Том зайшов до спальні й виставив на мольберт картину, яку почав кілька днів тому. Фарба на палітрі досі була вологою, бо він зберігав її в каструлі з водою на кухні. Він змішав трохи білої і блакитної фарби та взявся домальовувати сірувато-синє небо.

Картина була в стилі Дікі — надміру яскравих рудувато-коричневих відтінків і багато білої фарби — й зображувала дахи та стіни римських будинків, які він бачив зі свого вікна. Від оригіналу відрізнялося тільки небо, адже зимове небо в Римі було таким похмурим, що й сам Дікі намалював би його сірувато-синім, а не блакитним. Том насупився, точнісінько як Дікі, коли той малював.

Знову задзвонив телефон.

— Чорт забирай! — буркнув Том і підняв слухавку. — Pronto!

— Pronto! Fausto! — сказав голос. — Come sta?[56] — почувся знайомий нестримний молодий сміх.

— Ой! Фаусто! Bene, grazie! Перепрошую. — Том говорив італійською насмішкуватим і трохи розсіяним голосом Дікі. — Я якраз малював… намагався малювати. — Він хотів показати голос Дікі після втрати його близького друга Фредді і в той же час голос Дікі вранці, коли він інтенсивно працював.

— Як щодо ланчу? — запитав Фаусто. — Мій потяг до Мілана вирушає о чверть на п’яту.

Том важко зітхнув, як Дікі.

— Я якраз виїжджаю до Мілана. Так, зараз, через двадцять хвилин! — Якщо йому вдасться уникнути Фаусто, то не доведеться розказувати про поліцію. Новини про Фредді з’являться у газетах не раніше полудня.

— Але я тут! У Римі! Де знаходиться твій будинок? Я на вокзалі! — весело сказав Фаусто й засміявся.

— Звідки в тебе мій номер?

— Ах! Все просто! Я зателефонував у довідкову. Мені сказали, що ти заборонив повідомляти свій номер, але я наплів тій дівчині про лотерею, яку ти виграв у Монджибелло. Не знаю, чи вона повірила, але я вигадав нічогеньку винагороду. Будинок, корову, колодязь і навіть холодильника! Мені довелося телефонувати тричі, і врешті вона дала твій номер. Агов, Дікі, то де ти мешкаєш?

— Це не важливо. Я б залюбки зустрівся з тобою, але мушу встигнути на потяг, тому…

— Va bene, я допоможу тобі з валізами! Скажи, де ти, і я приїду по тебе на таксі!

— У мене обмаль часу. Може, краще зустрінемося на вокзалі десь за півгодини? Мій потяг до Неаполя вирушає о пів на одинадцяту.

— Домовились!

— Як там Мардж?

— Ох, innamorata di te[57], — засміявся Фаусто. — Ти плануєш зустрітися з нею в Неаполі?

— Та ні, навряд. Побачимось за кілька хвилин, Фаусто. Мушу поквапитись. Arrivederch[58]!

— До зустрічі, Дікі! Addio[59]! — Він поклав слухавку.

Коли Фаусто побачить обідні газети, він одразу второпає, чому Дікі не прийшов на вокзал, хоча міг би подумати, що вони випадково розминулися. Фаусто, безперечно, побачить газети, подумав Том, бо італійські видання, як завжди, здіймуть велику бучу — на Аппієвій дорозі вбили американця. Після розмови з детективом він сяде на інший потяг до Неаполя (після четвертої, коли Фаусто вже не буде на вокзалі), а там почекає на інший корабель до Майорки.

Том лишень боявся, що Фаусто міг винюхати в довідковій ще й його адресу й до четвертої навідатись до нього в гості. Він мав надію, що Фаусто не заявиться на його порозі, коли тут буде поліція.

Він заштовхав кілька валіз під ліжко, а дві інших запхав до шафи. Том не хотів, аби слідчий подумав, ніби він збирався покинути місто. Але чого він так нервувався? У них, імовірно, немає жодних зачіпок. Може, якийсь товариш Фредді знав, що той учора планував навідатись до Дікі, от і все. Том узяв пензлик і змочив його в посудині зі скипидаром. Він хотів показати поліції, що не надто засмучений смертю Фредді і, поки чекав на них, вирішив трохи помалювати, хоча й був одягнений парадно, адже, як він уже казав раніше, мав незабаром покинути будинок. Так, він був другом Фредді, однак не надто близьким.

