Том був дуже обережний і старався уникати американців, які мешкали в Римі, адже вони могли запросити його на свої вечірки й очікувати такого ж запрошення від нього, хоча й полюбляв теревенити з американцями та італійцями в кафе «Ґреко» і студентських ресторанчиках на Віа Марґутта. Він назвав своє ім’я лише італійцю-художнику Карліно, з яким познайомився у таверні на Віа Марґутта, і сказав, що теж малював і був учнем художника Ді Массімо. Якщо коли-небудь, скажімо, після того як Дікі зникне та знову перетвориться на Тома Ріплі, поліція візьметься перевіряти, чим же Дікі займався у Римі, можна не сумніватися, що цей італієць підтвердить своє знайомство з Дікі й повідомить, що в січні той був у Римі та займався малюванням. Карліно ніколи не чув про Ді Массімо, однак Том описав його у всіх деталях, тож Карліно, мабуть, не забуде його довіку.

Том був сам-один, але зовсім не почувався самотнім. Щось схоже він відчував у переддень Різдва в Парижі, наче всі спостерігали за ним, от ніби в нього була аудієнція з усім людством, однак саме це відчуття додавало йому наснаги, адже будь-яка помилка могла перетворитися на катастрофу. Утім, він був цілком упевнений, що не припуститься жодної помилки. Мабуть, таке ж своєрідне приємне відчуття бездоганності притаманне й гарному акторові, коли він грає відповідальну роль і справді переконаний, що відведену йому роль ніхто не зіграє краще за нього. Він був самим собою і водночас почувався іншою людиною. Він почувався бездоганним і вільним, хоча й свідомо контролював кожен свій рух. Утім, це перевтілення більше не втомлювало його, як раніше. Том більше не потребував відпочинку на самоті. Тепер, тільки-но прокинувшись, він одразу ставав Дікі та йшов чистити зуби, виставивши вбік лікоть правої руки, крутив ложкою в яєчній шкаралупі, вишкрібаючи залишки, постійно відкладав першу краватку, що траплялася йому в шафі, та брав іншу — він робив усе, як Дікі. І навіть написав картину в його стилі.

Наприкінці січня Том згадав про Фаусто й подумав, що той уже був у Римі й поїхав до Мілана, хоча про нього не йшлося в останньому листі Мардж. Вона писала йому на адресу «Американ Експресс» майже щотижня. Запитувала, чи не треба йому шкарпеток або шарфа, бо, крім роботи над книжкою, вона мала купу часу для плетіння. Вона завжди вставляла в листи якісь дотепи про їхніх спільних знайомих із Монджибелло, а все для того, щоб Дікі не думав, ніби вона не може без нього жити, хоча так воно й було, і Том навіть не сумнівався, що перед своїм від’їздом до Штатів Мардж удасться до чергової відчайдушної спроби зустрітися з ним. Вона строчила йому довжелезні листи і, Том був переконаний, незабаром надішле ще й плетені шкарпетки, шарф чи ще щось, хоча він жодного разу їй не відписав. Йому було відразливо навіть торкатися її листів, і, пробігши їх очима, він одразу ж рвав їх та викидав до смітника.

Врешті-решт він написав їй:

Я поки що облишив пошуки квартири в Римі. Ді Массімо на кілька місяців вирушає до Сицилії, і я, мабуть, приєднаюся до нього. А потім ми можемо поїхати ще кудись. Я не маю чітких планів, однак почуваюся вільним і поки що мене це влаштовує.

Не треба надсилати мені шкарпеток, Мардж, мені справді нічого не потрібно. Бажаю успіху з твоєю книжкою про Монджибелло.

Він мав квиток на Майорку — спершу потягом до Неаполя, звідти кораблем до Пальми вночі з тридцять першого січня на перше лютого. Він придбав дві нові валізи від «Gucci» — найкращого бренду шкіряних виробів у всій Італії — велику з м’якої шкіри антилопи та трохи меншу, вишукану рудувато-коричневу полотняну сумку зі шкіряними ремінцями. На обох були ініціали Дікі. Він викинув дві свої старі обшарпані валізи, а третю, напхану його власним одягом, тримав у шафі, про всяк випадок. Затоплений поблизу Сан-Ремо човен так і не знайшли, але Том і далі щодня шукав у газетах які-небудь згадки про ту подію.

