— Фенікс. Дженет Лі[75] була з Фенікса… — я затинаюсь і продовжую: — Її зарізали в душі. Паршива вийшла сцена.

Ще пауза.

— Кров виглядала несправжньою.

— Слухай, Патріку, — каже Луїс, він кладе мені в руку носовичок, мої пальці стиснені в кулак, який розслабляє його дотик. — Ми з Дібблом наступного тижня вечеряємо в клубі «Єль». Не хочеш приєднатися?

— Звісно.

Я думаю про ноги Кортні, вони розставлені, вони охоплюють моє обличчя, і коли я дивлюсь на Луїса, на якусь коротку мить його голова схожа на піхву, що говорить, і це лякає мене мало не до смерті й змушує сказати хоч щось, витираючи піт з чола.

— Гарний… костюм, Луїсе.

Останнє, про що я міг би думати.

Він дивиться на мене ошелешений і раптом шаріється, соромиться і торкається лацкана піджака.

— Дякую, Пат. Ти теж маєш чудовий вигляд… як завжди.

Коли він простягає руку, щоб торкнутися моєї краватки, я перехоплюю її в повітрі і кажу:

— Компліменту було достатньо.

Заходить Рід Томпсон у двобортному шерстяному картатому костюмі на чотири ґудзики, смугастій бавовняній сорочці та шовковій краватці, все від «Армані», у непоказних синіх бавовняних шкарпетках від «Інтервовен» та чорних черевиках від «Ферраґамо», точнісінько таких, як мої, з примірником «Волл-стрит джорнел» в акуратно наманікюреній руці, через другу елегантно перекинуте широке твідове пальто від «Білл Кайзермен». Він киває нам і сідає навпроти. Трохи згодом приходить Тодд Бродерік у шерстяному смугастому двобортному костюмі, смугастій попліновій сорочці та шовковій краватці, все від «Поло», з ефектною лляною нагрудною хусткою, здається, теж від «Поло». Далі — Мак-Дермотт зі свіжим номером журналу «Нью-Йорк» та ранковим числом «Файненшл таймс», у нових окулярах «Олівер Піплз» без діоптрій із оправою червоного дерева, в однобортному чорно-білому шерстяному костюмі з орнаментом «гусячі лапки» та лацканами з розрізом, у смугастій бавовняній сорочці з косим комірцем та шовковій краватці з орнаментом пейслі, дизайн і пошиття — «Джон Рейл».

Я посміхаюсь до Мак-Дермотта, який із похмурим обличчям вмощується навпроти мене. Він зітхає і розгортає свою газету, читає мовчки. З того, що я не почув від нього ані «привіт», ані «доброго ранку», можна сказати, що він злиться, і підозрюю, що це пов’язано зі мною. Зрештою, відчуваючи, що Луїс зараз про щось запитає, я повертаюся до Мак-Дермотта.

— Мак-Дермотте, що не так? — дурнувато всміхаюсь я. — Черга до «Стермастера» зранку була надто довгою?

— Хто сказав, що щось не так? — гугнявить Мак-Дермотт, гортаючи сторінки «Файненшл таймс».

— Послухай, — кажу я, нахиляючись до нього. — Я вже вибачився за те, що кричав на тебе через піцу в «Пастелях».

— Хто сказав, що справа в цьому? — напружено питає він.

— Я думав, ми у всьому розібрались, — шепочу я, стискаючи бильце його стільця, і одночасно посміхаюсь до Томпсона. — Вибач, що я образив піцу в «Пастелях». Так добре?

— Хто сказав, що справа в цьому? — повторює він.

— Тоді що сталося, Мак-Дермотте? — шепочу я і помічаю, як щось рухається в мене за спиною.

Я рахую до трьох, тоді розвертаюсь, саме тоді, коли Луїс схиляється до мене, намагаючись підслухати. Він знає, що я його спіймав, і повільно відкидається на спинку стільця з винуватим виглядом.

— Мак-Дермотте, це ж сміховинно, — шепочу я. — Ти не можеш і досі злитися на мене, бо я думаю, що піца у «Пастелях»… хрумка.

— Крихка, — каже він, кидаючи на мене погляд. — Ти сказав, що вона крихка.

— Вибач, але це правда. Вона така. Ти ж читав огляд у «Таймс», так?

— Тримай, — він дістає з кишені й передає мені відксерену статтю. — Я хотів довести, що ти неправий. Прочитай це.

— Що це? — питаю я, розгортаючи аркуш.

— Стаття про твого героя, Дональда Трампа, — шкіриться Мак-Дермотт.

— Я бачу, — кажу я обачливо. — Дивно, чому я її досі не читав.

— І… — Мак-Дермотт пробігає статтю очима і жестом звинувачення вказує на нижній абзац, обведений червоним чорнилом. — Як думаєш, де подають найкращу піцу на Мангеттені, на думку Дональда Трампа?

— Дай я прочитаю, — зітхаю я, відмахуючись від нього. — Ти можеш помилятися. Жахливе фото.

