«Нелегальний чужинець» — найбільша відкрита політична пісня, яку коли-небудь записувала ця група, й до того ж — найсмішніша. Тема мала б бути сумною — мексиканський нелегал намагається перейти кордон зі Сполученими Штатами, але ж деталі суто комічні: пляшка текіли в його руках, нова пара взуття (ймовірно, краденого), і все це описано вкрай точно. Філ виконує її нахабним, скиглявим псевдомексиканським голосом, від чого стає ще смішніше, і рима «весело» — «чужинець» теж дуже підходить. «Робота, яку треба зробити» — найдрайвовіша пісня альбому, басова партія Бенкса просто надзвичайна, і хоча вона, начебто, розповідає про те, як детектив женеться за злочинцем, думаю, це цілком може бути і про те, як ревнивий коханець вистежує когось. «Срібна райдуга» — найліричніша пісня. Текст доволі складний, напружений і просто розкішний. Альбом завершується позитивною нотою, треком «Стане краще». Хоча декому його текст видається банальним, вокал Філа звучить настільки впевнено (на нього явно вплинув Пітер Гебріел, котрий сам ніколи не випускав такого виполірованого та душевного альбому), що ми віримо в наші надзвичайні можливості.

«Невидимий доторк» (лейбл «Атлантик»; 1986) — беззаперечний шедевр групи. Це епічний роздум про незбагненне, що водночас поглиблює і збагачує значення трьох попередніх альбомів. Тексти пісень промовляють до слухача, а музика настільки прекрасна, що від неї майже неможливо відсахнутись, пісні говорять про невідоме, відстань між людьми («Невидимий доторк»), ставлять питання про жорсткий контроль чи то з боку коханців, чи то влади («Земля збентеження»), чи навіть позбавлених сенсу повторень («Сьогодні, сьогодні, сьогодні»). В цілому, реліз посів належне місце серед найкращих творів рок-н-ролів десятиліття і завдячує цим, звісно ж, блискучим музикантам Бенксу, Коллінзу та Резерфорду, а Г’ю Падем, котрому раніше це не вдавалось, досяг настільки чистого, блискучого і сучасного звучання, в якому можна розчути чи не найменший відтінок кожного інструмента.

Якщо говорити про майстерність текстів пісень у цілому, цей альбом досягає нових вершин професіоналізму. Взяти хоча б слова до «Землі збентеження», в яких вокаліст говорить про проблеми зловживання політичною владою. У пісні відчувається значно тужливіший і чорніший кач[92], ніж у тому, що робить Принц, чи Майкл Джексон, чи будь-який інший чорний артист останніх років. Альбом надзвичайно танцювальний, проте водночас й відверто актуальний, з цим не зрівняється навіть переоцінений Брюс Спрінґстін. Спостерігаючи за любовними поразками, Коллінз знову і знову перевершує Боса, досягаючи нового рівня відвертої емоційності у пісні «Надто глибоко». Проте трек показує і несподіваний аспект натури Коллінза — клоунський та жартівливий. Це найзворушливіша поп-пісня вісімдесятих про моногамію та відповідальність. Пісня «Все, що вона робить» (що перегукується зі «Згорнутим посередині» групи «Джей Джайлз Бенд», але енергійніша та проникливіша) розпочинає другу сторону, і після неї альбом досягає кульмінації треком «Доміно» з двох частин. Перша, «Серед нічної спеки», сповнена чітких, детально зображених образів відчаю, і вона контрастує з «Останнім доміно», бореться з ним, вселяючи надію. Пісня надзвичайно підносить дух. Текст дуже позитивний і життєствердний як для року.

Сольні проекти Філа Коллінза здаються більше комерційними і тому цікавіші у вужчому розумінні, особливо альбом «Форма одягу вільна» і пісні на зразок «Сьогодні у повітрі», «Наперекір усьому» (хоча цю пісню дещо затьмарив кіношедевр, до якого вона писалась), «Забери мене додому», «Суссудіо» (чудова, чудова пісня, моя найулюбленіша) і його версія «Не можна підганяти кохання», яку не тільки я вважаю кращою за оригінал групи «Сьюпримз». Але я також думаю, що Філ Коллінз краще працює в рамках гурту, ніж як окремий митець — і я наголошую на слові митець. Насправді це стосується всіх трьох музикантів, бо «Дженезис» і досі найкраща, найвражаюча група, яку у вісімдесятих роках дала світу Англія.

