Решту дня Том провів у номері, багато міркував, читав і вносив ще якісь невеличкі зміни у свій зовнішній вигляд. Він подумав, що вони, найімовірніше, пришлють того ж полісмена, який говорив із ним у Римі, лейтенанта Ровассіні, чи як там його. Він трохи підмалював брови свинцевим олівцем. Увесь день провалявся на ліжку в своєму коричневому твідовому костюмі й навіть відірвав з піджака одного ґудзика. Дікі завжди виглядав охайно, а Том Ріплі, на відміну від нього, мав бути небувалим нехлюєм. Він пропустив обід (насправді він і не хотів їсти), досі намагаючись скинути кілька фунтів, які набрав для ролі Дікі Ґрінліфа. Він мав намір стати худішим навіть за оригінального Тома Ріплі. У його паспорті було зазначено вагу сто п’ятдесят п’ять фунтів, а Дікі важив сто вісімдесят фунтів, хоча обидва мали один зріст — шість футів півтора дюйма.

О пів на дев’яту вечора озвався його телефон і з рецепції його оповістили про лейтенанта Роверіні, який чекав унизу.

— Попросіть його, будь ласка, піднятися до мене, — сказав Том.

Тоді підійшов до крісла, у якому збирався сидіти, і відсунув його подалі від світляного кола, що його утворював торшер. Номер було облаштовано так, наче останні кілька годин він убивав час за читанням — горіли торшер і невелика настільна лампа, покривало на ліжку було зім’яте, корінцями догори лежали кілька розгорнутих книжок, а ще він залишив на столі незавершений лист до тітки Дотті.

Лейтенант постукав.

Том відчинив і мляво привітався:

— Buona sera.

— Buona sera. Tenente Roverini della Polizia Romana[80]. — На простодушному, усміхненому обличчі лейтенанта не було ані найменших ознак здивування чи підозри. За ним увійшов ще якийсь високий мовчазний молодий полісмен — не якийсь, раптом збагнув Том, він був з лейтенантом Роверіні, коли той уперше приходив до його римської квартири. Офіцер сів на стілець біля торшера, якого йому запропонував Том. — Ви друг синьйора Річарда Ґрінліфа? — запитав він.

— Так. — Том опустився у заздалегідь підготовлене крісло і трохи зсутулився.

— Коли й де ви бачилися з ним востаннє?

— Ми ненадовго зустрічалися в Римі, якраз перед його поїздкою на Сицилію.

— І він не зв’язувався з вами, коли був на Сицилії? — Лейтенант записував його слова до блокнота, якого вийняв зі свого коричневого портфеля.

— Ні, жодного разу.

— Зрозуміло, — протягнув лейтенант. Він запхав носа у свої папери й майже не дивився на Тома. Врешті підняв очі та глянув на нього по-дружньому зацікавленим поглядом. — Коли ви були в Римі, ви не знали, що поліція хотіла з вами зустрітися?

— Ні, я про це не знав. Не розумію, чому ви подумали, що я зник? — Том поправив окуляри та витріщився на полісмена.

— Поясню пізніше. Коли ви були в Римі, синьйор Ґрінліф не казав вам, що поліція шукала вас?

— Ні.

— Дивно, — ледь чутно озвався лейтенант, записуючи щось до блокнота. — Синьйор Ґрінліф знав, що ми хотіли з вами поговорити. Синьйор Ґрінліф не дуже охоче допомагав слідству. — Він посміхнувся.

Том намагався зберігати серйозний та уважний вираз.

— Синьйоре Ріплі, де ви були з кінця листопада?

— Мандрував. Переважно Північною Італією. — Том говорив італійською невпевнено, часом припускаючись помилок, і в зовсім іншому ритмі, ніж Дікі.

— Де саме? — Лейтенант знову взявся за ручку.

— Мілан, Турин, Фаенца… Піза…

— Ми шукали вас у готелях Мілана й Фаенци. Можливо, ви мешкали у ваших друзів?

— Ні, я… часто спав у своїй автівці. — Адже було очевидно, подумав Том, що він не мав багато грошей і був із тих молодих людей, які радше готові терпіти незручності, гортаючи путівник чи томик Сілоне[81] або Данте, аніж тринькатись на вишукані готелі. — Вибачте, що не продовжив свій дозвіл на проживання, — сумовито додав Том. — Я не думав, що все так серйозно. — Насправді ж він добре знав, що більшість туристів майже ніколи не переймалися продовженням дозволу й залишалися в Італії місяцями, хоч при перетині кордону заявляли, що приїхали усього на кілька тижнів.

Лейтенант майже по-батьківському лагідно виправив його, коли Том навмисне неправильно вимовив італійською слово «дозвіл».

