18

Тільки-но прокинувшись, він одразу подумав про Мардж. Потягнувся до телефону й запитав на рецепції, чи вона не телефонувала уночі. Ні, не телефонувала. У нього з’явилося жахливе передчуття, що вона от-от приїде до Рима. Він зірвався з ліжка, та невдовзі, поринувши в буденні ранкові справи, як-от гоління і прийняття душу, трохи заспокоївся. І чого б це йому так перейматися через Мардж? Він завжди вмів давати собі з нею раду. Та й приїде вона не раніше п’ятої чи шостої вечора, адже перший автобус виїжджав з Монджибелло опівдні, а вона навряд чи розщедриться на таксі до Неаполя.

Може, йому вдасться ще сьогодні покинути Рим. О десятій він зателефонує до відділку й усе з’ясує.

Він замовив у номер чашечку лате з булочками й попросив принести йому ранкові газети. На його превеликий подив, у жодній із них не згадувалося про справу Майлза чи знайдений у Сан-Ремо човен. Він стривожився і налякався, його охопило те саме відчуття, що й учора вночі, коли йому ввижалося, ніби в номері був Дікі. Він швиргонув газети на крісло.

Озвався телефон, і він миттю кинувся до нього. Це Мардж або поліція, подумав Том.

— Pronto?

— Pronto. Унизу на вас чекають двоє синьйорів з поліції.

— Добре. Передайте їм, щоб піднялися до мене в номер.

За якусь хвилю він почув у коридорі їхні кроки. Зайшов той самий старший офіцер, який приходив до нього вчора, але з іншим молодим напарником.

— Boun giorno, — люб’язно привітався офіцер і легенько кивнув.

— Buon giorno, — відказав Том. — У вас є якісь новини?

— Ні, — відповів полісмен із питальною інтонацією. Він сів на стілець, який запропонував Том, і відкрив свій коричневий шкіряний портфель. — У нас з’явилась ще одна обставина. Ви також товаришуєте з американцем на ім’я Томас Ріплі?

— Так, — підтвердив Том.

— Ви знаєте, де він?

— Здається, десь місяць тому він повернувся до Америки.

Офіцер звірився зі своїми паперами.

— Зрозуміло. Це потрібно перевірити в інформаційному відділі Сполучених Штатів. Бачте, ми намагаємось знайти Томаса Ріплі. Ми підозрюємо, що він може бути мертвий.

— Мертвий? Чому?

Після кожної фрази офіцер легенько стискав губи, заховані під густими сріблисто-сірими вусами, так, що здавалося, ніби він посміхався. Учора його теж трохи спантеличила ця дивна посмішка полісмена.

— У листопаді ви разом із ним були в Сан-Ремо, чи не так?

Виходить, поліція таки перевірила готелі.

— Так.

— Де ви бачилися з ним востаннє? У Сан-Ремо?

— Ні, після того я бачився з ним у Римі. — Том пригадав, що Мардж знала, що з Монджибелло він вирушив до Рима, аби допомогти Дікі трохи обжитися.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Не певен, що зможу назвати вам точну дату. Мабуть, близько двох місяців тому. Здається, у мене десь має бути листівка з… з Генуї. Він написав, що збирається повернутися до Америки.

— Здається?

— Я точно її отримував, — сказав Том. — Чому ви думаєте, що він мертвий?

Офіцер підозріливо глянув на свої папери. Том перевів погляд на молодого полісмена, який, схрестивши на грудях руки, сперся на комод і байдуже дивився на нього.

— У Сан-Ремо ви каталися разом із Томасом Ріплі на човні?

— На човні?

— На маленькому моторному човні? Навколо порту? — стишив голос офіцер, міряючи його поглядом.

— Здається. А, так, пригадую. А що?

— Нещодавно знайшли затонулий човен із якимись плямами на дні, які можуть бути кров’ю. Він зник двадцять п’ятого листопада. Того дня ви з синьйором Ріплі були в Сан-Ремо. — Офіцер не відводив від нього очей.

Ця поблажливість його погляду ображала Тома. Це було несправедливо. Том докладав неймовірних зусиль, аби триматися як належить. Він спробував подивитися на себе та всю цю сцену збоку. Він навіть виправив свою позу, розслабився і ніби знічев’я поклав долоню на бильце ліжка.

— Але в тій поїздці з нами нічого не трапилося. Ніяких катастроф.

— Ви повернули човна?

— Звісно.

Офіцер продовжував міряти його поглядом.

— Просто після двадцять п’ятого листопада синьйор Ріплі не реєструвався у жодному готелі.

— Справді?.. Ви давно його шукаєте?

