Самовпевненість навіть спонукала його написати листа тітці Дотті — у спокійній і лагідній манері, до якої він раніше не міг чи не хотів удаватися. Він поцікавився її квітучим здоров’ям, запитав про її бридких бостонських друзів і пояснив, чим йому так сподобалась Європа й чому він має намір якийсь час тут пожити. Він описав це так пишномовно, що зробив собі копію того абзацу та сховав до шухляди, на згадку. Він написав того натхненного листа одного погожого ранку, коли після сніданку сидів у своїй спальні в новому шовковому халаті, якого пошили на замовлення у Венеції, й визирав у вікно, милуючись Ґранд-каналом, Годинниковою вежею та площею Святого Марка по той бік каналу. Закінчивши листа, він заварив собі кави й на друкарській машинці Дікі узявся складати заповіт Дікі, у якому відписував собі його щомісячні доходи й заощадження у різних банках. Підписав його іменем Герберта Річарда Ґрінліфа-молодшого й вирішив не зазначати жодних свідків. Хтозна, може, банк або містер Ґрінліф вимагатимуть від нього показати їм того свідка. Йому спадало на думку написати яке-небудь італійське ім’я і видати його за свідка, якого Дікі буцімто запросив до себе в Римі, щоб той засвідчив його заповіт, але потім відкинув таку ідею. Він вирішив ризикнути й залишити заповіт без свідків. До того ж друкарська машинка Дікі вже давно потребувала ремонту та друкувала з таким помарками, які можна було впізнати з такою ж легкістю, як особистий почерк, а він чув, що власноруч підписані заповіти не потребують підпису свідків. А підпис вийшов незлецький — точнісінько такий же тоненький та витіюватий, як у паспорті Дікі. Перед тим як підписати заповіт, Том десь півгодини практикувався, потім дав руці трохи перепочити, тоді підписався на шматку паперу й одразу ж на заповіті. Нехай тільки спробують сказати, що підпис на заповіті Дікі підроблено! Том встромив конверт у машинку, надрукував «Тим, кого це стосується» і зазначив, що його заборонено відкривати до червня цього року. Заховав конверт до бічної кишені своєї валізи, ніби носив його там уже давно й ненароком не помітив, коли після переїзду до будинку витягав звідти свої речі. Тоді сховав друкарську машинку до футляра, спустився з нею і вкинув її до невеличкої бухти, утвореної водами каналу, що тулилася до стіни його саду й була такою вузькою, що не пройшов би навіть маленький човник. Він з радістю позбувся тієї машинки, хоч до останнього часу ніяк не хотів із нею розлучатися. Мабуть, підсвідомо він знав, що коли-небудь напише той заповіт чи ще якийсь важливий документ, тому й тримав її у себе.

Том, як і належало занепокоєному другові, слідкував за всіма новинами про справи Ґрінліфа та Майлза, які публікували італійські газети та паризьке видання «Геральд-Трибюн». Наприкінці березня у газетах з’явилися версії про те, що Дікі може бути мертвий, що його могли вбити той чи ті, хто підробляв його підпис. Одна з римських газет надрукувала припущення неаполітанського експерта, який казав, що підпис Дікі на листі з Палермо, у якому він заявляв про справжність своїх підписів на чеках, теж підроблений. Інші експерти, проте, його не підтримували. А якийсь полісмен, не Роверіні, припустив, що злочинець чи злочинці були «дуже близькими» з Ґрінліфом і тому мали доступ до його листів, зокрема банківських, і мали нахабність відповідати замість нього. «Та найбільша таємниця не в тому, — цитували слова офіцера, — хто підробив підпис, а як йому вдалося це зробити, оскільки швейцар готелю віддавав листа особисто в руки синьйорові Ґрінліфу. Швейцар також стверджує, що в Палермо синьйор Ґрінліф завжди був сам…»

Вони кружляли навколо розгадки, та ніяк не могли її второпати. Однак після прочитаного Тома кілька хвилин трусило. Їм залишалося зробити один-єдиний крок, і хтозна, може, котрийсь із поліцейських не сьогодні-завтра його зробить? А може, вони вже все зрозуміли та просто намагалися задурити йому голову? Лейтенант Роверіні ледь не через день надсилав йому повідомлення, тримаючи в курсі всіх новин у справі Дікі, а зовсім скоро, з усіма доказами на руках, може зненацька схопити його.