— Grazie, — сказав Том.

— Чи могли б ви показати ваш паспорт?

Том витяг його з внутрішньої кишені піджака. Лейтенант уважно розглядав його фотокартку, а Том натягнув на обличчя той же вираз — трохи схвильований, із ледь розтуленим ротом. На світлині не було окулярів, зате волосся було розділено на той самий манер, а краватку було зав’язано незграбним трикутним вузлом. Полісмен глянув на кілька в’їзних штампів, які частково заповнювали дві перші сторінки.

— Ви перебуваєте в Італії з другого жовтня, за винятком недовгої мандрівки до Франції з синьйором Ґрінліфом?

— Так.

Лейтенант посміхнувся люб’язною італійською посмішкою і нахилився трохи вперед, упершись ліктями в коліна.

— Ebbene[82], принаймні ми з’ясували одну важливу річ — розгадали таємницю того човна в Сан-Ремо.

Том насупився.

— Це ви про що?

— Там знайшли затонулий човен із плямами на дні, ймовірно, від крові. Тож не дивно, що ми, коли не вдалося вас знайти, та ще й після вашої поїздки до Сан-Ремо… — Він розвів руками й засміявся. — Припустили, що не зайве запитати синьйора Ґрінліфа, що з вами трапилося. Ми так і зробили. Адже човен зник того дня, коли ви двоє були в Сан-Ремо! — Він знову засміявся.

Том удав, ніби не зрозумів його жарту.

— Хіба синьйор Ґрінліф не сказав вам, що після Сан-Ремо я поїхав до Монджибелло? Я займався… — він затнувся, шукаючи потрібне слово. — …його невеличкими справами.

— Benone! — із посмішкою вигукнув лейтенант Роверіні. Він розстебнув один мідний ґудзик свого пальта й пригладив пальцями густі кошлаті вуса. — Ви були знайомі з Фредеріком Мелейзом? — запитав він.

Том мимовільно зітхнув, із полегшенням, бо скидалося на те, що справу з човном закрито.

— Ні. Я бачив його лише раз, коли він виходив з автобуса в Монджибелло. Більше ми з ним ніколи не зустрічалися.

— Зрозуміло, — сказав лейтенант і записав його слова. Якусь хвилю він мовчав, ніби вже не знав, про що питати, тоді знову посміхнувся. — Ох, Монджибелло! Гарне містечко, правда ж? Моя дружина родом з Монджибелло.

— Справді? — люб’язно запитав Том.

— Si. Ми з дружиною провели там медовий місяць.

— Чудове містечко, — сказав Том. — Grazie. — Він узяв цигарку «Націонале», яку запропонував йому лейтенант. Він подумав, що то такий собі антракт, ввічливо наданий йому італійцем, аби він мав змогу трохи перепочити перед другим раундом. Полісмен, жодних сумнівів, заведе мову про особисте життя Дікі, підроблені підписи на чеках і все інше. Том серйозно запитав своєю кострубатою італійською: — У газеті я прочитав, що, якщо синьйор Ґрінліф найближчим часом не покажеться поліції, його вважатимуть причетним до убивства Фредді Майлза. Його справді підозрюють у вбивстві?

— Ой, що ви, ні, звісно ж, ні! — запротестував лейтенант. — Але він мусить прийти до поліції! Чому він ховається від нас?

— Не знаю. Як ви самі сказали… він не дуже охоче допомагає слідству, — похмуро зауважив Том. — Коли я був у Римі, він навіть не зволив розказати мені, що поліція хоче поговорити зі мною. Та все ж… не можу повірити, що він міг убити Фредді Майлза.

— Однак… бачте, один свідок у Римі розповів, що бачив двох чоловіків, які стояли біля автівки синьйора Мелейза якраз навпроти дому синьйора Ґрінліфа, і обидва були п’яні, або ж… — він зупинився задля більшого ефекту та глянув на Тома, — або ж один із чоловіків був мертвий, бо інший підпирав його до автівки! Ми, певна річ, не можемо знати, ким був той чоловік, якого сперли до автівки — синьйором Мелейзом чи синьйором Ґрінліфом, — додав лейтенант, — та якби нам вдалося знайти синьйора Ґрінліфа, ми принаймні могли б його запитати, чи він справді був такий п’яний, що синьйор Мелейз мусив сперти його до автівки! — засміявся він.

80

Лейтенант Роверіні з римської поліції (іт.).

81

Іньянціо Сілоне (справжнє ім’я Сегондіно Транквіллі) — італійський письменник, публіцист, політичний діяч соціалістичної спрямованості.

82

Що ж (іт.).