О пів на одинадцяту синьйора Буффі впустила поліцейських. Том перегнувся через перила й побачив їх. Вони не затримались, щоб опитати жінку. Том миттю повернувся до квартири. Кімнату заповнював різкий запах скипидару.

Поліцейських було двоє: старший чоловік у формі офіцера й молодший, у звичайній формі рядового. Старший чоловік поштиво привітався і попросив показати йому паспорт. Том подав йому документ і чоловік перевів прозірливий погляд з Тома на фотокартку Дікі. Ще ніхто не роздивлявся той паспорт із такою пильністю, як цей полісмен, і Том уже приготувався до найгіршого, але нічого не сталося. Офіцер кивнув, посміхнувся і віддав йому паспорт. То був невисокий чоловік середніх літ, схожий на тисячі інших італійців середнього віку, з кошлатими сизувато-чорними бровами й густими коротенькими сизувато-чорними вусами. На вигляд і не скажеш, чи був він кмітливим.

— Як його убили? — запитав Том.

— Ударили важким предметом у голову й шию, — відповів офіцер, — і пограбували. Ми думаємо, що він був п’яний. Він був п’яний, коли вчора ввечері покинув вашу квартиру?

— Ну… трохи захмелілий. Ми обидва вчора випивали. Пили мартіні та абсент.

Офіцер записав його слова до блокнота, зазначивши також час, який, за словами Тома, Фредді провів у нього — з дванадцятої і десь до шостої пополудні.

Молодий полісмен з привабливим і байдужим обличчям походжав квартирою, заклавши руки за спину. Наблизився до мольберта й спокійнісінько схилився над картиною, наче він був сам у музеї.

— Ви знаєте, куди він планував піти від вас? — запитав офіцер.

— Ні, не знаю.

— Але ви вирішили, що він міг кермувати автівкою?

— Так. Він не був аж настільки п’яний, інакше я б сам його відвіз.

Офіцер поставив ще якесь питання, а Том удав, ніби не зрозумів його. Офіцер запитав знову, намагаючись дібрати інші слова, вони з молодим полісменом перезирнулися й обоє посміхнулись. Том переводив погляд з одного чоловіка на іншого, трохи ображений. Офіцер хотів знати, якими були його стосунки з Фредді.

— Ми були друзями, — пояснив Том. — Не дуже близькими. Майже два місяці ми з ним не бачилися, він не давав про себе знати. Я дуже засмутився, коли вранці отримав звістку про цю трагедію. — Том напустив на себе стривожений вигляд, який мав компенсувати його посереднє знання італійської. Йому здалося, що це спрацювало. Скидалося на те, що допит був досить поверхневим і за якусь хвилю поліцейські підуть. — Ви знаєте точний час його вбивства? — запитав Том.

Офіцер якраз щось записував до блокнота. Він підняв свої кошлаті брови.

— Ймовірно, одразу після того, як синьйор покинув ваш дім. Лікарі схиляються до того, що смерть настала щонайменше дванадцять годин тому, може, навіть швидше.

— Коли знайшли тіло?

— Сьогодні на світанку. На нього натрапили робітники, які йшли тією дорогою.

— Dio mio![60] — пробурмотів Том.

— Перед тим, як піти від вас учора, він нічого не згадував про намір прогулятися Аппієвою дорогою?

— Ні.

— Що ви робили вчора після того, як синьйор Мелейз пішов?

— Я був тут, — розвів руками Том, як би на його місці зробив Дікі, — трохи подрімав, а пізніше, близько восьмої чи о пів на дев’яту, вийшов прогулятися. — Один із його сусідів, Том не знав його імені, бачив, як він учора повертався близько дев’ятої. Вони ще привіталися.

— Ви пішли на прогулянку самі?

— Так.

— А синьйор Мелейз також поїхав від вас сам? Може, він мав із кимось зустрітися?

— Ні, він нічого не казав про зустріч. — Том раптом подумав, чи, бува, разом із Фредді десь у готелі, чи де він там зупинився, не мешкав якийсь його друг. Він сподівався, що поліція не примусить його зустрічатися з друзями Фредді, які могли знати й Дікі. Тепер його ім’я — Річард Ґрінліф — буде у всіх газетах, а разом із тим і його адреса. Йому доведеться переїхати. Чорт забирай, нові клопоти. Він тихенько вилаявся. Офіцер зиркнув на нього, та це виглядало так, ніби він кляв лиху долю, що спіткала Фредді.

56

Як справи? (іт.)

57

Закохана у тебе (іт.).

58

До зустрічі (іт.).

59

Бувай (іт.).

60

Боже мій! (іт.)