У Тома виникло відчуття, що за ним стежать, особливо тоді, коли він йшов довгим і вузеньким провулком, що вів до дверей його саду. Віа Сан-Спірідіоне була всього лиш щілиною між стінами будинків, без крамниць, і так скупо освітлювалась, що заледве можна було розгледіти дорогу. Уздовж вулички тягнулися самі лише фасади з характерними для італійських будинків високими та міцними брамами урівень зі стінами. Нікуди сховатися від нападників, жодного під’їзду чи закапелка. Він і сам не знав, від кого чекав нападу — навряд чи від поліції. Його страх, безіменний і безформний, не давав йому спокою, переслідував, ніби фурії. Лише втамувавши його двома-трьома коктейлями, він міг спокійно перейти вуличку. Тоді він ішов поважно й неквапливо і щось собі насвистував.

Він отримував безліч запрошень на вечірки, однак за перші два тижні у Венеції відвідав лише дві. А всі ті знайомства він завів цілком випадково, після одного випадку. У перший же день пошуків помешкання маклер, озброєний трьома ключами, повів його дивитися будинок в окрузі Сан-Стефано, гадаючи, що він уже звільнився. Насправді ж у будинку не тільки були мешканці — вони ще й улаштували гучну вечірку, і господиня наполягла, щоб Том разом із маклером, аби компенсувати її недбальство, почастувались коктейлями. Вона ще місяць тому звернулася до маклерської контори із проханням знайти наймачів для її будинку, та згодом передумала й забула повідомити про це контору. Том залишився, тримаючись як завжди, поштиво та стримано, познайомився з усіма гостями, які, припустив він, якраз і були основною публікою, що залишилась на зиму у Венеції. Судячи з їхнього теплого прийому й бажання допомогти йому з пошуком будинку, їм уже обридла одноманітна компанія і вони страшенно зраділи, уздрівши нове обличчя. Вони, звісно ж, упізнали його прізвище, а той факт, що він знав Дікі Ґрінліфа, підняло його в їхніх очах до такого рівня, що Том і сам здивувався. Аби якось присмачити своє нудне життя, вони, певна річ, запрошуватимуть його на вечірки й до найменших деталей вичавлюватимуть з нього все, що він знав про Дікі. Том був стриманим, але товариським, як і належало молодому чоловікові його становища — чуйному, не звиклому до надмірної уваги, якого, перш за все, непокоїло, що ж трапилося з його другом.

Він пішов із першої вечірки з трьома адресами помешкань, які він міг би оглянути (одне з них він і винайняв), та запрошеннями на дві інші вечірки. Він відвідав тільки одну з них, господинею якої була титулована особа, графиня Роберта (Тіті) делла Латта-Каччаґуерра. Він був не в гуморі для вечірок. Він дивився на людей, ніби крізь туман, а всі розмови були такими занудними та складними, що він частенько просив співрозмовників повторити. Усе це страшенно його виснажувало. Але він міг використати їх, подумав Том, задля практики. Їхні дурнуваті питання («А Дікі багато пив?», або «Він кохав Мардж, правда ж?», чи «Як ви гадаєте, куди він міг подітися?») давали йому змогу добре повправлятися у відповідях на значно серйозніші питання містера Ґрінліфа, які той може поставити йому при зустрічі, якщо, звісно, вони зустрінуться. Минуло десять днів, відколи він отримав листа від Мардж, і Тома охопила тривога, адже містер Ґрінліф не написав і не зателефонував йому з Рима. У миті найбільшого страху він уявляв, що поліція розказала містеру Ґрінліфу про свою невеличку гру з Томом Ріплі й попросила його не зв’язуватися з ним.

Том щодня з надією зазирав до поштової скриньки, сподіваючись на листа від Мардж або містера Ґрінліфа. Він уже облаштував будинок до їхнього приїзду, підготував відповіді на усі їхні питання. Він нетерпляче чекав на початок вистави, а завіса вперто не хотіла підійматися. А може, він уже так осточортів містеру Ґрінліфу (не варто забувати і про його ймовірні підозри), що той узагалі не хотів ні бачити його, ні чути. Хтозна, може, Мардж теж підлила оливи до вогню? Як би там не було, поки не сталося чогось серйозного, він не міг сам поїхати до Рима. Томові захотілося вирушити в таку омріяну мандрівку до Греції. Він придбав путівник Греції і вже розпланував свій маршрут.