобі хочеться?

— О, Патріку, — зітхає вона. — Я не можу приймати такі рішення.

— Ну, давай, — наполягаю я. — Куди тобі хочеться.

— О, я не можу, — вона знову безпорадно зітхає. — Я не знаю.

— Ну ж бо, — знову наполягаю я. — Куди ти хочеш піти? Усе, що захочеш, тільки скажи. Я можу провести нас будь-куди.

Джин довго думає, а потім, відчувши, що час спливає, сором’язливо питає, намагаючись мене вразити:

— Як щодо… «Дорсії»?

Я перестаю передивлятись «Заґат» і, не зводячи на неї очей, напружено всміхаюсь. Мій шлунок стискається, і я питаю себе — чи справді я хочу сказати ні? Чи хочу я сказати, що не зможу нас туди провести? Невже я до цього готовий? Невже я хочу саме цього?

— То-о-о-ож, — кажу я, відкладаючи довідник, потім нервово гортаю його знову, шукаючи номер. — Джин хоче піти в «Дорсію»…

— Ну, я не знаю, — збентежено каже Джин. — Ми можемо піти, куди захочеш ти.

— «Дорсія»… нічого, — кажу я спокійно, беру телефон і швидко набираю тремтячим пальцем сім жахливих цифр, намагаючись зберігати спокій.

Замість коротких гудків, яких я чекав, телефон у «Дорсії» справді дзвонить, і після двох дзвінків той самий стомлений голос, до якого я вже звик за останні три місяці, кричить на тлі оглушливого ресторанного гамору:

— «Дорсія», слухаю!

— Так, можна замовити столик на двох, скажімо, хвилин через двадцять? — питаю я і дивлюсь на свій «Ролекс», підморгуючи Джин.

Здається, вона вражена.

— У нас усе зайнято, — самовдоволено горлає метрдотель.

— О, справді? — кажу я, намагаючись зберігати задоволений вираз обличчя, але відчуваю, що мене може знудити. — Чудово.

— Я кажу, у нас усе зайнято, — кричить він.

— На двох, на дев’яту? — кажу я. — Чудово.

— Сьогодні вільних столиків нема, — незворушно веде метрдотель. — Список очікування теж повний.

Він вішає слухавку.

— Тоді до зустрічі, — я теж вішаю слухавку.

Я намагаюся посміхатись, вдаючи радість від такого її вибору, однак мені важко дихати, всі м’язи напружені. На Джин сукня з шерстяного джерсі та фланелі від «Кельвін Кляйн», пасок зі шкіри алігатора зі срібною пряжкою від «Баррі Кізельстайн Корд», срібні сережки та тілесні панчохи, теж від «Кельвін Кляйн». Вона стоїть біля мого столу спантеличена.

— Так? — питаю я, підходячи до вішака. — Ти вдягнена… нормально.

Вона трохи вичікує і м’яко каже:

— Ти не назвав своє прізвище.

Я обмірковую це, поки надягаю свій піджак від «Армані», перев’язую шовкову краватку «Армані» і, не затинаючись, відповідаю:

— Вони… мене знають.

Поки метрдотель веде до столика пару, у якій я впізнаю Кейт Спенсер та Джейсона Лаудера, ми з Джин підходимо до його стола, на якому лежить розгорнена книга зі списком бронювань, імена написані до абсурду чітко, і, мимохідь перехилившись через столик, я бачу єдине незакреслене ім’я біля замовлення на двох на дев’яту — це, Господи- Боже, Шротц. Я зітхаю, постукую ногою, думки метушаться, я намагаюсь розробити хоч якийсь план. Раптом я розвертаюсь до Джин і кажу: