— Не дивись так, знаєш, заціпеніло, Бейтмене. Таке буває.

Пауза, я пильно дивлюся на нього, перш ніж спитати:

— А ти, емм, не дуриш мене, Мак-Дермотте?

— Ні, — каже він. — Не пощастило.

Знову пауза, тоді я опускаю очі й зітхаю.

— Послухай, Мак-Дермотте, я таке вже бачив. Я знаю, що ти робиш.

— Я її трахав.

Мак-Дермотт знову нюхає склянку і показує на якусь дівчину за столиком перед нами. Він сильно пітніє, і від нього несе «Зер’юсом».

— Серйозно? Ого. Тепер слухай мене, — кажу я, аж тоді краєм ока дещо помічаю. — Франческо…

— Що? — вона здіймає на мене очі, по підборіддю стікає крапля шербету.

— Ти їси мій шербет? — я пальцем показую на тарілку.

Франческа ковтає й витріщається на мене.

— Веселіше, Бейтмене. Чого ти від мене хочеш, жеребчику мій розкішний? Щоб я здала аналізи на СНІД? Боже мій, до речі: бачиш того хлопця, Краффта? От у нього. Невелика втрата.

Хлопець, на котрого показала Франческа, сидить за столиком біля сцени, де грає джаз-бенд. У нього зачесане назад волосся, хлопчаче обличчя, на ньому костюм із картатими штанами, шовкова сорочка у світло-сірий горошок від «Ком де Ґарсоном», він потягує мартіні, й мені не складно уявити, як він комусь бреше сьогодні в чужій спальні — певно, дівчині, яка сидить з ним поряд (білявка, великі груди, сукня з металевими нитками від «Джорджо ді Сент-Анджело»).

— Може, сказати їй? — питає хтось.

— О ні, — каже Дейзі. — Схоже, вона справжня сучка.

— Слухай, Мак-Дермотте, — нахиляюсь я до нього. — У тебе є наркотики, я по очах бачу. Не кажучи вже про те, як у тебе в носі крутить.

— Ні. Заперечую. Не сьогодні, любий, — хитає він головою.

У залі лунають оплески джаз-бенду — ми всі теж аплодуємо, навіть Тейлор, якого ненавмисне розбудила Франческа. Я відвертаюсь від Мак-Дермотта, дуже злий на нього, і плескаю в долоні, як усі інші. До столика підходять Керон та Ліббі, й Ліббі каже:

— Керон завтра летить в Атланту. Зйомки для «Воґ»[121]. Нам час іти.

Хтось просить чек, і Мак-Дермотт розплачується золотою карткою «АмЕкс», і це підтверджує його обдовбаність, бо він — відомий скнара.

На вулиці задуха, накрапує невеличкий дощ, більше схожий навіть на туман, є блискавки, але грому нема. Я йду за Мак-Дермоттом, сподіваючись влаштувати сварку, і мало не налітаю на чоловіка на інвалідному візку. Пам’ятаю, він під’їхав до входу саме тоді, коли ми заходили, і він досі тут, їздить тротуаром туди-сюди, а швейцар не звертає на нього жодної уваги.

— Мак-Дермотте, — кличу я. — Ти що робиш? Віддай мені наркотики.

Він повертається до мене і вибухає якимось химерним танцем, кружляє навколо, а потім так само раптово зупиняється і підходить до чорної жінки з дитиною, що сидять біля дверей зачиненого гастроному поряд із баром; вона прогнозовано просить їжі, і так само прогнозовано, біля її ніг лежить картонна табличка з написом. Важко сказати, чи дитина, котрій років шість-сім, чорна, чи це взагалі її дитина, бо освітлення біля «У Нелл» надто яскраве, немилосердне, і здається, що у всіх шкіра однакового, вицвілого й жовтавого кольору.

— Що вони роблять? — питає Ліббі й дивиться на них, не зрушивши з місця. — Хіба вони не знають, що слід стояти ближче до входу?

— Ліббі, ходімо, — каже Керон і тягне її до двох таксі на повороті.

— Мак-Дермотте? — питаю я. — І що ти, в біса, робиш?

У нього заціпенілий погляд, він махає доларовою купюрою перед обличчям жебрачки, вона починає схлипувати, жалюгідно намагаючись схопити гроші, але, звісно ж, він нічого їй не віддає. Натомість підпалює купюру сірниками з бару «Канал» і заново підпалює недопалену сигару, затиснуту між його рівними білими зубами — гадаю, це коронки, от покидьок.

— Як благородно, Мак-Дермотте, — кажу я йому.

Дейзі стоїть біля білого «мерседеса», припаркованого на узбіччі. Інший «мерседес», чорний лімузин, стоїть поряд із білим авто. Ще одна блискавка.

На Чотирнадцятій вулиці завиває швидка. Мак- Дермотт підходить до Дейзі й цілує їй руку, перш ніж сісти в друге таксі.

