— Вона не з родини Дюпон? — питаю я.

— А що? Дати тобі її номер?

— Ні, я просто питаю, чи не з Дюпонів вона.

— Може, і так. Не знаю. — Він підпалює чергову сигарету «Парламент» запальничкою, здається, золото, вісімнадцять каратів, від «Тіффані». — Вона може дружити з кимось із Дюпонів.

Я все думаю — чому я сиджу тут, зараз, із Шоном, у «Дорсії», але нічого не спадає на думку. Просто абсолютний нуль. Після вечері (порції маленькі, але все дуже смачно, Шон нічого не з’їв) я кажу йому, що маю зустрітися з Андреа Ротмер «У Нелл», тож, якщо він хоче кави чи десерт, хай замовляє зараз, бо мені до півночі треба в центр.

— Навіщо поспішати? — питає він. — «У Нелл» уже не такий крутий заклад.

— Ну… — я затинаюсь і швидко опановую себе. — Ми там просто зустрічаємося. Насправді поїдемо у… — я швидко перебираю варіанти, — …у «Чорнобиль».

Ще ковток шампанського зі склянки.

— Нудота. Страшенна нудота, — каже Шон, озираючись.

— Чи «Контраклуб Схід», не пам’ятаю.

— Нафіг. Кам’яна доба. Доісторичний заклад, — він цинічно сміється.

Напружена пауза.

— Тобі звідки знати?

— Рок-н-рол, — знизує він плечима. — Змирись із цим.

— Гаразд, Шоне, а куди ти ходиш?

Негайна відповідь:

— «У Петті».

— О, так, — бурмочу я.

Зовсім забув, що його вже відкрили. Він щось насвистує, підпалює сигарету.

— Ми їдемо на вечірку Дональда Трампа, — брешу я.

— Весело. Дуже весело.

— Дональд класний чувак. Тобі варто з ним поспілкуватися, — кажу я. — Я… вас познайомлю.

— Серйозно? — питає Шон, може, з надією, може, й ні.

— Так, звісно.

Авжеж.

Тепер, коли я отримаю чек… подивимось… я заплачу, візьму таксі додому, буде вже майже північ, тож я не встигну повернути відеокасети, які взяв учора, а от якщо не їхати додому, можна буде взяти ще одну, хоча на членській картці, здається, написано, що можна брати лише три водночас. Тобто вчора я взяв дві («Подвійне тіло» та «Білява, гаряча, мертва»), тож я можу взяти ще одну. Але я забув, що членство в Золотому клубі означає, якщо я витратив принаймні тисячу доларів на касети за минулих півроку, то можу брати скільки завгодно касет за один вечір, але якщо у мене вже лежать дві, це може завадити мені взяти ще, Золотий клуб чи не Золотий, поки я не поверну…

— Демьєн. Ти Демьєн[126], — здається, буркоче собі під ніс Шон.

— Що ти сказав? — Я підводжу до нього очі. — Я не розчув.

— Гарний тон, — зітхає він. — Кажу, гарний тон шкіри.

— О, — кажу я, досі не розібравшись з відео, і опускаю погляд, куди — на коліно?.. — Ем… дякую.

— Рок-н-рол.

Шон гасить свою сигарету. З кришталевої попільнички здіймається дим, потім завмирає.

Шон знає, що я знаю, що він може провести нас «У Петті» — новий клуб Нормана Праджера на П’ятдесят дев’ятій, але я не стану його просити, а він сам не запропонує. Я кладу на чек свою платинову картку «Америкен експрес». Погляд Шона прикутий до ефектної дівчини біля бару в сукні з шерстяного джерсі від «Тьєрі Мюґлер» та шалику «Клод Монтана», що п’є шампанське зі склянки. Коли наша офіціантка підходить забрати чек та картку, я хитаю головою: «Ні». Нарешті Шон зупиняє на чеку погляд, може, секунду, може, трохи довше, і тільки тоді я кличу офіціантку і дозволяю їй забрати його.

