— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитав хтось італійською.

— Ой, не треба, grazie, — відказав Том із веселою захмелілою посмішкою. — Я знаю, де він мешкає, — пробурмотів він англійською.

Чоловік кивнув, легенько посміхнувся і пішов своєю дорогою. Високий, худорлявий чоловік з вусами, у тонкому пальті, без капелюха. Том сподівався, що він не запам’ятає ні його самого, ні автівки.

Том витяг Фредді з вікна, обернув його й заштовхав на переднє сидіння поряд з водійським. Натягнув коричневі шкіряні рукавиці, які заздалегідь поклав до кишень свого пальта. Встромив ключ до замка запалювання. Мотор слухняно завівся. Автівка рушила. Він спустився з пагорба по Віа Венето, минув дорогою Американську бібліотеку, проїхав П’яцца Венеція[49] поблизу того балкона, на якому колись стояв Муссоліні, коли виголошував свої промови, минув гігантський пам’ятник Віктору Емануїлу ІІ[50], перетнув Форум і проїхав повз Колізей, влаштувавши Фредді щось на кшталт огляду визначних пам’яток Рима, яких той, однак, не міг побачити. Усе виглядало так, ніби Фредді спав на передньому сидінні, як іноді буває з людьми, що вже натомилися від екскурсії.

Перед ним простягнулася Аппієва дорога, сіра й стародавня, де-не-де залита м’яким світлом поодиноких вуличних ліхтарів. По обидва боки на тлі ще не зовсім стемнілого неба виділялися темні рештки давніх склепів. Однак темряви було більше, ніж світла. А попереду виднілася лише одна автівка, вона рухалася у їхньому напрямку. Не кожен насмілиться проїхати такою вибоїстою й погано освітленою дорогою затемна в січні, хіба що закохані парочки. Автівка проїхала повз них. Том озирнувся, вишукуючи підходяще місце. Фредді заслуговує лежати позаду гарного склепу, подумав Том. Недалеко від дороги він помітив кілька дерев, що збилися докупи, а за ними, безперечно, мав би бути якийсь склеп чи бодай його рештки. Том звернув у той бік, з’їхав з дороги й вимкнув фари. Постояв якийсь час, роззираючись прямою і безлюдною дорогою.

Фредді обм’як і скидався на гумову ляльку. А як же rigor mortis[51]? Він грубо поволік його безвільне тіло по землі, вимазуючи багнюкою, затягнув за останнє дерево й кинув його позаду купки уламків і зазубреної стіни не більш як чотири фути заввишки, котрі, як йому здалося, колись були склепом патриція. Згодиться для такої свині, як Фредді. Том проклинав його потворність і неймовірну вагу та зненацька зацідив йому ногою в підборіддя. Він утомився від Фредді, утомився так, що ледь не плакав, той Фредді Майлз уже сидів йому в печінках, аж вернуло від його вигляду. Він уже не міг дочекатися тієї миті, коли врешті відвернеться від нього й піде. Він забув про кляте пальто! Том повернувся до автівки й витяг його. Він помітив, що земля була мокрою і в’язкою, а це означало, що треба ступати обережно, аби не залишити слідів. Він кинув пальто біля тіла, розвернувся і чимдуж кинувся до автівки, незграбно переставляючи свої затерплі ноги. Виїхав на дорогу й повернув у напрямку Рима.

Перш ніж рушити, він протер долонею в рукавиці внутрішній бік дверцят, аби позбутися відбитків пальців. То було єдине місце, якого він торкався до того, як одягнув рукавиці. На розі вулиці, що звертала до відділення «Американ Експресс», він зупинив автівку навпроти нічного клубу «Флорида», залишив ключі в замку запалювання і вийшов. Гаманець Фредді досі лежав у Томовій кишені, хоча італійські ліри він уже переклав до власного, а двадцятифранкову швейцарську купюру та кілька австрійських шилінгів ще раніше спалив у квартирі. А зараз він вийняв гаманця з кишені й укинув його в найближчу закриту решіткою зливову каналізацію.

Дорогою додому йому спало на думку, що в усій цій затії було дві невідповідності: якось нелогічно, що грабіжники не забрали пальта, адже воно таки було добротним, а також залишили паспорт — він лежав у нагрудній кишені. Утім, не всі грабіжники керувалися логікою, заспокоїв себе Том, може, це стосувалося й італійських злочинців. Та й не кожен убивця чинив логічно. Він подумки повернувся до розмови з Фредді. «…італієць. Якийсь хлопчина…» То виходить, що хтось простежив за ним до самісінького будинку, припустив Том, але ж він нікому не називав своєї адреси. Його взяла досада. Може, кілька посильних і знали, де він мешкав, але посильні не заглядали до таких місць, як «Ґреко». Йому було соромно за такий недогляд, він аж зіщулився під пальтом. Йому уявилося затінене обличчя молодика (він аж захекався, поки наздогнав його), що стояв перед будинком і видивлявся, у якому вікні з’явиться світло. Том згорбився і пішов швидше, ніби тікав від якогось маніяка.

