Я поміняла квитки та відпливатиму до Америки наприкінці березня. Перед цим я хочу ненадовго з’їздити до Кейт у Мюнхен, а потім, я так розумію, наші з тобою дороги розійдуться назавжди. Жодних образ, любий Дікі, хоча я завжди думала, що в тебе куди більше сміливості.

Дякую за всі чудові спогади. Вони для мене вже як експонати в музеї або предмети, збережені в янтарі. Вони здаються дещо нереальними. Мабуть, і ти сприймав мене саме так. Бажаю тобі всього найкращого.

Мардж

Ух! Ще й ця сентиментальщина в кінці! Ох, люба дівчинко! Том склав лист і сховав його до кишені куртки. Він зиркнув на двері готельного ресторану, вишукуючи очима поліцію. Якщо поліція думає, що Дікі Ґрінліф і Том Ріплі подорожують разом, вони напевне вже перевірили всі готелі Палермо. Однак він не помітив, щоб хтось слідкував за ним. А може, якщо вже Том Ріплі живий, поліція облишила ту справу з човном. Чого їм узагалі її розслідувати? Може, всі підозри, які впали на Дікі у зв’язку із Сан-Ремо й убивством Майлза, теж розтанули? Може.

Том піднявся у номер, вийняв друкарську машинку Дікі й узявся писати листа містеру Ґрінліфу. Він почав із розважливого й логічного пояснення справи Фредді Майлза, адже містера Ґрінліфа, без сумніву, не на жарт занепокоїли всі ці перипетії. Він писав, що поліція вже розпитала його про все на світі й тепер хіба що може попросити опізнати підозрюваних, які, найімовірніше, можуть бути їхніми з Фредді спільними знайомими.

Його перервав телефонний дзвінок. Чоловічий голос представився якимось лейтенантом з поліції Палермо.

— Ми шукаємо Томаса Фелпса Ріплі. Він перебуває у готелі разом із вами? — люб’язно запитав чоловік.

— Ні, його тут немає, — відповів Том.

— Ви знаєте, де він?

— Гадаю, досі в Римі. Ми бачилися з ним у Римі три або чотири дні тому.

— Нам не вдалося знайти його в Римі. Ви часом не знаєте, куди він міг поїхати?

— Мені шкода, але я й гадки не маю, — відказав Том.

— Peccato[72], — розчаровано зітхнув лейтенант. — Grazie tante, signor.

— Di niente. — Том поклав слухавку й повернувся до друкарської машинки.

Кілометри нудної прози в стилі Дікі тепер давалися йому набагато краще за власні листи. Більша частина листа була для матері Дікі. Він розповідав їй про стан свого гардеробу, який був нічогеньким, і стан свого здоров’я, на яке він теж не скаржився, і запитував, чи отримала вона емальований триптих[73], який він придбав у римській антикварній крамниці й відправив кілька тижнів тому. Він писав і роздумував, що йому робити з Томом Ріплі. Лейтенант опитував його досить ввічливо та стримано, однак не варто випробовувати долю. Йому слід витягти паспорт Тома Ріплі з кишені валізи, нехай навіть він добре загорнув його в старі податкові декларації Дікі й митник його не помітив. Краще заховати паспорт за підкладку нової шкіряної валізи, де його ніхто не знайде, навіть якщо витрясе з неї всі речі, а він, за потреби, зможе швиденько його витягти. Бо може настати той день, коли така потреба з’явиться. Може настати день, коли роль Дікі Ґрінліфа виявиться куди небезпечнішою за роль Тома Ріплі.

Том півранку складав листа Ґрінліфам. Він підозрював, що містер Ґрінліф непокоїться і дратується через Дікі в рази сильніше, ніж тоді, коли вони зустрічалися у Нью-Йорку. Містер Ґрінліф вважав, що його переїзд із Монджибелло до Рима був усього лиш безглуздою примхою. Усі спроби Тома переконати його, що уроки малювання були корисними й перспективними не мали жодного успіху. Містер Ґрінліф перекреслив їх убивчим аргументом, який можна підсумувати якось так: йому було прикро, що Дікі й далі мордувався тими уроками малювання, бо мав би вже давно зрозуміти, що гарного пейзажу чи зміни оточення замало для того, аби стати художником. На містера Ґрінліфа не справило враження й Томове зацікавлення новими ескізами «Бурк-Ґрінліф», які він, утім, надіслав. Це було геть не те, на що він сподівався: що містер Ґрінліф танцюватиме під його дудку, що йому вдасться залагодити провину за те байдуже та зневажливе ставлення до батьків, яке виявляв Дікі, і може навіть випросити в містера Ґрінліфа трохи грошенят. Тепер він ніяк не міг просити в нього грошей.

