— Роберт Голл. Не той, чиї батьки володіють чи не половиною Вашингтона? Не… — я сковтую, — …капітан команди університету? Шість футів[129] зросту?

— Так, — каже Бетані. — Саме цей Роберт Голл.

— Але… — я замовкаю.

— Так? Що «але»? — здається, вона готова чекати відповіді.

— Але ж він був педиком, — бовкаю я.

— Ні, Патріку, не був, — ображено відповідає Бетані.

— Я впевнений, що він був педиком, — і починаю кивати.

— І чому ти такий впевнений? — питає вона, анітрохи не здивована.

— Бо він дозволяв хлопцям із братства (не з мого гуртожитку), ну, знаєш, трахати його на вечірках, зв’язувати, всяке таке. Принаймні я таке чув, — кажу я щиро, а потім зізнаюсь, як ніколи в житті принижений: — Знаєш, Бетані, він пропонував мені… ну, розумієш, відсмоктати. У бібліотеці, у секції цивільного права.

— Господи, — з огидою зітхає Бетані. — Де там наш чек?

— Хіба не Роберта Голла вигнали з університету за дисертацію по Бабару? Чи чогось на кшталт того? — питаю я. — Це ж слоник Бабар? Французький слоник, Боже поможи?

— Що ти таке кажеш?

— Послухай мене, — кажу я. — Він же вчився в школі бізнесу в Келлоґ? У Північно-Західному?

— Він її кинув, — каже Бетані, не дивлячись на мене.

— Послухай… — я торкаюсь її руки.

Вона здригається і забирає руку.

Я намагаюся посміхнутись:

— Роберт Голл не педик…

— У цьому я тебе можу запевнити, — каже вона трохи надто самовдоволено.

Як можна так лютувати через Роберта Голла?..

Замість того, щоб сказати: «О, так, сучко тупа», я м’яко відповідаю:

— Звісно ж, можеш. Розкажи мені про нього. Я хочу знати, як у вас усе йде. — І додаю, посміхаючись, але ж лютуючи, сповнений гніву: — Вибач мені.

Тут потрібно трохи часу, але зрештою Бетані розслабляється, посміхається до мене, і я знову прошу її:

— Розкажи, будь ласка, — і додаю, ледве чутно, посміхаючись на всі кутні: — Я хочу розпанахати твою мохнатку.

Шардоне її трохи розвезло, вона нарешті пом’якшала і почала говорити.

Поки Бетані розписує мені своє недавнє минуле, я думаю про інші речі: повітря, воду, час, мить, певну точку, в якій я хотів показати їй усю красу світу. Я нетерпляче ставлюся до одкровень, нових початків, того, що відбувається поза межами мого зору. Молоденька дівчина, першокурсниця, котру я зустрів у барі в Кембріджі на третьому році свого навчання в Гарварді, якось восени сказала мені, що «життя сповнене безмежних можливостей». Я галантно мало не вдавився горішками, які жував, коли почув цей нирковий перл мудрості, спокійно запив їх рештою «Хайнекену» і продовжив стежити за грою в дартс. Не варто й згадувати, що до другого курсу ця дівчина не дожила. Тієї ж зими її тіло знайшли в річці Чарльз без голови, голова окремо висіла на дереві на березі річки, прив’язана волоссям до гілки невисоко над землею, трьома милями[130] далі від тіла. У Гарварді лють охоплювала мене не так сильно, як зараз, і нема надії на те, що моя огида колись минеться, — цього не може бути.

— О, Патріку, — каже мені Бетані. — Ти не змінився. Не знаю, добре це чи погано.

— Скажімо, добре.

— Чому? Хіба добре? — каже вона і супиться. — І було добре? Тоді?

— Ти знала лише одну сторону мене, — кажу я. — Студента.

— А коханця? — питає вона, і у її голосі звучить щось дуже людяне.

Я дивлюсь на неї холодно, вона мене не розчулила. З вулиці чутно музику, схожу на сальсу. Офіціант нарешті приносить чек.

— Я заплачу, — зітхаю я.

— Ні, — каже Бетані, дістаючи сумочку. — Це я тебе запросила.

— У мене платинова картка «Америкен експрес», — кажу я їй.

— У мене теж, — посміхається вона.

Я мовчки дивлюсь, як вона кладе картку на тацю з чеком. Скоро мене почне дуже сильно трусити, якщо я не встану.

— Фемінізм. Ого, — я не вражений, але посміхаюсь.

Бетані чекає на вулиці біля ресторану, доки я у вбиральні вибльовую свій обід, неперетравлені шматочки кальмара, не такі яскраві, як вони були на тарілці. Я виходжу з «Модних штук», надягаю свої вайфарери, жую гумку «Церт», муркочу щось до себе, а потім цілую її в щоку і вигадую:

— Вибач, що так довго. Треба було подзвонити адвокату.