17

Близько восьмої ранку Том вийшов із дому, аби придбати свіжу газету. Там нічого не було. Може минути кілька днів, поки вони знайдуть тіло, подумав він. Кому знадобиться зазирати за той старий розвалений склеп, за яким він залишив Фредді? Том був цілком упевнений у власній безпеці, однак фізично почувався геть паршиво. Він мучився страшенним похміллям, від чого зробився нервовим і не міг завершити жодної справи, за яку брався. Він навіть не дочистив зуби, бо зненацька кинувся перевіряти, коли вирушав його потяг — о пів на одинадцяту чи за чверть до одинадцятої. Потяг вирушав о пів на одинадцяту.

До дев’ятої він повністю зібрався, одягнувся, на ліжку на нього чекали пальто й дощовик. Він навіть устиг повідомити синьйору Буффі, що його не буде близько двох тижнів, а може, й довше. Жінка поводилась як завжди, відзначив про себе Том, і жодним словом не згадувала його вчорашнього американського приятеля. Том думав, що б такого її запитати, аби перевести розмову на Фредді (йому кортіло вивідати, що вона думала про вчорашні події), але так і не зміг нічого вигадати й вирішив облишити цю тему. Імовірно, йому не варто хвилюватися. Том намагався розумом здолати своє похмілля, адже він випив не більше трьох порцій мартіні та абсенту. Він добре знав, що справа в самонавіюванні, а похмілля у нього через те, що він хотів удати, ніби вони з Фредді добряче перепили. І навіть зараз, коли відпала будь-яка потреба удавати, він мимовільно продовжував це робити.

Раптом озвався телефон. Том узяв слухавку й похмуро мовив:

— Pronto[52].

— Синьйор Ґрінліф? — запитали італійською.

— Si[53].

— Qui paria la stazione polizia nomero ottantatre. Leiè un amico di un’americano chi se chiama Fred-derick Meelays?[54]

— Фредерік Майлз? Si, — відповів Том.

Збуджений голос квапливо пояснив, що сьогодні вранці на Аппієвій дорозі знайшли тіло Фредеріка Мелейза (так він його назвав), а вчора синьйор Мелейз навідувався до нього, хіба ні?

— Так, усе правильно.

— Можете назвати точний час?

— Він був у мене десь з полудня і, мабуть… до п’ятої чи шостої вечора. Точно не пам’ятаю.

— Чи не могли б ви відповісти на кілька запитань?.. Ні, вам нема потреби завдавати собі клопоту й приходити до відділку. Слідчий сам прийде до вас. Вам буде зручно сьогодні об одинадцятій?

— Буду радий вам допомогти, якщо зможу, — відказав Том награно схвильованим голосом. — Та чи не міг би слідчий прийти зараз? Мені потрібно вийти з дому о десятій.

Голос у слухавці зітхнув. Поліцейський сказав, що навряд, але вони постараються. Якщо їм не вдасться прийти до десятої, вони просять його не покидати свого помешкання, адже це дуже важливо.

— Va bene[55], — неохоче відповів Том і поклав слухавку.

Та щоб їм! Він проґавить свій потяг і корабель. Він понад усе хотів звідси вибратись, покинути Рим і цю квартиру.

Він узявся міркувати, що скаже поліції. Його історія була простою, навіть нудною. Але то була чистісінька правда. Вони трохи випили, Фредді розказав йому про Кортіну, вони багато говорили, а потім Фредді пішов. Він був трохи захмелілий, але в доброму гуморі. Ні, він не знав, куди пішов Фредді. Він припустив, що того вечора в нього було якесь побачення.

49

П’яцца Венеція — площа в центрі Рима, розташована біля підніжжя Капітолію.

50

Віктор Емануїл ІІ — перший король об’єднаної Італії з 1861 р., представник Савойської династії.

51

Трупне задубіння (лат.).

52

Алло (або слухаю) (іт.).

53

Так (іт.).

54

Вам телефонують з поліційного відділку номер вісімдесят три. Ви друг американця на ім’я Фредерік Мелейз? (іт.).

55

Добре (іт.).