— Хороша зачіска, — каже Бетані. — Шш, усе добре.

— Усе добре. Я в порядку.

Я знову намагаюся посміхнутись, але виходить, здається, якась гримаса. Після короткої паузи Бетані каже:

— Гарний костюм. «Генрі Стюарт»?

— Ні, — ображено відповідаю я, торкаючись ярличка. — «Ґаррік Андерсон».

— Дуже гарно, — каже вона і додає занепокоєно: — У тебе все добре, Патріку? Ти якийсь змучений.

— Слухай, я просто виснажений. Щойно повернувся з Вашингтона, зранку, на літаку Дональда Трампа, — поспішно розповідаю я їй, не дивлячись у вічі. — Приємний політ. Обслуговування було шикарне. Мені треба випити.

Бетані всміхається і дуже уважно дивиться на мене.

— Справді? — питає вона, і у її тоні відчувається самовтіха.

— Так.

Я не можу на неї дивитися, всі сили йдуть на те, щоб розгорнути серветку, покласти собі на коліна, вирівняти і зайнятися винним келихом, подумки благаючи офіціанта підійти, бо нема нічого голоснішого за цю тишу.

— Ти не дивилась зранку «Шоу Патті Вінтерс»?

— Ні, я бігала, — каже Бетані, нахиляючись до мене. — Про Майкла Джей Фокса, так?

— Ні, — виправляю її я. — Про Патріка Свейзі.

— Справді? Важко все це відслідковувати. Ти впевнений?

— Так. Патрік Свейзі. Це точно.

— І як було?

— Ну, все було дуже цікаво, — кажу я їй, глибоко вдихаючи. — Майже як дебати, про те, став він циніком чи ні.

— А ти як думаєш? — питає вона, досі посміхаючись.

— Ну, я точно не знаю, — нервово заводжу я. — Цікаве питання, але ж недостатньо досліджене. Тобто, після «Брудних танців» я б так не сказав, але з виходом «Ворсов на прізвисько Тигр» навіть не знаю. Може я збожеволів, але мені здалося, що є в ньому певна гіркота. Хоча я не впевнений.

Бетані дивиться на мене з незмінним виразом обличчя.

— О, мало не забув, — кажу я й лізу в кишеню. — Я написав тобі вірш. Тримай.

Я передаю їй папірець. Мені погано, я почуваюся розбитим, змученим, справді на межі зриву.

— О, Патріку, — вона всміхається. — Це так мило.

— Ну, ти ж розумієш, — кажу я, сором’язливо опустивши очі.

Бетані бере папірець і розгортає його.

— Прочитай, — підганяю я її.

Вона дивиться на папірець, спантеличено, не розуміючи, потім перевертає листок, щоб перевірити, чи нема чогось на зворотному боці. Якась її частина розуміє, що текст короткий, тож вона повертається до слів, нашкрябаних червоним на першій сторінці.

— Це типу хайку, зрозуміла? — кажу я. — Прочитай. Ну ж бо.

Бетані відкашлюється і, вагаючись, починає повільно читати, часто роблячи паузи:

— Бідолашний ніґер на стіні. Поглянь на нього.

Вона замовкає і косо дивиться на папірець, потім нерішуче продовжує читати:

— Поглянь на бідолашного ніґера. Поглянь на бідолашного ніґера… на… стіні.

Вона затинається, дивиться на мене, приголомшена, знов повертається до папірця.

— Давай, — кажу я, поглядом шукаючи офіціанта. — Закінчуй.

Бетані знову відкашлюється і, не зводячи очей з папірця, намагається дочитати вірш до кінця, мало не пошепки:

— У сраку його… У сраку ніґера на стіні… — знову затинається, а потім зітхає і дочитує: — Чорношкірий… де… ебіл?

Пара за сусіднім столиком повільно обертається і дивиться на нас. Чоловік виглядає нажаханим, у жінки на обличчі той самий страх. Я витріщаюся на неї, не кліпаючи, аж поки вона не опускає очі на свій довбаний салат.

— Ну, Патріку… — каже Бетані, прокашлявшись, намагається посміхнутись і повертає мені папірець.

— Так? — питаю я. — Ну?

— Я бачу, що… — Вона зупиняється, думає. — Що твоє відчуття… соціальної несправедливості… — Вона знову відкашлюється і опускає очі. — Не змінилося.

Я забираю у неї папірець, знову кладу його в кишеню і посміхаюся, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя, сиджу дуже прямо, щоб Бетані не запідозрила, як мене крутить. Офіціант підходить до столу, і я питаю, яке у них є пиво.

— «Хайнекен», «Будвайзер», «Амстель Лайт», — перераховує він.

— Так? — питаю я, дивлячись на Бетані й жестом спонукаючи його продовжувати.