Мене лишили перед чорною жінкою в сльозах. Дейзі витріщається.

— Господи, — буркочу я. — Тримай.

Віддаю чорній жебрачці коробку сірників від «Лютец», потім усвідомлюю помилку, знаходжу сірники з «Зеленої Таверни», кидаю їх дитині й забираю іншу коробку з її брудних, покручених пальців.

— Господи, — знову буркочу я і підходжу до Дейзі.

— Більше таксі нема, — каже вона, руки в боки. Чергова блискавка змушує її крутити головою, скиглячи: — Де фотографи? Хто це знімає?

— Таксі! — Я намагаюся свистом покликати машину, що проїздить повз нас.

Ще одна блискавка розриває небо над «Зекендорф Таверз», Дейзі вищить:

— Де цей фотограф? Патріку. Скажи, щоб він припинив.

Вона збентежена, крутить головою направо й наліво, опускає темні окуляри.

— Боже мій, — стогну я, і мій голос переходить у крик. — Це блискавка. Не фотограф. Блискавка!

— Авжеж, і я мушу тобі повірити. Ти сказав, що внизу був Горбачов, — з осудом говорить Дейзі. — Я тобі не вірю. Здається, тут є преса.

— Боже, ось таксі. Гей, таксі! — Я кличу машину, яка щойно звернула з Восьмої авеню, але хтось плескає мене по плечу, і, розвернувшись, я бачу Бетані, дівчину, з якою зустрічався в Гарварді й яка мене покинула.

Вона стоїть переді мною у вишитому светрі з мереживом та штанах з віскозного крепу від «Крістіан Лакруа», в одній руці тримає білу парасольку. Таксі, яке я кликав, проноситься повз мене.

— Бетані, — ошелешено кажу я.

— Патріку, — вона посміхається.

— Бетані, — повторюю я.

— Як ти, Патріку? — запитує вона.

— Емм… ну я… добре, — затинаюсь я після короткої незграбної паузи. — А ти?

— Дуже добре, дякую, — відповідає вона.

— Знаєш… ну, ти була всередині? — питаю я.

— Так, була, — Бетані киває. — Рада тебе бачити.

— А ти… тут живеш? — питаю я, сковтнувши, — на Мангеттені?

— Так, — вона посміхається. — Працюю в «Мілбанк Твід».

— О, ну… чудово. — Я дивлюся на Дейзі, і раптом мене охоплює лють, коли я згадую той обід у Кембриджі, у «Кварталах», де Бетані з рукою в пов’язці та синцем над щокою покінчила з нашими стосунками; потім так само раптово думаю: «Моя зачіска, Боже, моя зачіска», бо ж я відчуваю, як дощ псує її.

— Гаразд, мені треба йти.

— Ти працюєш у «Пірс та Пірс», так? — питає вона. — Чудово виглядаєш.

Я помічаю ще одне таксі й задкую.

— Ну, так, ти ж знаєш…

— Давай пообідаємо, — гукає до мене Бетані.

— Яка чудова ідея, — непевно відповідаю я.

Таксист помітив Дейзі й зупинився.

— Я тобі зателефоную, — каже Бетані.

— Як знаєш, — кажу я.

Якийсь чорношкірий відчиняє для Дейзі двері таксі, вона елегантно сідає в машину, і хлопець тримає двері для мене теж, поки я не підійду, махаючи Бетані рукою.

— Чайові, містере? — питає чорношкірий. — Від вас і прекрасної дами?

— Авжеж, — гарчу я, намагаючись роздивитись свою зачіску в дзеркалі заднього виду. — Ось тобі порада, знайди справжню роботу, ніґер довбаний.

Я з грюкотом зачиняю дверцята авто і кажу таксисту везти нас у Верхній Вест-Сайд.

— Тобі сподобалось у тому сьогоднішньому кіно, як вони були шпигунами і не були? — питає Дейзі.

— А її можете висадити в Гарлемі, — кажу я таксисту.

Я у своїй ванній, стою без сорочки перед дзеркалом «Оробвенер», думаючи, чи не прийняти душ і не вимити голову, бо волосся паскудно виглядає через дощ. Пробую змастити його мусом і пройтися зверху гребінцем. Дейзі сидить на стільці з хрому та латуні від «Луї Монтоні» біля футона, їсть морозиво з крихтами макадамії «Гааген-Дазс». На ній лише мереживний бюстгальтер та пояс з підв’язками з «Блумінґдейлз».

— Знаєш, — гукає вона, — мій колишній, Фідлер, на вечірці сьогодні ніяк не міг второпати, що я роблю там з яппі.

Не те щоб я її слухав, але, дивлячись на волосся, видавлюю з себе:

121

«Vogue» — щомісячний жіночий журнал про моду, заснований 1892 року. Є найвпливовішим модним виданням у світі, так би мовити, Біблією моди. (Прим. ред.)