Бережи себе, мамо. Остерігайся застуди. — Вона писала, що цієї зими вже чотири рази хворіла й зустріла Різдво в ліжку, закутавшись у ту рожеву шаль, яку він надіслав їй у подарунок. — Ти ніколи б не застудилась, якби носила ті чудові вовняні шкарпетки, які надіслала мені. Цієї зими я ще жодного разу не хворів, а це неабияке досягнення, як для європейської зими… Мамо, може, тобі щось надіслати з Італії? Мені так подобається купувати тобі подарунки…

20

Минуло п’ять днів, спокійних, самотніх, однак вельми приємних днів, коли Том вештався по Палермо, зазирав на годинку до якого кафе або ресторану, аби перепочити й почитати путівник чи газету. Одного похмурого дня він винайняв візника й поїхав до Монте-Пеллеґріно, щоб оглянути дивовижний санктуарій святої Розалії, покровительки Палермо. Зображення знаменитої статуї святої, що застигла в безпам’ятному екстазі, для якого у психіатрів була своя назва, він уже бачив у Римі. Санктуарій здався йому дуже цікавим. Він ледве стримав смішок, коли побачив статую: апетитне жіноче тіло напівлежало, простягнувши руки, з широко розплющеними безтямними очима, з розтуленими губами. Усе виглядало дуже натурально, бракувало тільки уривчастого дихання. Йому пригадалась Мардж. Він також побував у візантійському палаці та бібліотеці Палермо з відомими картинами та старими розтрісканими манускриптами у скляних вітринах, вивчив будову гавані, детально окресленої у його путівнику. Знічев’я зробив замальовку картини Гвідо Рені[74] і вивчив напам’ять довгу цитату Тассо[75], написану на одній із будівель. Він написав у Нью-Йорк Бобу Делансі та Клео. Для Клео він склав довгого листа, так вигадливо описуючи свої мандри, тутешні розкоші й різноманітні знайомства, що нічим не поступався Марко Поло та його опису Китаю.

Але він був самотнім. То було геть не так, як у Парижі, коли він був сам-один, але зовсім не почувався самотнім. Він уявляв себе у великому колі нових друзів, з якими розпочне нове життя з новими поглядами, манерами та звичками, набагато кращими та благороднішими за ті, що були в нього все життя. А тепер він зрозумів, що цьому ніколи не бувати. Йому доведеться триматися подалі від людей довіку. Може, йому й удасться освоїти нові манери та звички, однак йому ніколи не знайти нового кола друзів — хіба що в Стамбулі або на Цейлоні — та яка йому користь від таких знайомств? Він був самотнім. Він сам обрав цю гру та прирік себе на самотність. Друзі становили для нього загрозу. Виходить, йому судилося мандрувати світом наодинці. Ну й нехай. Значить, менше шансів, що його викриють. У всьому можна знайти щось позитивне, подумав Том, і це його трохи підбадьорило.

Він трохи змінив свою поведінку, налаштовуючись на роль самотнього й вільного споглядача життя. Він досі поводився вельми поштиво й посміхався незнайомцям, які в ресторані просили дати їм подивитися газету, і службовцям у готелях, але тепер завжди тримав голову високо й без потреби не розкидався словами. Його огортав серпанок смутку. Йому подобались такі зміни. Він думав, що схожий на молодого чоловіка, який переживає нещасливе кохання чи ще якусь душевну травму й намагається зцілити свої рани, відвідуючи найгарніші куточки планети.

Це нагадало йому про Капрі. Погода була не найкращою, але Капрі — це теж Італія! Тоді, разом із Дікі, він бачив острів лише мигцем і тільки нагнав собі апетиту. Господи, яким же занудним був Дікі того дня! Може, йому варто зачекати до літа, подумав Том, аби зайвий раз не викликати інтерес у поліції. Та більше за Грецію, за Акрополь, він хотів провести бодай кілька щасливих днів на Капрі, а культурні пам’ятки нехай зачекають. Він читав про зимову погоду на Капрі — сильний вітер, дощ і жодного туриста. Але ж це Капрі! Там є водоспад Тиберія, Лазуровий грот і площа Умберто І, хай безлюдна, але це та сама площа. Він міг би вирушити вже сьогодні. Він поквапився до готелю. Навіть без туристів Лазуровий берег не втратив своєї принадності. Можна б полетіти літаком. Він чув, що з Неаполя на Капрі можна дістатися гідропланом. Якщо в лютому немає рейсів, можна було винайняти гідроплан тільки для себе. Для чого тоді гроші?

72

Шкода (іт.).

73

Триптих — витвір мистецтва, який складається з трьох частин, об’єднаних спільною ідеєю. Робота поділяється на три секції або три різьблені панелі, які висять поруч.

74

Гвідо Рені — італійський художник, відомий представник Болонської школи. Малював фрески, релігійні та міфологічні картини, іноді портрети.

75

Торквато Тассо — італійський поет і теоретик поетичного мистецтва, найвидатніший представник італійської літератури Пізнього Відродження.