— Ти зараз плачеш, я це чую, але ані слова не можу зрозуміти.

Я намагаюсь вирвати з її рук подушку.

— Тепер говори!

Кортні знову щось белькоче, абсолютно беззмістовне.

— Кортні, — попереджаю я, вже починаючи лютувати. — Якщо ти щойно сказала те, що мені почулось, — що твій літій лежить у картонній коробці в холодильнику, поряд із морозивом «Фрюзен Гладіє», і це — шербет… — Я вже криком кричу. — Якщо ти справді так і сказала, я вб’ю тебе. Це шербет? Твій літій справді шербет?

Я нарешті відриваю подушку від голови і різко б’ю її по обличчю.

— Ти думаєш, мене заводить небезпечний секс? — кричить вона на мене.

— Господи, воно того не варте, — бурмочу я, стягуючи презерватив так, щоб лишити вільних півдюйма чи трішки менше. — Бачиш, Кортні, й для чого це все? Га? Скажи нам.

Я знову б’ю її по обличчю, цього разу легше.

— Чому він висить на півдюйма? Щоб витримати силу еякуляції!

— Мене це не заводить. — Кортні в істериці, вона задихається, ковтає сльози. — На мене чекає підвищення, у серпні я їду на Барбадос і не хочу, щоб все це зіпсувала саркома Капоші!

Вона кашляє.

— Боже, я хочу носити бікіні, — завиває вона. — Я щойно купила в «Берґдорфз» «Норму Камалі»…

Я хапаю її за голову і змушую подивитись, як розташований презерватив.

— Бачиш? Задоволена? Сучко тупа. Ти задоволена, сучко тупа?

Кортні не дивиться на мій член, схлипує:

— Господи, давай з цим покінчимо, — і падає назад на ліжко.

Я різко вставляю в неї свій прутень і доводжу себе до оргазму, такого слабкого, що його майже нема, а Кортні плутає мій стогін сильного, але очікуваного розчарування з насолодою і одразу ж заводиться. Вона схлипує і хлюпає носом піді мною, тягнеться, аби пестити себе, але в мене почало падати майже одразу — насправді, ще під час того, як я кінчав. Якщо я не відсунусь від неї, ще маючи рештки ерекції, вона збожеволіє, так що я притримую край презерватива і буквально втікаю з неї. Після цього ми лежимо на різних краях ліжка хвилин двадцять, Кортні щось скавучить про Луїса, про старовинні дошки для нарізки, срібну тертку для сиру та форму для кексів, які вона залишила «У Гаррі», потім намагається зробити мені мінет.

— Я хочу знову тебе трахнути, — кажу я їй. — Але без презерватива, бо в ньому я нічого не відчуваю.

Дивлячись на мене і відірвавши губи від мого м’якого, зморщеного члена, вона спокійно відповідає:

— Без нього ти все одно нічого не відчуєш.

Ділова зустріч

Джин, закохана в мене секретарка, заходить до мого кабінету без попередження і каже, що об одинадцятій у мене дуже важливі збори компанії. Я сиджу за столом зі скляною стільницею від «Палацетті», дивлюсь у монітор, вдягнувши окуляри «Рей-Бен» і жую «Нуприн»[71], похмільний після вчорашньої кокаїнової вечірки, яку ми з Чарльзом Гамільтоном, Ендрю Спенсером та Крісом Стаффордом доволі невинно почали в клубі «Кричи!», продовжили в клубі «Принстон», далі перебрались у «Баркадію» і закінчили «У Нелл» о пів на четверту ранку. Хоча вранці, лежачи у ванні й потягуючи «Криваву Мері» зі «Столичною» після чотирьох годин неспокійного сну, я згадав, що була якась зустріч, дорогою на роботу, в таксі я, здається, знову про неї забув. Джин вбрана у червоний піджак із еластичного шовку, плетену спідницю з віскозних стрічок, червоні замшеві туфлі з атласними метеликами від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз» та позолочені сережки від «Роберт Лі Морріс». Вона стоїть переді мною з папкою в руці байдужа до мого болю.

Десь хвилину я вдаю, що не бачу її, потім нарешті опускаю свої темні окуляри і відкашлююсь:

— Так? Щось ще, Джин?

— Ти сьогодні буркотун, — вона всміхається, сором’язливо кладе папку на стіл і стоїть, чекаючи, що я… що буду розважати її байками про минулий вечір?

— Так, простачко. Я сьогодні буркотун, — гарчу я, хапаючи папку, і кладу її у верхню шухляду.

Джин дивиться на мене, не розуміючи, а потім пригнічено каже:

— Телефонував Тед Медісон, і Джеймс Бейкер теж. Хочуть зустрітися з тобою у «Флютіз» о шостій.

Дивлячись на неї, я зітхаю:

— І що ти маєш зробити?

