— Я це не замовляв.

— Ні, замовив, — кажу я йому. — Уві сні ти замовив це. Ти замовив це уві сні.

— Ні, не замовляв, — непевно говорить він.

— Я з’їм, — кажу я. — А ти слухай.

Я голосно стукаю пальцями по столу.

— Без варіантів, «Карл Лагерфельд», — каже Ліббі.

— Чому? — це Керон.

— Бо він створив колекцію «Фенді», звісно, — каже Дейзі, підпалюючи сигарету.

— Мені подобається монгольське ягня в суміші з кротом, чи… — Керон припиняє хихотіти. — Та чорна шкіряна куртка з облямівкою з персидського ягняти.

— Що думаєш про «Джеффрі Бін»? — питає її Дейзі.

Керон обдумує відповідь.

— Білі атласні комірці… сумнівно.

— Але він робить шикарні речі зі шкірою тибетських ягнят, — каже Ліббі.

— «Кароліна Еррера»? — запитує Керон.

— Ні, надто пухнасто, — хитає головою Дейзі.

— По-шкільному, — погоджується Ліббі.

— А от у «Джеймс Ґаланос» — неймовірно чудові животики російської рисі, — каже Дейзі.

— І про «Арнольд Скаазі» не забудьте. Білий горностай, — каже Ліббі. — Померти і не встати.

— Справді? — я шкірюся, відкопиливши верхню губу. — Померти?

— Померти і не встати, — повторює Ліббі, вперше за вечір вона в чомусь впевнена.

— Думаю, ти шикарно виглядатимеш у «Джеффрі Бін», Тейлоре, — заводжу я високим, педикуватим голоском і плескаю його по плечу, але він знову спить, йому байдуже.

Я зітхаю і прибираю руку.

— Це Майлз… — Керон дивиться на горилу похилого віку за сусіднім столиком, з сивою стрижкою їжачком, який тримає на колінах дівку років так одинадцяти.

Ліббі повертається теж подивитись.

— Я думала, він знімає той фільм про В’єтнам у Філадельфії.

— Ні, на Філіппінах, — каже Керон. — Не у Філадельфії.

— О, так, — каже Ліббі. — Ти певна?

— Так. Він насправді вже знятий, — каже Керон дуже нерішучим тоном. — Насправді він уже… вийшов. — Вона знову кліпає. — Насправді, здається, він вийшов… минулого року.

Обидві без цікавості дивляться на сусідній столик, але коли знову розвертаються до нашого, помічають Тейлора, який спить. Керон повертається до Ліббі та зітхає:

— Може, підійти і привітатися?

Ліббі повільно киває, вираз її обличчя здається насмішкуватим у непевному світлі свічок. Вона підводиться.

— Перепрошуємо.

Вони йдуть. Дейзі лишається за столиком, п’є шампанське Керон. Я уявляю її голою, мертвою, в ній бенкетують личинки, їдять її живіт, на грудях чорніють опіки від сигарет, Ліббі облизує її тіло. Тоді я відкашлююсь.

— То сьогодні було дуже спекотно, справді?

— Було, — погоджується вона.

— Спитай мене що-небудь, — кажу я їй, раптом відчувши, що мені хочеться спонтанності.

Дейзі вдихає дим, випускає його з рота.

— Чим ти займаєшся?

— А тобі як здається? — Я ще й грайливий.

— Модель? — вона знизує плечима. — Актор?

— Ні, — кажу я. — Це мені приємно, але ні.

— Ну?

— Переважно займаюсь забиттям, працюю в катівні. По-різному.

— І тобі подобається? — безтурботно запитує Дейзі.

— Ну… буває. А що? — я куштую шербет.

— Ну, більшості хлопців, які займаються злиттям та закупівлями, це не надто подобається, — каже вона.

— Я не це сказав, — кажу я з вимученою посмішкою і допиваю «Джей енд Бі». — Забий.

— Тепер ти питай мене, — каже Дейзі.

— Гаразд. Де ти… — я на мить зупиняюсь, — …проводиш літо?

— У штаті Мен, — каже вона. — Питай ще.

— Де ти тренуєшся?

— У приватного тренера, — каже вона. — А ти?

— «Ексклюзив», — відповідаю я. — У Верхньому Вест-Сайді.

— Справді? — Дейзі всміхається, потім помічає когось за моєю спиною, але вираз обличчя не змінюється і голос лишається рівним. — Франческа. Господи. Це Франческа. Дивись.

— Дейзі! І Патрік, от чортяка! — вищить Франческа. — Дейзі, заради Бога, що ти робиш із таким жеребчиком, як Бейтмен?

Вона сідає за столик разом зі знудженою білявкою, яку я не впізнаю. Франческа вбрана в оксамитову сукню від «Ів Сен-Лоран Рів Гош», а інша дівчина — у шерстяну сукню від «Джеффрі Бін». На обох — перли.

