Ми в моїй квартирі. Бетані обходить вітальню, схвально киває, бурмотить:

— Дуже добре, містере Бейтмен, дуже добре.

Я тим часом зачиняю двері, перевіряю, чи надійно тримає засув, тоді йду до бару і наливаю собі «Джей енд Бі», доки вона лагідно проводить рукою по магнітофону «Вурлітцер». Я починаю тихо гарчати, у мене так трусяться руки, що я вирішую обійтись без льоду. Я вже у вітальні, за спиною Бетані, поки вона дивиться на картину Девіда Оніки, що висить над каміном. Вона схилила голову, вивчає картину, аж раптом починає хихотіти, непевно дивиться на мене, потім знову на Оніку, не припиняючи сміятись. Я не запитую, що не так, мені байдуже. Прикінчивши віскі одним ковтком, я підходжу до шафи з анахолійського світлого дуба, де в мене лежить новенький пневматичний молоток для цвяхів, що його я купив минулого тижня в крамниці біля мого офісу на Волл-стрит. Вдягнувши пару чорних шкіряних рукавичок, я перевіряю, чи в заряднику є цвяхи.

— Патріку? — питає Бетані, вона досі хихотить.

— Так? — відповідаю я. — Так, люба?

— Хто вішав Оніку? — питає вона.

— Тобі подобається? — питаю я.

— Так, гарно, але… — вона зупиняється, тоді каже: — Я майже впевнена, що картина висить догори дриґом.

— Що?

— Хто вішав Оніку?

— Я, — кажу я, все ще стоячи до неї спиною.

— Ти повісив Оніку догори дриґом, — сміється Бетані.

— Гм-м-м? — Я стою біля шафи, зважую в руці молоток, звикаю до нього.

— Просто не віриться, — каже вона. — І давно картина так висить?

— Тисячу років, — шепочу я і розвертаюсь, наближаюсь до неї.

— Що? — перепитує Бетані, досі роздивляючись Оніку.

— Кажу, якого біса ти з Робертом Голлом? — шепочу я.

— Що ти сказав? — Бетані повільно розвертається, наче це уповільнена зйомка в кіно.

Я чекаю, доки вона побачить пневматичний молоток і мої рукавички, і лише тоді голосно кричу:

— Якого біса ти з Робертом Голлом?

Може, інстинктивно, може, щось згадавши, Бетані з криком рветься до вхідних дверей. Хоча шардоне затупило її рефлекси, скотч, який пив я, лише загострив мої, тож я без зусиль перекриваю їй шлях і чотирма ударами молотка вирубаю її. Потім тягну назад у вітальню, розкладаю її на підлозі, на білому бавовняному простирадлі «Волякатро», тоді вирівнюю їй руки, притиснувши до товстих дошок долонями догори, і вбиваю по три цвяхи в кожну руку, в кінчики пальців у довільному порядку. Це змушує Бетані прийти до тями, і вона починає кричати. Я бризкаю спреєм «Мейс»[132] у її обличчя, рот, ніздрі, тоді кладу на голову пальто з верблюжої вовни від «Ральф Лорен» — воно, в принципі, заглушує її крики. Тоді я продовжую вбивати цвяхи їй у руки, доки вони, місцями перекручені, не вкривають їх повністю, збиваючись докупи так, що спробувати сісти вона вже не зможе. Довелось зняти з неї туфлі, це мене дещо розчарувало, але ж вона так агресивно била ногами, лишаючи чорні подряпини на моєму світлому дубі. Весь цей час я кричу на неї «сучка», потім хрипко шепочу їй просто на вухо: «Пизда ти йобана».

Зрештою, коли я знімаю з її обличчя пальто, вона починає в агонії благати чи принаймні намагатися благати, бо адреналін моментально перекриває біль.

— Патріку, о Боже, припини прошу, о Боже, припини, мені боляче…

Але біль, звісно, повернувся, він надто сильний, щоб не повернутись, і Бетані знову втрачає свідомість і починає блювати, не приходячи до тями, тож мені доводиться притримувати її голову, щоб вона не вдавилась, а потім я знову бризкаю на неї «Мейсом». Неприбиті до підлоги пальці я намагаюся відкусити, і з лівим великим пальцем це мені майже вдається — я зжував з нього плоть, оголивши кістку, і тоді без нагальної потреби знову побризкав «Мейсом». Пальто з верблюда я повернув їй на голову, якщо вона раптом отямиться і почне кричати, тоді налаштував камеру «Соні Гендікам» з долоню розміром, щоб зафільмувати все, що буде далі. Вона розміщена на штативі, починається автоматичний запис, і я беруся ножицями зрізати з Бетані сукню, однак, коли дістаюся до грудей, випадково (не зовсім) ріжу їх й відрізаю їй крізь ліфчик один з сосків. Вона знову починає кричати, коли я зриваю її сукню, лишаючи Бетані в самому бюстгальтері, права чашечка його темна від крові, і трусиках, просякнутих сечею; це я лишаю на потім.

