— Ти сьогодні вранці дивилась «Шоу Патті Вінтерс»? — запитую я. — Про аутизм?

— Ні, — вона посміхається так, ніби моя залежність від «Шоу Патті Вінтерс» її зачаровує. — І як воно?

Я взяв вранішній випуск «Волл-стрит джорнел» і продивляюсь першу сторінку — суцільна безглузда чорнильна пляма.

— Здається, коли я його дивився, у мене були галюцинації. Не знаю. Не впевнений. Не пам’ятаю, — буркочу я, кладу «Джорнел» назад і беру свіже число «Файненшл таймс». — Справді не знаю.

Джин стоїть і чекає вказівок. Я сідаю за стіл зі скляною стільницею від «Палацетті», зітхаю і складаю разом руки. Галогенові лампи з обох боків столу вже горять.

— Гаразд, Джин, — починаю я. — Замов столик на трьох у «Кемолз» на дванадцяту тридцять, а якщо там не буде — спробуй у «Крайонз». Згода?

— Так, сер, — каже вона жартівливим тоном і розвертається, щоб піти.

— Чекай, — кажу я, дещо згадавши. — Треба замовити столик на двох на сьогоднішній вечір в «Аркадії».

Джин розвертається дещо стурбована, але досі усміхнена.

— Щось… романтичне?

— Ні, дурненька. Облиш, — кажу я їй. — Я сам замовлю. Дякую.

— Я все зроблю, — каже вона.

— Ні, не треба, — махаю я рукою. — Будь сонечком і принеси мені «Пер’є»[51], добре?

— Сьогодні маєш чудовий вигляд, — каже Джин, перш ніж піти.

Її правда, але я нічого не кажу, тільки дивлюся через увесь кабінет на картину Джорджа Стаббса, думаючи, чи не перевісити її — може, вона надто близько до музичного центру «Айва» зі стереоприймачем AM/FM, двокасетним магнітофоном, напівавтоматичним програвачем із ремінним приводом, графічним еквалайзером, під’єднаним до звукової системи на поличці, все — темно-синього кольору, пасує до кольорової гами мого кабінету. Картину Стаббса, певно, варто повісити над статуєю добермана в натуральну величину, яка стоїть у кутку (700 доларів у крамниці «Красуня і чудовисько» у «Вежі Трампа»), чи, може, вона матиме кращий вигляд над старовинним столиком «Пакріцинні» поряд із доберманом. Я підводжуся, прибираю зі столика всі ці спортивні журнали сорокових років, придбані у «Фанчиз», «Банкерз», «Ґакз» та «Ґлікз» (вони коштували мені тридцять баксів кожен), знімаю картину Стаббса зі стіни і ставлю на столик, потім повертаюся за свій стіл і кручу в пальцях олівці з вінтажного німецького пивного кухля, купленого в «Ман-Тікс». Стаббс пасуватиме будь до чого. Репродукція стійки для парасольок «Чорний ліс» (675 доларів в «Убер де Форж») стоїть в іншому кутку, без жодної, наскільки я бачу, парасольки.

Я ставлю в програвач касету Пола Баттерфілда, відкидаюсь на спинку крісла й гортаю «Спортс ілюстрейтед», випуск минулого тижня, але зосередитись ніяк не можу. Все думаю про той чортів апарат для засмаги, який є у Ван-Паттена, тож доводиться взяти слухавку і викликати Джин.

— Так? — відповідає вона.

— Слухай, Джин, пошукай інформацію про апарати для засмаги, добре?

— Що? — перепитує вона з недовірою, але я певен, що вона все одно посміхається.

— Ну, знаєш, домашній апарат для засмаги, — буденним тоном повторюю я. — Щоб… засмагати.

— Гаразд… — нерішуче відповідає Джин. — Ще щось?

— Чорт, так. Нагадай мені повернути до прокату касети, які я взяв учора.

Я починаю відкривати і закривати сигарницю з чистого срібла, яка стоїть біля телефону.

— Ще щось? — питає вона грайливо. — Може, принести «Пер’є»?

— Так, хороша ідея. Джин?

— Так? — каже вона, і я радий, що вона така терпляча.

— Ти ж не думаєш, що я збожеволів? — питаю я. — Ну, тому, що хочу домашній солярій?

Пауза.

— Що ж, це справді трохи незвично, — визнає Джин, і помітно, що вона дуже обережно добирає слова. — Але не збожеволів, звісно ж ні. Як іще тобі підтримувати цей неймовірно гарний тон шкіри?

— Хороша дівчинка, — кажу я, перш ніж повісити слухавку.

У мене чудова секретарка.

Через п’ять хвилин вона заходить до кабінету з пляшкою «Пер’є», скибкою лайму і справою Ренсома, яку можна було б і не приносити, і мене навіть якось розчулює її практично безмежна відданість. Нічого не можу зробити, мені це лестить.

— Столик чекає на вас у «Кемолз» о пів на першу, — повідомляє вона, наливаючи воду в склянку. — Зала для тих, хто не палить.

— Більше не вдягай цей одяг, — кажу я, швидко оглядаючи її. — І дякую за справу Ренсома.