Вранці, коли він якраз пакував валізи, у двері хтось подзвонив. Він подумав, що то якийсь комівояжер або хтось просто помилився квартирою. На його дверях не було іменної таблички, бо він попросив управителя не чіпляти її, адже страшенно не любив, коли на його порозі заявлялися непрохані гості. Подзвонили вдруге, але Том знову не звернув уваги й далі неспішно пакував свої речі. Він любив пакувати валізи й робив це повільно, не кваплячись, розтягуючи задоволення на цілий день, а то й на два. Він турботливо складав одяг Дікі, раз по раз приміряючи перед дзеркалом гарну сорочку або куртку. Він і зараз стояв перед дзеркалом і застібав блакитно-білу сорочку з вишитими на ній морськими кониками, яку Дікі ніколи не надягав, коли хтось постукав у його двері.

Раптом він злякався, що то міг бути Фаусто. Так, Фаусто справді міг вистежити його в Римі та зробити йому такий-от сюрприз. Та ні, це якась нісенітниця, заспокоював себе Том, а в самого долоні вже вкрилися холодним потом. Він рушив до дверей. Йому паморочилося в голові. Це буде просто безглуздо, та ще й вельми небезпечно, якщо він зараз зомліє і хтось знайде його розпластаним на підлозі. Він хотів різко смикнути двері, вхопився за них обома руками, але прочинив їх усього на кілька дюймів.

— Привіт! — почув він англійську із тьмавого коридору. — Дікі? Це Фредді!

Том відступив на крок і відчинив двері.

— Він… Може, зайдеш? Його зараз немає. Але він незабаром повернеться.

Фредді Майлз переступив через поріг і роззирнувся. Його потворне веснянкувате обличчя оберталося у різні боки. Як, у біса, він знайшов його квартиру, ламав голову Том. Він швиденько зняв персні Дікі й запхав їх до кишені. Що ще він забув зробити? Том оглянув кімнату.

— Ви мешкаєте тут разом із ним? — запитав Фредді, змірявши його тим своїм косуватим поглядом, що робив його схожим на сполоханого ідіота.

— Ой, ні. Я лише на кілька годин зайшов у гості, — відказав Том і, як так і треба, зняв сорочку з морськими кониками. Під нею він мав іншу сорочку. — Дікі вийшов пообідати. Здається, до ресторану «Отелло». Обіцяв повернутися близько третьої.

Напевне, хтось із сімейства Буффі впустив його, сказав, що містер Ґрінліф удома, й показав йому потрібні двері, подумав Том. Мабуть, Фредді назвався старим другом Дікі. Тепер йому треба було випровадити Фредді з квартири, але так, щоб їх не побачила синьйора Буффі, яка мешкала унизу, бо при зустрічі з ним вона завжди привітно виспівувала «Buon giorno[47], синьйоре Ґрінліф!»

— Ми зустрічалися у Монджибелло, хіба ні? — запитав Фредді. — Ви Том? Я думав, що ви приїдете до Кортіни.

— На жаль, я не мав змоги. То як там Кортіна?

— О, чудово. А що трапилося з Дікі?

— Невже він вам не написав? Він вирішив перезимувати в Римі. Він казав, що повідомить вас.

— Я нічого не отримував, хіба що він надіслав листа до Флоренції. Я був у Зальцбурзі, але Дікі знає мою тамтешню адресу. — Фредді сперся на довгий стіл і зім’яв зелену шовкову скатертину. Він посміхнувся. — Мардж казала, що він перебрався до Рима, але вона не знала його адреси, окрім тутешнього відділення «Американ Експресс». Мені просто пощастило знайти його квартиру. Учора в кафе «Ґреко» я натрапив на людину, яка знала його адресу. Як же…

— Хто це був? — запитав Том. — Американець?

— Ні, італієць. Якийсь хлопчина. — Фредді подивився на Томові черевики. — У вас такі ж черевики, як у нас із Дікі. Їх годі зносити, правда ж? Я придбав свої у Лондоні ще вісім років тому.

То були старі шкіряні черевики Дікі.

— А мої з Америки, — відказав Том. — Може, чогось вип’єте? Чи ви хочете спіймати Дікі в «Отелло»? Ви знаєте, де це? Гадаю, нема потреби чекати на нього, бо зазвичай Дікі не повертається раніше третьої. Я й сам невдовзі буду йти.

Фредді рушив до спальні, побачив на ліжку валізи й зупинився.

— Дікі кудись збирається чи він щойно приїхав? — озирнувшись, запитав Фредді.

— Він їде. Хіба Мардж вам не казала? Дікі на якийсь час вирушає до Сицилії.

— Коли?

— Завтра, а може, ще й сьогодні ввечері. Я точно не знаю.

47

Доброго дня (іт.).