У мене був персональний тренер, за рекомендацією Луїса Керрузерса, але минулої осені він почав мене домагатись, тож я вирішив розробити власну фітнес-програму, що поєднує аеробіку з силовими вправами. Я чергую гантелі та штанги з тренажерами з гідравлічним, пневматичним чи електромеханічним опором. Більшість тренажерів дуже ефективні, бо комп’ютеризовані консолі дозволяють редагувати опір, навіть не встаючи, м’язи після тренувань майже не болять і шанс отримати травму — мінімальний. Але мені подобається й різноманітність та свобода, доступні з вільними вагами, такого розмаїття рухів на тренажерах не матимеш.

На тренажері для ніг я роблю п’ять підходів по десять повторень вправи. Для спини — теж п’ять підходів по десять повторень. На тренажері для пресу — шість підходів по п’ятнадцять і сім підходів по десять повторень для біцепсів. Перш ніж перейти до вільної ваги, я двадцять хвилин працюю на велотренажері, читаючи новий випуск журналу «Гроші». Зі штангою роблю три підходи по п’ятнадцять повторень на згинання-розгинання ніг, потім три підходи по двадцять підйомів на біцепс, три по двадцять розведення рук із гантелями у нахилі для задніх дельтоподібних м’язів і три по двадцять вижимань, повторень станової тяги, тяги в нахилі. Для грудних м’язів — три підходи по двадцять повторень пресу на лавці під нахилом. Для передніх дельтоподібних м’язів — теж три підходи розведення рук та жиму сидячи. Нарешті, для трицепсів — три підходи по двадцять повторень жиму вниз та жиму лежачи. Ще трохи розтягуюсь, щоб охолонути, швидко приймаю гарячий душ і прямую до відеопрокату, у якому повертаю дві касети, взяті в понеділок: «Виправна колонія трансвеститів» та «Подвійне тіло», але «Подвійне тіло» беру знову, бо хочу ще раз передивитись сьогодні, хоч і знаю, що мені бракуватиме часу на мастурбацію під сцену, де жінку затрахують до смерті перфоратором, — у мене сьогодні о пів на восьму побачення з Кортні в «Кафе Люксембург».

Побачення

Прямуючи додому після тренування в «Ексклюзиві» та інтенсивного сеансу масажу шіацу, зупиняюсь біля газетного кіоску, що поряд із моїм будинком. Розглядаю стійку «Тільки для дорослих», і ніжна мелодія «Канону» Пахельбеля в моєму плеєрі певним чином доповнює різко освітлені глянцеві фото в журналах, які я гортаю. Я купую «Стерв лесбійок з вібраторами» та «Вульву до вульви» разом зі «Спортс ілюстрейтед» та новим випуском «Есквайр», хоч я й одержую ці журнали за передплатою і обидва вже лежать серед моєї пошти. Довелось зачекати, доки біля кіоску стане порожньо, перш ніж зробити покупку. Продавець каже щось, передаючи мені журнали і решту, і вказує на свій гачкуватий ніс. Я роблю звук тихішим й відводжу один із навушників, перепитуючи: «Що?» Він знову торкається носа і каже, з цим важким, майже незрозумілим акцентом, щось на зразок: «Кроф з ніс теше». Я ставлю на землю свій дипломат від «Ботеґа Венета» і підношу палець до обличчя. Він стає червоним, мокрим від крові. З кишені свого пальта від «Хуґо Босс» я дістаю носовичок марки «Поло», витираю кров, киваю на знак подяки, знов накладаю на очі сонцезахисні вайфарери і йду. Чортів іранець.

У холі мого дому зупиняюсь на рецепції й намагаюсь привернути до себе увагу швейцара-латиноамериканця, якого не можу впізнати. Він говорить по телефону чи то з дружиною, чи зі своїм дилером, чи ще з якимсь героїнником, киваючи, дивиться на мене, і телефон тоне серед передчасних складок на його шиї. Коли до нього доходить, що я хочу щось спитати, він зітхає, закочує очі під лоб і каже комусь із того боку дроту зачекати.

— Ви щось хтіли? — буркоче він.

— Так, — починаю я якомога м’якше та ввічливіше. — Чи не могли б ви, будь ласка, сказати коменданту, що в мене в стелі тріщина, і…

Я зупиняюсь. Він дивиться на мене так, наче я перейшов якусь негласну межу, і я починаю питати себе, яке ж слово так його збентежило. Достоту не «тріщина», то що тоді? «Комендант»? «Стеля»? Може, навіть «будь ласка»?

— Це ви про що? — він глибоко зітхає, відкинувшись назад, і продовжує витріщатись на мене.