— Бейтмене. Дивись. Я це обвів, — каже він.

Я прикидаюсь, що читаю цю довбану статтю, але насправді стаю все лютішим, тож доводиться повернути її Мак-Дермотту. Я роздратовано запитую:

— І що? Що це означає? Що ти, Мак-Дермотте, намагаєшся мені сказати?

— То що ти думаєш про піцу в «Пастелях» тепер, Бейтмене? — самовтішно запитує він.

— Що ж, — починаю я, обережно добираючи слова. — Гадаю, мені слід повернутись і спробувати піцу ще раз… — Я промовляю це крізь зуби. — Я просто кажу, що, коли я останнього разу там був, піца була…

— Крихка? — підказує Мак-Дермотт.

— Так, — знизую плечима я. — Крихка.

— Ага, — переможно посміхається Мак-Дермотт.

— Послухай, якщо піца в «Пастелях» годиться для Донні… — Мені страшенно неприємно це визнавати перед Мак-Дермоттом, я зітхаю і невиразно закінчую: — Вона годиться і для мене.

Мак-Дермотт радісно регоче. Він переміг.

Я нарахував три краватки з шовкового крепу, одну з шовкового атласу від «Версаче», дві фулярові, одну шовкову від «Кензо», дві з шовкового жакарду. В повітрі відчуваються запахи «Ксеріус» і «Тускані», і «Армані», і «Обсешн», і «Поло», і «Ґрей Фланнел», і навіть «Антей», вони змішуються, зливаються, випаровуються з костюмів, формуючи новий аромат — холодний і нудотний.

— Але я не прошу пробачення, — попереджаю я Мак-Дермотта.

— Ти вже перепросив, Бейтмене, — відповідає він.

Заходить Пол Овен у кашеміровому спортивному піджаку з одним ґудзиком, шерстяних фланелевих слаксах, сорочка від «Рональдус Шамаск» з комірцем на ґудзиках, але вражає мене, насправді, його краватка від «Ендрю Фецц», марки «Занзарра» — яскраві сині, чорні, червоні, жовті смужки. Керрузерс теж захоплений, він нахиляється до мене і запитує (якщо я правильно розчув):

— Як думаєш, бандаж на мошонці у нього в таких самих кольорах?

Я не відповідаю, він відсувається, розгортає один із випусків «Спортс ілюстрейтед», що лежать на середині столу, і, наспівуючи щось тихенько, занурюється в статтю про олімпійських стрибунів у воду.

— Привіт, Хальберстаме, — каже Овен, проходячи повз мене.

— Привіт, Овене, — кажу я, милуючись тим, який він стильний, як рівно зачесане назад його волосся… це просто спустошує мене, і я подумки відзначаю для себе, що треба спитати його, де він купує засоби для волосся, яким мусом користується, — перебравши всі варіанти, я зупиняюсь на варіанті «Тен Ікс».

Грег Мак-Брайд заходить і зупиняється біля мого стільця.

— Ти дивився «Шоу Вінтерс» зранку? Це бардак. Повний бардак.

Ми даємо один одному п’ять, перш ніж він займає місце між Дібблом та Ллойдом, бозна-звідки вони прийшли.

Кевін Форрест заходить із Чарльзом Мерфі, кажучи:

— Я чекав на лінії, але дзвінок обірвався. Фелісія знову облажалась.

Я навіть не звертаю уваги на те, як вони вбрані. Але ловлю себе на тому, що не можу відірватись від вінтажних запонок Мерфі у вигляді сов із блакитними очима-кристалами.

Відеопрокат, потім — «Д’Аґостіно»

Я блукаю «Відеовидіннями», відеопрокатом біля моєї квартири у Верхньому Вест-Сайді, потягуючи дієтичну пепсі, у навушниках мого плеєра «Соні Вокмен» грає новий альбом Крістофера Кросса. Після роботи я пограв із Монтґомері в ракетбол, потім пішов на масаж шіацу і зустрівся з Джессі Ллойдом, Джеймі Конвеєм та Кевіном Форрестом за випивкою «У Расті» на Сімдесят третій вулиці. Сьогодні я вдягнув нове шерстяне пальто від «Унґаро Уомо Парі», зі мною дипломат від «Ботеґа Венета» та парасолька від «Джордж Ґаспар».

У прокаті людей більше, ніж зазвичай. У черзі забагато пар для того, щоб взяти «Виправну колонію трансвеститів» чи «Пизду Джинджер» і не почуватись ніяково, до того ж у відділі жахів я зустрів Роберта Ейлза з Першого Бостонського — принаймні мені здається, що це був Роберт Ейлз. Він пробурмотів: «Привіт, Макдональде» й оминув мене, тримаючи в руках касети «П’ятниця тринадцяте: частина сьома» і документальний фільм про аборти. Я помітив, що у нього прекрасний манікюр, враження псував лише «Ролекс» із фальшивого золота.

75

Американська акторка, володарка премії «Оскар» за роль Меріон Крейн у трилері Альфреда Гічкока «Психо».