— Не так давно, щоб прочесати найменші селища по всій країні, але ми перевірили всі готелі в найбільших містах. Ми помітили, що з двадцять восьмого по тридцяте листопада ви перебували в готелі «Гесслер», а тоді…

— Том не був зі мною у Римі… тобто синьйор Ріплі. Десь у той час він повернувся до Монджибелло й кілька днів провів там.

— А де він зупинився, коли приїхав до Рима?

— У якомусь невеличкому готелі, точно не пригадую у якому. Я не відвідував його.

— А де були ви?

— Коли?

— Двадцять шостого й двадцять сьомого листопада, одразу після повернення з Сан-Ремо.

— У Форте-дей-Мармі, — відказав Том. — Я зазирнув туди по дорозі до Рима. Зупинявся у пансіонаті.

— У якому?

Том похитав головою.

— Не пам’ятаю, як він називався. Якийсь невеликий. — Зрештою, через Мардж він міг довести, що після Сан- Ремо Том, живий-здоровий, повернувся до Монджибелло, то з якого дива поліції докопуватись, у якому пансіонаті двадцять шостого й двадцять сьомого листопада зупинявся Дікі? Том присів на край ліжка. — Я не розумію, чому ви думаєте, що Том Ріплі мертвий?

— Ми думаємо, що хтось помер, — відповів офіцер, — у Сан-Ремо. Когось убили в тому човні. Тому його й затопили — щоб приховати плями крові.

Том насупився.

— Ви впевнені, що то плями крові?

Офіцер знизав плечима.

Том теж знизав плечима.

— Кілька сотень людей могли винайняти човни того дня у Сан-Ремо.

— Ні, набагато менше. Близько тридцяти людей. Та ви маєте рацію, то міг бути будь-хто з тих тридцяти… або будь-яка пара з п’ятнадцяти, — посміхаючись, додав він. — Ми навіть не знаємо всіх їхніх імен. Та в нас закрадаються підозри, що Томас Ріплі зник. — Офіцер повернув голову та глянув у куток. Судячи з виразу його обличчя, він міркував про щось інше. А може, насолоджувався теплом батареї поруч із його стільцем?

Том нетерпляче перекинув ногу на ногу. Він здогадався, які думки вертілися у голові італійця: Дікі Ґрінліф уже двічі був поряд зі сценою злочину. Зниклий Томас Ріплі двадцять п’ятого листопада поїхав кататися на човні разом із Дікі Ґрінліфом. Отже… Том випростався і нахмурив брови.

— Ви хочете сказати, що не вірите мені, коли я кажу, що бачив Тома Ріплі в Римі близько першого грудня?

— Ні, ні, що ви, я такого не казав! — примирливо замахав руками поліцейський. — Я тільки хотів почути від вас про ваші з синьйором Ріплі мандри після Сан-Ремо, бо ми ніде не можемо його знайти. — Він знову посміхнувся, широкою люб’язною посмішкою, показуючи свої жовті зуби.

Том роздратовано стенув плечима та трохи заспокоївся. Було очевидно, що італійська поліція побоювалась безпідставно звинувачувати в убивстві громадянина Америки.

— Вибачайте, що не можу точно сказати вам, де він знаходиться. Спробуйте пошукати його в Парижі або в Генуї. Він завжди зупиняється у невеличких готелях.

— У вас є листівка, яку він надіслав вам з Генуї?

— Ні, на жаль немає, — відказав Том. Він запустив пальці у волосся, як іноді робив Дікі, коли його щось дратувало. На кілька секунд він зосередився на тому, як бути Дікі Ґрінліфом, зміряв кроками кімнату в манері Дікі, і йому трохи покращало.

— Ви знаєте інших друзів Томаса Ріплі?

Том похитав головою.

— Ні. Та я й із ним не дуже добре знайомий, принаймні недовго. Не знаю, чи в нього багато друзів у Європі. Здається, у нього є якісь знайомі у Фаенці та Флоренції. Але я не пам’ятаю їхніх імен. — Якщо офіцер подумав, що він хоче захистити Томових друзів від поліцейських допитів, то й нехай.

— Va bene, ми перевіримо цю інформацію, — сказав полісмен. Він заховав свої папери, заповнені не одним десятком різних нотаток.

— Перед тим, як ви підете, — озвався Том відверто роздратованим голосом Дікі, — я хотів запитати, коли мені можна покинути місто. Я планую відвідати Сицилію і дуже хотів би поїхати сьогодні, якщо це можливо. Я збираюсь зупинитися у готелі «Палма» у Палермо. Тож ви зможете в будь-який час зв’язатися зі мною.