— Емм, це все, сер, — каже він.

— Нема «Корони»? Нема «Кірін»? «Грольш»? «Морретті»? — роздратовано питаю я.

— Перепрошую, сер, нема, — обережно відповідає він. — Тільки «Хайнекен», «Будвайзер», «Амстель Лайт».

— Божевілля якесь, — зітхаю я. — Давайте «Джей енд Бі» з льодом. Ні, мартіні «Абсолют». Ні, чистий «Джей енд Бі».

— Мені ще пляшку «Сан-Пеллеґріно», — каже Бетані.

— Мені те саме, — швидко додаю я.

Нога сама собою здригається під столом.

— Гаразд. Розповісти вам про наші фірмові страви? — питає офіціант.

— Неодмінно, — випльовую я, трохи заспокоююсь і посміхаюсь до Бетані.

— Ви впевнені? — сміється він.

— Прошу, — кажу я, розглядаючи меню.

Мені щось не смішно.

— На закуску в мене є в’ялені помідори та золотий кав’яр з чилі з перців поблано і суп зі свіжого цикорію…

— Хвилинку, хвилинку, — кажу я, підводячи руку і спиняючи його. — Зачекайте хвилинку.

— Так, сер? — спантеличено питає офіціант.

— У вас є? Ви хотіли сказати, у ресторану, — виправляю я його. — У вас немає в’ялених томатів. Вони належать закладу. У вас немає чилі поблано. У закладу є. Це так, уточнення.

Ошелешений офіціант дивиться на Бетані, яка вправно розряджає атмосферу, питаючи його:

— А як у вас подається суп з цикорію?

— Емм… холодним, — каже офіціант, ще не оговтавшись після мого вибуху і відчуваючи, що тут він має справу з чимось дуже, дуже нестабільним.

Тож непевний він мовчить.

— Продовжуйте, — спонукаю його я. — Прошу, кажіть далі.

— Він подається холодним, — повторює офіціант. — А як основну страву можемо запропонувати морського чорта зі скибочками манго, сендвіч із луціана на бріоші з кленовим сиропом та… — Він звіряється з блокнотом. — …бавовною.

— Мм, звучить смачно. Бавовна, мм, — кажу я, жадібно потираючи долоні. — Бетані?

— Я буду севіч з цибулею-пореєм та щавелем, — каже Бетані. — І цикорієвий салат із горіховим соусом.

— Сер? — нерішуче питає офіціант.

— Я буду… — Я затинаюсь і швидко продивляюсь меню. — Я буду кальмара з кедровими горішками, і можна мені ще шматок козячого сиру шевре… — Я зиркаю на Бетані, чи не скривиться вона, якщо я неправильно це вимовив. — І ще… о, трохи соусу сальса.

Офіціант киває і йде, лишаючи нас самих.

— Ну що ж, — всміхається Бетані, потім помічає, що в мене тремтить нога. — Що… що в тебе з ногою?

— З ногою? О… — Я переводжу погляд униз, потім знову на Бетані. — Це все… музика. Мені дуже подобається музика. Та, що зараз грає.

— А що це? — запитує вона, схиливши голову, і намагається вловити приспів у нью-ейджевій інструменталці, що лунає з колонок під стелею біля бару.

— Це… здається, Белінда Карлайл, — припускаю я. — Точно не знаю.

— Але… — починає говорити вона і замовкає. — Та ні, нічого.

— Що «але»?

— Але я не чую співу, — всміхається вона і сором’язливо опускає очі.

Я припиняю рухати ногою і вдаю, що прислуховуюсь.

— Але ж це одна з її пісень, — кажу я і недбало додаю: — Здається, «Небо — це місце на Землі», ти її знаєш.

— Слухай, — каже Бетані. — Ти останнім часом ходив на якісь концерти?

— Ні, — кажу я, краще б вона не порушувала цю тему серед усіх інших… — Не люблю живу музику.

— Живу музику? — заінтриговано перепитує вона, потягуючи воду «Сан-Пеллеґріно».

— Так. Ну, знаєш, коли група грає, — пояснюю я, хоч, судячи з її обличчя, кажу абсолютно неправильні речі. — О, забув. Я ходив на «Ю Ту».

— І як тобі вони? — питає вона. — Новий диск мені дуже сподобався.

— Вони були чудові, просто чудові. Просто цілковито… — Пауза. Я не знаю, що сказати далі. Бетані здіймає брови, їй цікаво дізнатися більше. — Цілковито… ірландські.

— Чула, наживо вони дуже непогані, — каже вона, і її голос звучить дуже мелодійно. — Що ще тобі подобається?

— Ну, знаєш, — кажу я, повністю розгубившись. — «Зе Кінґсмен», «Луї-Луї». Таке.