Я дивлюсь на мармурову підлогу, теж зітхаю й кажу йому:

— Слухайте, я не знаю. Просто скажіть коменданту, що приходив Бейтмен… з десятого поверху.

Коли я підводжу голову, аби побачити, чи щось з цього до нього дійшло, бачу перед собою маску важкого, тупого обличчя швейцара, позбавлену виразу. Я для цього чоловіка — привид, думаю я. Щось не зовсім реальне, не зовсім матеріальне, однак здатне заважати, і він киває, повертаючись до телефону і ведучи розмову далі на якомусь невідомому наріччі.

Я забираю пошту — каталог «Поло», рахунок від «Америкен експрес», «Плейбой» за червень, запрошення на офісну вечірку в новому клубі під назвою «Бедлам», — тоді йду до ліфта. Передивляючись буклет фірми «Ральф Лорен», натискаю свій поверх і кнопку «Зачинити двері», але хтось встигає зайти, доки вони не зачинились, і я інстинктивно повертаюся до нього, щоб привітатись. Це актор Том Круз, який живе в пентхаусі, і з ввічливості, не питаючи його, я натискаю кнопку пентхаузу. Він вдячно киває, хоч і не зводить очей із цифр, що, швидко змінюючись, світяться над дверима. У житті він значно нижчий, і на ньому така ж пара вайфарерів, як і на мені. Він одягнений у сині джинси, білу футболку та піджак від «Армані».

Щоб порушити помітно незручну тишу, я відкашлююсь і кажу:

— Ви чудово зіграли в «Бармені». Як на мене — хороший фільм, і «Найкращий стрілець» теж. Мені дуже сподобалось.

Том Круз відводить погляд від цифр і дивиться просто на мене.

— Він називається «Коктейль», — м’яко каже він.

— Перепрошую? — збентежено кажу я.

Він відкашлюється і каже:

— «Коктейль». Не «Бармен». Фільм називається «Коктейль».

Довга пауза. Лише звук тросів, які піднімають ліфт угору, конкурує з тишею, що важко висить між нами.

— О, так. Справді, — кажу я, наче щойно пригадав назву. — «Коктейль», дійсно, — кажу. «Бейтмене, і про що ти думаєш?» Я трясу головою, наче намагаючись прочистити її, і, щоб все владнати, простягаю руку. — Привіт, я Пат Бейтмен.

Круз невпевнено потискає її.

— То що, — веду я далі, — вам подобається жити в цьому будинку?

Він робить довгу паузу, перш ніж відповісти:

— Начебто так.

— Тут чудово, — кажу я. — Чи не так?

Круз киває, не дивлячись на мене, і я знову натискаю кнопку свого поверху, майже автоматично. Ми стоїмо мовчки.

— Тож… «Коктейль», — кажу я нарешті. — Так він називається.

Він нічого не каже, навіть не кивне мені, але якось дивно дивиться, спускає окуляри і каже, трохи скривившись:

— Ем… у вас кров із носа тече.

Якусь мить я стою нерухомо, перш ніж зрозуміти, що з цим треба щось зробити, потім прикидаюсь збентеженим, нервово торкаюсь носа, виймаю свій носовичок від «Поло» — він уже весь у коричневих плямах — і витираю кров із ніздрів, в цілому, наче все роблю правильно.

— Це, певно, висота, — сміюсь я. — Ми ж так високо.

Він мовчки киває й дивиться на цифри. Ліфт зупиняється на моєму поверсі. Коли двері відчиняються, я кажу Тому:

— Я ваш великий фан. Дуже приємно нарешті вас зустріти.

— Так, звісно, — всміхається своєю знаменитою посмішкою Круз і тисне на кнопку «Зачинити двері».

Дівчина, з якою я сьогодні зустрічаюсь, Патрісія Воррелл — білявка, модель, нещодавно вилетіла з коледжу «Світ Браєр» після першого ж семестру — залишила на автовідповідачеві два повідомлення про те, як вкрай важливо, щоб я їй передзвонив. Я розслабляю вузол синьої шовкової краватки від «Білл Робінсон» з візерунком під Матісса, набираю її номер і йду через усю квартиру, щоб увімкнути кондиціонер.

Патрісія відповідає на третій раз:

— Алло?

— Патрісіє, привіт. Це Пат Бейтмен.

— О, привіт, — каже вона. — Слухай, у мене дзвінок на другій лінії. Можна я передзвоню?

— Ну… — починаю я.

— Це з мого спортзалу, — каже Патрісія. — Вони щось наплутали з рахунком. Зателефоную за мить.

— Так, — кажу я й вішаю слухавку.