— О, — вона вдає стривожену, тупа сучка.

— Це щодо мого друга, — знизую я плечима. — Боббі Чемберс. Він у в’язниці. Деякі його друзі, здебільшого я, намагаються поміняти лінію його захисту, — я знову знизую плечима й змінюю тему. — Послухай.

— Так? — посміхаючись, питає Бетані.

— Уже пізно. Я не хочу повертатися на роботу, — кажу я і дивлюся на свій «Ролекс». Від нього відбивається сонце, що саме сідає, на мить засліпивши її. — Чому б нам не поїхати до мене?

— Що? — сміється вона.

— Чому б нам не поїхати до мене? — знову пропоную я.

— Патріку, — Бетані посміхається, наче заохочує мене. — Ти серйозно?

— У мене є пляшка «Пуїллі Фюіссе», охолоджена, га? — кажу я, здіймаючи брову.

— Слухай, це могло б спрацювати в Гарварді, але… — Бетані сміється і продовжує: — Ну, ми вже старші й…

Вона змовкає.

— І… що? — запитую я?

— Не треба було мені пити за обідом, — знову каже вона.

Ми починаємо йти. На вулиці сотня градусів[131], нема чим дихати. Уже не день, ще не ніч. Небо здається жовтим. Я даю долар жебраку на розі Дуейна та Грінвіча, тільки щоб вразити її.

— Слухай, поїхали, — знову кажу я, мало не скиглю. — Поїхали до мене.

— Не можу, — каже Бетані. — У мене в офісі зламався кондиціонер, але не можу. Хотіла б, та не можу.

— Ну ж бо, давай, — кажу я, хапаю її за плечі й стискаю.

— Патріку, мені треба назад у офіс, — стогне вона, поволі протестуючи.

— Ти ж там задихнешся, — зазначаю я.

— Не маю вибору.

— Ну давай, — я намагаюсь її спокусити. — У мене є сервіз для кави та чаю «Дерджин Ґорем» на чотири особи, чисте срібло, хочу тобі його показати.

— Не можу, — Бетані сміється, надягає темні окуляри.

— Бетані, — попереджаю я.

— Послухай, — каже вона м’яко, — я куплю тобі шоколадку «Дав». Хай краще в тебе буде шоколадка.

— Який жах. Ти знаєш, скільки грамів жиру, скільки натрію в самій шоколадній глазурі? — прикидаюся нажаханим я.

— Годі, — каже Бетані. — Тобі нема чого хвилюватись.

— Це тобі годі, — кажу я, забігаючи трохи вперед, щоб вона не відчувала моєї агресії. — Слухай, заходь до мене, вип’ємо разом, а потім підемо в «Дорсію» і я зустрінуся з Робертом, згода? — Я розвертаюсь і тепер задкую. — Будь ласка?

— Патріку, — каже вона. — Ти благаєш.

— Я дуже хочу показати тобі той сервіз «Дерджин Ґорем». — Пауза. — Ну, будь ласка? — Знову пауза. — Я заплатив за нього три з половиною тисячі доларів.

Бетані зупиняється, бо зупиняюсь я, вона дивиться вниз, а коли здіймає очі, її обличчя, обидві її щоки вкриті потом, тоненькою плівкою. Їй спекотно. Вона зітхає, посміхається сама до себе. Дивиться на годинник.

— Ну що? — питаю я.

— Якщо я поїду… — заводить вона.

— Та-а-а-ак? — розтягую слово я.

— Якщо я поїду, мені треба зробити дзвінок.

— Ні, аж ніяк, — кажу я, окликаючи таксі. — Подзвониш від мене.

— Патріку, — протестує Бетані. — Ось телефонна будка.

— Поїхали, — кажу я. — Ось таксі.

Ми їдемо в напрямку Верхнього Вест-Сайду, і Бетані каже:

— Мені не слід було пити вино.

— Ти п’яна?

— Ні, — каже вона, обвіюючись брошурою «Знедолених», яку хтось лишив на задньому сидінні таксі, бо кондиціонера в машині нема, і навіть з обома відчиненими вікнами вона продовжує обмахуватись. — Мене просто трішки… веде.

Ми обоє сміємося, не маючи на те жодного приводу, вона тулиться до мене, однак, щось збагнувши, відсторонюється.

— У тебе ж є швейцар, так? — підозріливо питає Бетані.

— Так.

Я всміхаюсь, мене заводить те, що вона навіть не усвідомлює, що небезпека зовсім близько.

129

Приблизно 1,80 м.

130

Приблизно 5 км.

131

37,7 °С.