— Мм… — вона зупиняється, тримаючи мою склянку, і, перш ніж поставити її на стіл, перепитує:

— Що? Я не розчула.

— Я сказав, — спокійно, з посмішкою, повторюю я, — більше не вдягай це. Носи сукню. Чи спідницю, щось таке.

Джин трохи спантеличена, оглянувши себе, вона посміхається, як ідіотка.

— Я так розумію, тобі не подобається, — сумирно каже вона.

— Та ну, — кажу я, відпиваючи «Пер’є». — Ти можеш бути симпатичніша.

— Дякую, Патріку, — саркастично каже вона, хоча можу побитись об заклад — завтра вона вбереться в сукню.

Дзвонить телефон на її столі. Я кажу, що мене тут нема. Вона збирається виходити.

— І високі підбори, — згадую я. — Мені подобаються високі підбори.

Джин доброзичливо киває й виходить, зачиняючи за собою двері. Я дістаю кишеньковий годинник «Панасонік» з тридюймовим[52] кольоровим телевізором і радіоприймачем і думаю, що треба щось подивитись, перш ніж увімкнути комп’ютер, краще за все — вікторину.

Спортивний клуб

Я відвідую приватний спортивний клуб «Ексклюзив» за чотири квартали від моєї квартири у Верхньому Вест-Сайді. За ці два роки його тричі переобладнували, і хоча тут є найновіші тренажери («Наутілус», «Юніверсал», «Кайзер»), чимало гантелей та штанг, якими я теж захоплююсь. У клубі є десять кортів для тенісу та ракетболу, заняття з аеробіки, чотири студії танцювальної аеробіки, два басейни, апарати «Лайфсайкл», «Гравітрон», машини для веслування, бігові доріжки, тренажери для лижного кросу, заняття один на один із тренером, обстеження серцево-судинної системи, індивідуальні програми, масаж, сауна та парильня, солярій і кафе з соками — все оформлене Джей Джеєм Вогелем, який розробляв дизайн «У Петті», нового клубу Нормана Прагера. Членський внесок — п’ять тисяч доларів щороку.

Сьогодні вранці було прохолодно, однак, коли я вийшов з офісу, стало тепліше, а я вбраний у двобортний смугастий костюм на шість ґудзиків від «Ральф Лорен», сорочку з косим комірцем та французькими манжетами від «Поло» з бавовни, зібраної на островах Вест-Індії, і я вдячно знімаю все це в роздягальні з кондиціонером, вдягаю чорні шорти з білим поясом та білими смужками з боків і майку — це комплект з бавовни та лайкри від «Вілкс», його можна згорнути так, що він легко вміститься в мій дипломат. Я перевдягаюся, чіпляю вокмен на шорти, надягаю навушники, вмикаю касету з піснями Стівена Бішопа та Крістофера Кросса, яку мені записав Тодд Гантер, і дивлюсь на себе у дзеркало, перш ніж вийти в зал. Мій вигляд мене не тішить, тож я дістаю з дипломата мус для волосся, підправляю зачіску, використовую зволожувач і наношу на невелику пляму під нижньою губою маскувальний засіб від «Клінік». Задоволений результатом, вмикаю музику, гучно, і виходжу з роздягальні.

Шеріл, закохана в мене кремезна дівчина, сидить на рецепції, записує людей і водночас читає розділ пліток у «Пост», вона розпливається в посмішці, коли помічає мене. Шеріл вітається, але я швидко проходжу повз неї, не зважаючи на її присутність, бо до тренажеру «Стермастер» наразі немає черги, а зазвичай доводиться чекати хвилин двадцять. «Стермастер» дозволяє навантажити найбільшу групу м’язів (від таза до колін) і спалити більше калорій за хвилину, ніж займаючись будь-якими аеробними вправами, за винятком, можливо, катання на лижах.

Певно, варто було б спочатку розтягнутись, але тоді доведеться ставати в чергу — за мною вже стоїть якийсь педик, певно, дивиться на мою спину, зад, м’язи ніг. Сьогодні фігуристих дівчат у залі немає, самі педики з Вест-Сайду, певно — безробітні актори чи нічні офіціанти, і Малдвін Бютнер із «Сахс», з яким ми вчились у Ексетері, на тренажері для біцепсів. На Бютнері шорти до колін з нейлону та лайкри зі вставками у чорно-білу клітинку, майка з бавовни та лайкри та шкіряні кросівки «Рібок». Я закінчую свої двадцять хвилин на «Стермастері», поступаюсь місцем перекачаному педику середнього віку з вибіленим волоссям і починаю розтягуватись. У процесі згадую випуск «Шоу Патті Вінтерс», який дивився зранку, тема — великі груди. У студії була жінка, яка зменшила груди, бо вони їй видавались завеликими — тупе стерво. Я одразу ж подзвонив Мак-Дермотту, який теж дивився шоу, і ми висміювали її до кінця передачі. Я розтягуюсь хвилин п’ятнадцять, перш ніж перейти до тренажерів «Наутілус».

51

Мінеральна вода.

52

7,6 см.