Обід

Я сиджу в «ДюПлексі», новому ресторані Тоні Мак-Мануса, в районі Трайбека з Крістофером Армстронґом, котрий теж працює у «Пірс та Пірс». Ми разом навчалися в Ексетері, потім — в Університеті Пенсильванії та Вортоні, перш ніж переїхати на Мангеттен. Незрозумілим чином ми не змогли замовити столик у «Суб’єктах», тож Армстронґ запропонував це місце. На ньому двобортна бавовняна сорочка на чотири ґудзики з косим комірцем та вузькими смужками від «Крістіан Діор» і велика шовкова краватка з орнаментом пейслі від «Живанші Джентльмен». Його шкіряний записник та шкіряна папка (обоє «Ботеґа Венета») лежать на третьому стільці біля нашого столика — столик хороший, біля вікна. Я вдягнув картатий костюм із камвольної вовни текстури «пташине око» марки «Де Ріґьор» від «Шонеман», бавовняна поплінова сорочка від «Білл Бласс», краватка з маклсфілдського шовку і бавовняна хустинка від «Ешеар Броз». У ресторані тихо грає інструментальна версія пісень зі «Знедолених». Армстронґ зустрічається з Джоді Стаффорд, котра раніше була з Тоддом Хемліном, і цей факт, на додачу до моніторів, що звисають зі стелі й показують у повторенні відеозапис роботи кухарів, наповнює мене неназваним страхом. Армстронґ щойно повернувся з островів і покритий дуже темною, надзвичайно рівномірною засмагою — такою як і я.

— То як там Багами? — питаю я, коли ми робимо замовлення. — Ти ж щойно звідти, так?

— Ну, Тейлоре, — починає Армстронґ, дивлячись кудись за моєю спиною, трохи вище голови, може, на колону, вкриту теракотовою фарбою, а може, і на відкриту трубу по всій довжині стелі. — Тим мандрівникам, які шукають ідеальної відпустки, варто подивитися на південь, на Багамські та Карибські острови. Є принаймні п’ять причин відвідати Кариби, враховуючи погоду, свята та фестивалі, не такі переповнені готелі та туристичні принади, ціни та унікальну культуру. Чимало туристів полишають міста, шукаючи прохолоднішого клімату на літо, та мало хто з них розуміє, що на Карибах цілий рік 75—85 градусів[93] і острови постійно охолоджуються пасатними вітрами. На півночі часто буває спекотніше…

Зранку темою «Шоу Патті Вінтерс» були вбивці немовлят. Серед глядачів студії сиділи батьки дітей, яких викрали, піддали тортурам та вбили, а на сцені група психіатрів та педіатрів намагалась допомогти їм впоратися з розпачем та гнівом (можу додати, що іноді — намарно, мені на втіху). Але насправді потішили мене (на самотньому екрані через супутник) троє засуджених на смерть убивць немовлят, які завдяки доволі складним прогалинам у законодавстві тепер планували дострокове звільнення і мали на нього неабиякі шанси. Але щось мене відвернуло, поки я дивився на екран величезного телевізора «Соні» за сніданком зі шматочків ківі та японського гібрида яблука та груші, води «Евіан», кексів із вівсяними висівками, ґраноли[94] з корицею та соєвим молоком; щось псувало мою радість від спостереження за материнським горем. І тільки наприкінці передачі я зрозумів, що це було: тріщина в стелі над картиною Девіда Оніки — я вже просив швейцара попередити про неї коменданта. Тож дорогою на роботу я зупинився біля рецепції, вже збираючись скаржитися швейцару, і мене зустрів новий швейцар, чоловік мого віку, але лисіючий, грубий і жирний. На столі перед ним поряд із примірником «Пост», розгорненим на сторінці коміксів, лежали три глазурованих пундики з джемом та два паруючих кухля з екстра-чорним гарячим шоколадом; і мені спало на думку, що я нескінченно привабливіший, успішніший і багатший, аніж цей бідолашний вилупок зараз, аніж те, чим він коли-небудь має шанс стати, і в раптовому пориві співчуття я посміхнувся і кивнув йому, вітаючись, навіть не поскаржившись.

— О, справді? — несподівано і голосно кажу я Армстронґу, хоч мені вкрай нецікаво.

— Як і в Сполучених Штатах, влітку там проходять фестивалі й особливі події — музичні концерти, мистецькі виставки, вуличні ярмарки та спортивні змагання. Через те, що чимало людей їдуть в інші місця, на островах не так людно, тож і сервіс стає кращим, і взяти човен чи пообідати в певному ресторані можна без черги. Тобто мені здається, що більшість людей їздять туди за культурою, їжею, історією…

92

Своєрідність ритму та динаміки, яка збуджує слухача.

93

23,8—29,4 °С. (Прим. ред.)

94

Традиційна для США перекуска, а також страва для сніданку з нього, яка складається з суміші вівсяних пластівців, горіхів, меду, інколи рису, які зазвичай запікають до хрумкого стану. (Прим. ред.)