Обід з Бетані

Сьогодні я обідаю з Бетані в «Модних штуках», новому ресторанчику Евана Кайлі в Трайбеці, і хоча я зранку години дві тренувався і навіть до полудня тягав ваги у себе в офісі, я страшенно нервую. Причину цього визначити важко, але я звів усю кількість можливих варіантів до двох. Або я боюся відмови (не можу зрозуміти, чому — вона подзвонила мені, вона хоче мене бачити, хоче пообідати зі мною, хоче знову зі мною переспати), або ж це може стосуватися нового італійського мусу, яким я сьогодні скористався, — хоча від нього моє волосся виглядає пишнішим і гарно пахне, у мене таке відчуття, що воно липке й неприємне, і я цілком можу нервувати саме через це. Щоб нам було про що поговорити під час обіду, я намагався прочитати нову модну збірку оповідань під назвою «Вок», яку купив учора в «Барнз енд Ноубл», — про її автора, молодого письменника, нещодавно писали в розділі «Швидкий злет» журналу «Нью-Йорк». Але ж кожне оповідання починалося з рядка «Коли місяць б’є в очі, наче величезна піца», тож довелось повернути тоненьку збірку на полицю, випити «Джей енд Бі» з льодом і зажувати двома таблетками «Ксанаксу», щоб трохи отямитись від цього. Натомість, перш ніж заснути, я написав для Бетані вірш. Дивно, але я витратив на це чимало часу — раніше, у Гарварді, я доволі часто писав їй похмурі, довгі поеми, доки ми не розійшлись. І от я заходжу до «Модних штук», запізнююся лише на п’ятнадцять хвилин і думаю: «Господи, сподіваюся вона не з Робертом Голлом, цим тупим мудилом». Дорогою до столика я проходжу повз дзеркало над баром і дивлюся на своє відображення — мус виглядає непогано. Темою «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні було — став Патрік Свейзі циніком чи ні?

Коли я підходжу до столика за метрдотелем, мені доводиться зупинитись (все відбувається якось уповільнено). Вона сидить до мене спиною, тож я бачу лише її шию ззаду, каштанове волосся, заколоте в гульку, а коли вона повертається до вікна, я бачу її профіль — точнісінько як у моделі. На Бетані блузка з шовкового газу та шовково-атласна спідниця з криноліном. Темно-зелена замшева сумочка з залізними деталями від «Палома Пікассо» стоїть на столі перед нею, поряд із пляшкою води «Сан-Пеллеґріно». Вона дивиться на годинник. Пара за сусіднім столиком палить, і після того, як я дивую Бетані, несподівано поцілувавши її в щоку з-за спини, я спокійно прошу метрдотеля пересадити нас до залу для тих, хто не палить. Я говорю чемно, але достатньо голосно, щоб нікотинові наркомани мене почули і, може, хоч трохи засоромились через свою брудну звичку.

— Ну? — питаю я, схрестивши руки на грудях і нетерпляче постукуючи ногою.

— Боюсь, у нас немає зали для тих, хто не палить, — каже мені метрдотель.

Я припиняю стукати ногою й оглядаю ресторан, це бістро, і думаю про те, як насправді зараз виглядає моя зачіска — раптом я шкодую, що не взяв інший мус, бо, відколи я кілька хвили тому бачив її востаннє, відчуття змінились, наче волосся набуло іншої форми за той час, поки я йшов від бару до столика. Тілом м’яко прокочується хвиля невгамовної нудоти, але це все мені насправді сниться, тож я спроможний запитати:

— У вас нема зали для тих, хто не палить? Я правильно зрозумів?

— Так, сер. — І метрдотель, молодший за мене, педикуватий, з безневинним виглядом (без сумнівів — актор) додає: — Перепрошую.

— Що ж, це… дуже цікаво. Я можу з цим змиритись.

Я дістаю свій гаманець зі шкіри газелі з задньої кишені та пхаю двадцятку в м’яку руку метрдотеля. Він спантеличено дивиться на гроші, тихо каже «дякую» і непевними кроками йде від нас.

— Це я вам дякую, — гукаю я й сідаю навпроти Бетані, ввічливо кивнувши сусідній парі.

Хоч я і намагаюся не звертати на Бетані уваги, наскільки етикет мені дозволяє, я більше не можу. Бетані виглядає приголомшливо, точнісінько, як модель. Усе наче в тумані. Я на межі. Мене лихоманить, тягне на романтику…

— Хіба ти в Гарварді не курив? — перше, про що вона питає.

— Сигари, — відповідаю я. — Лише сигари.

— О, — каже вона.

— Але я кинув, — брешу я, глибоко дихаючи та стиснувши руки.

— Це добре, — Бетані киває.

— У тебе не було проблем із тим, щоб забронювати столик? — запитую я, і мене до біса трусить.

Я дурнувато кладу руки на стіл, сподіваючись, що під її пильним поглядом вони не тремтітимуть.

— Тут не треба бронювати, Патріку, — каже вона заспокійливо і накриває долонею одну з моїх. — Заспокойся, ти схожий на дикуна.

— Я поскійний, тобто спокійний, — кажу я, важко дихаючи, намагаюся посміхнутись, а потім, нездатний мовчати, запитую: — Як моя зачіска?

126

Імовірно, посилання на Демьєна Торна, героя книги та фільмів «Омен», молодого успішного підприємця, котрий насправді є Антихристом.