— Привіт, Франческо, — кажу я.

— Дейзі, Боже, Бен та Джеррі тут. Я так люблю Бена та Джеррі, — здається, вона говорить саме це, одним потоком, без пауз, намагаючись перекричати — і справді перекрикуючи — легке звучання джаз-бенду.

— А ти любиш Бена та Джеррі? — питає вона, широко розплющивши очі, а потім хапає офіціантку, котра проходить повз наш столик.

— Помаранчевий сік! Мені потрібен помаранчевий сік. Господи, Боже, обслугу треба гнати геть. Де Нелл? Я їй скажу, — бубонить вона, озираючись, потім повертається до Дейзі. — Як я виглядаю? Бейтмене, Бен та Джеррі тут. Не сиди, як ідіот. Ох, я жартую. Обожнюю Патріка, але веселіше, Бейтмене, жеребець ти наш, Бен та Джеррі тут!

Франческа хтиво підморгує мені й облизує губи. Вона пише для «Веніті Фейр»[120].

— Але я вже… — Я змовкаю і стривожено дивлюся на свій шербет. Потім похмуро вказую на нього пальцем, приголомшений. — Я вже замовив грейпфрутовий шербет. Більше морозива не хочу.

— Бейтмене, заради Бога, Джаґґер тут. Мік, Джеррі. Ти зрозумів, — каже Франческа; вона говорить до нашого столика, але постійно виглядає когось у залі. Вираз обличчя Дейзі жодного разу за вечір не змінився. — Який я-п-п-і, — каже вона білявці, потім переводить погляд на мій шербет.

Я переставляю його ближче до себе, щоб захистити.

— О так, — кажу я і наспівую: — «Ще одна ніч, ще одна ніч з тобою…» Я знаю, про кого ти.

— Ти виглядаєш такою худою, Дейзі, що мене аж нудить. Це — Елісон Пул, вона теж худюща і бісить мене, — каже Франческа, легенько б’є мене по руках, якими я затуляю свій шербет, і тягне тарілку до себе. — А це — Дейзі Мілтон та Патрік…

— Ми бачилися, — говорить Елісон, дивлячися на мене.

— Привіт, Елісон. Пат Бейтмен, — кажу я, простягаючи їй руку.

— Ми бачились, — повторює вона, її погляд стає важчим.

— Емм… справді? — перепитую я.

Франческа верещить:

— Боже, ви тільки гляньте на профіль Бейтмена. Ідеально римський. А ці вії!

Дейзі схвально посміхається. Я вдаю крутого і не зважаю на них.

Я впізнав у Елісон ту дівчину, яку трахнув минулої весни, коли поїхав на Кентуккійське дербі з Евелін та її батьками. Пам’ятаю, як вона кричала, коли я намагався запхати у її вульву всю руку в рукавичці, змащену вазеліном, зубною пастою — всім, що я зміг знайти. Вона була п’яна і під кайфом, я зв’язав її дротом, заклеїв липкою стрічкою рот, обличчя, груди. Франческа раніше мені відсмоктувала, не пам’ятаю коли і де, але вона це робила, і мені сподобалося. Раптом я болісно згадую, що хотів подивитись, як Елісон стече кров’ю того весняного дня, але щось мене зупинило. Вона була страшенно обдовбана, протягом усіх тих годин стогнала «О, Боже», пускаючи криваві бульбашки з носа, але не плакала. Може, саме в цьому була проблема; може, саме це її врятувало. Тими вихідними я виграв чимало грошей, бо поставив на коня, якого звали Непристойне Заголення.

— Ну… привіт, — слабко посміхаюсь я, але впевненість швидко повертається до мене.

Елісон нікому б не розповіла про це. Жодна жива душа не почула б про цей чудовий і жахливий день. У темряві закладу я шкірю зуби.

— Так, я тебе пам’ятаю. Ти була така… — я роблю паузу і ричу: — пристрасна.

Елісон мовчить і дивиться на мене так, наче я якийсь дикун.

— Господи. Тейлор спить чи просто вмер? — питає Франческа, наминаючи те, що лишилося від мого шербету. — Боже, хтось читав сьогодні «Пейдж сикс»? Там писали про мене, і про Дейзі теж. І ще про Теффі.

Елісон підводиться, не дивлячись на мене.

— Піду знайду внизу Скіпа й потанцюю.

Вона йде. Повертається Мак-Дермотт, зацінює Елісон, яка прослизає повз нього, і сідає біля мене.

— Пощастило? — питаю я.

— Карта не лягла, — каже він, витираючи ніс.

Підносить мою склянку до обличчя, нюхає, потім відпиває трохи і підпалює одну з сигарет Дейзі, дивлячись на мене, а перед цим відрекомендовується Франчесці.

120

«Vanity Fair» — американський журнал, присвячений політиці, моді та іншим аспектам масової культури. (Прим. ред.)