Вона нервово сміється, очі розширені.

— Я напевне не знаю…

— Джин, — я підводжусь і виводжу її з кабінету. — Що… ти… скажеш?

Це забирає якийсь час, але зрештою вона, налякана, здогадується:

— Просто… сказати… ні?

— Просто… скажи… ні, — киваю я, виштовхую її й голосно зачиняю двері.

Перш ніж піти на зустріч, я приймаю дві таблетки «Валіуму», запиваю водою «Пер’є», протираю обличчя лосьйоном, нанесеним на зволожену вату, потім додаю зволожувач. На мені твідовий шерстяний костюм і смугаста бавовняна сорочка, все — від «Ів Сен-Лоран», шовкова краватка від «Армані» та нові чорні черевики від «Ферраґамо». Я полощу зуби «Плаксом», потім чищу їх, а коли сякаюсь у носовичок від «Гермес» за сорок п’ять доларів, на ньому лишаються довгі, густі нитки крові та шмарклів. На жаль, носовичок — не подарунок. Але я щодня випиваю приблизно двадцять літрів води «Евіан», регулярно ходжу в солярій, і одна розгульна нічка не вплине на тон чи гладкість моєї шкіри. Колір обличчя все одно ідеальний. Три краплі «Візину» очищують очі. Пакет льоду підтягує шкіру. Все зводиться до того, що я почуваюся жахливо, але виглядаю чудово.

До залу засідань ради директорів я приходжу першим. Луїс Керрузерс йде за мною, наче цуценя, плутається під ногами і сідає поряд — тобто мені доводиться зняти навушники. На ньому спортивний шерстяний картатий піджак, шерстяні слакси, бавовняна сорочка від «Хуґо Босс» і краватка з орнаментом пейслі. Слакси, здається, від «Брукс Бразерс». Він починає теревенити про ресторан у Феніксі, «Лжепророки», і мені цікаво було б про нього послухати, але ж не від Луїса Керрузерса… Однак десять міліграмів «Валіуму» мені допоможуть. Вранці гостями «Шоу Патті Вінтерс» були нащадки членів «Загону Доннера»[72].

— Клієнти виявилися страшними селюками, що й не дивно, — каже Луїс. — Хотіли показати мені місцеву постановку «Знедолених», але ж я вже бачив цей мюзикл у Лондоні…

— Важко було дістати столик у «Лжепророках»? — перебиваю його я.

— Ні, зовсім ні, — відповідає він. — Ми пізно вечеряли.

— Що замовляв? — питаю я.

— Я взяв устриць-пашот, lotte[73] і горіховий тарт.

— Я чув, lotte в них смачна, — буркочу я, задумавшись.

— Клієнт взяв boudinblanc[74], смажене курча та чизкейк.

— Чизкейк? — перепитую я, збентежений таким простим, мало не інопланетним списком. — А курча було з якимось соусом чи фруктами? Як вони були нарізані?

— Ні, Патріку, — каже Луїс, теж збентежений. — Воно було просто… смажене.

— А чизкейк з яким смаком? Він був підігрітий? — питаю я. — Чизкейк з рікоти? Козячого сиру? З квітами чи, може, кінзою?

— Ні, звичайний, — відповідає він і додає: — Патріку, ти спітнів.

— А вона що їла? — питаю я, ігноруючи його слова. — Дівка клієнта?

— Ну, вона взяла салат по-селянськи, гребінці та лимонний тарт, — каже Луїс.

— Гребінці були на грилі? Чи це було сашимі з гребінців? Чи вони були мариновані? — далі питаю я. — Чи може запечені?

— Ні, Патріку, — каже Луїс. — Вони були… смажені.

У кімнаті запала тиша, поки я намагаюся це осмислити, перш ніж, нарешті, запитати:

— Як це — смажені, Луїсе?

— Я точно не знаю, — відповідає він. — Здається, для цього потрібна… пательня.

— Вино? — питаю я.

— Білий совіньйон 85-го року, — каже він. — Йорданське. Дві пляшки.

— Машина? Ти орендував її у Феніксі?

— БМВ, — посміхається він. — Маленький чорний бумер.

— Круто, — буркочу я, згадуючи минулу ніч і як я повністю відключився на стоянці «У Нелл» — з рота йшла піна, я міг думати лише про комах, незліченну кількість комах, і бігав за голубами, з піною з рота бігав за голубами…

71

Протизапальний, знеболювальний препарат.

72

Загін переселенців, який під час колонізаційного походу на захід Америки у 1846—1847 рр. заблокувала в горах заметіль. 44 людини загинуло; вважається, що збожеволілі від голоду люди під час цієї блокади практикували канібалізм.

73

Мольва, риба родини Миневі (фр.).

74

Ковбаса з білого м’яса або птиці (фр.).