Я схиляюся над нею і горлаю так, щоб перекричати її:

— Давай, кричи, кричи, не зупиняйся…

Я відчинив усі вікна, двері на терасу і стою над нею: вона роззявляє рот, але кричати вже не може, тільки видає жахливі горлові тваринні звуки вперемішку з блювотними.

— Кричи, дорогенька, — спонукаю її я. — Не припиняй кричати.

Я опускаюсь ще нижче, ще ближче, проводжу рукою по її волоссю.

— Усім байдуже. Ніхто тобі не допоможе…

Бетані знову намагається закричати, але втрачає свідомість, і з її горла виривається лише слабкий стогін. Скориставшись її безпомічністю, я знімаю рукавички, розтуляю їй рот, ножицями відрізаю язик, легко витягаю його і тримаю на долоні.

Він теплий, і з нього досі тече кров, він видається значно меншим, ніж у неї в роті. Я кидаю язик об стіну, він на мить прилипає до неї, лишаючи пляму, і падає на підлогу з тихим мокрим ляскотом. З рота Бетані періщить кров, доводиться підвести їй голову, щоб вона не задихнулася. Тоді я трахаю її в рот, а коли кінчаю й витягаю член, бризкаю туди ще «Мейсу».

Пізніше, коли вона ненадовго притомніє, я вдягаю капелюшок, який одна з моїх дівчат подарувала мені першого року в Гарварді.

— Пам’ятаєш це? — кричу я, височіючи над нею. — І от на це поглянь! — Я переможно горлаю, тримаючи в руці сигару: — Я досі курю сигари. Ха. Бачиш? Сигара!

Я підпалюю її впевненими рухами скривавлених пальців, а її обличчя, до синяви бліде, продовжує смикатись від болю, очі, тьмяні від жаху, заплющуються, потім наполовину розплющуються, її життя стає нічним жахіттям.

— І ще одне, — кричу я, ходячи туди-сюди. — Це і не «Ґаррік Андерсон». Це костюм від «Армані»! «Джорджо Армані». — Я зневажливо змовкаю, нахиляюся до неї і глумливо кажу: — А ти думала, що це «Генрі Стюарт». Господи.

Я сильно б’ю її по обличчю й сичу «тупа сучка», слина летить просто на неї, але її шкіра вкрита таким шаром перцевого спрею, що вона, певно, і не відчуває цього, тож я бризкаю її «Мейсом» знову, потім намагаюся ще раз трахнути її у рот, але кінчити не вдається, тож я зупиняюся.

Четвер

Дещо пізніше, насправді — наступного ж вечора, ми з Крейґом Мак-Дермоттом та Кортні їдемо в таксі «У Нелл» і розмовляємо про воду «Евіан». Кортні, у норці від «Армані», щойно з хихотінням визнала, що робить з «Евіан» лід, і це спонукає нас до розмови про різну воду в пляшках. Кортні пропонує кожному з нас перерахувати якомога більше марок.

Вона ж починає, загинаючи палець після кожної назви:

— Так, є «Спаркал», «Пер’є», «Сан-Пеллеґріно», «Польське джерело», «Калістога»…

Кортні зупиняється і дивиться на Мак-Дермотта, шукаючи в нього допомоги. Він зітхає й перераховує:

— «Канадське джерело», «Канадський спокій», «Монклер», теж з Канади, «Віттель» із Франції, «Кродо», італійська марка… — Тепер і Мак-Дермотт зупиняється, він замислено потирає підборіддя, намагаючись згадати ще, і заявляє здивованим тоном: — «Елан».

І хоча здається, що він зараз от-от згадає ще одну, Крейґ невтішно змовкає.

— «Елан»? — перепитує Кортні.

— З Швейцарії, — каже він.

— О, — говорить вона і повертається до мене. — Твоя черга, Патріку.

Я дивлюсь у вікно таксі, поринений у свої думки, і тиша, що постає через мене, наповнює мене незнаним жахом, тож я монотонно й заціпеніло перераховую далі:

— Ви забули «Альпенвассер», «Край світу», «Шат», це з Ливану, «Кубол» та «Холодне джерело»…

— Це я вже казала, — звинувачує мене Кортні.

— Ні, — кажу я. — Ти називала «Польське джерело».

— Справді? — буркотить Кортні та смикає Мак-Дермотта за пальто. — Він правду каже, Крейґу?

132

Перцевий спрей у балончику для самозахисту.