Не варто занадто зближуватися з жодним із них, подумав Том. Хтось із них міг бути знайомим з людьми, які добре знали Дікі, і вони цілком могли трапитися йому на наступній вечірці.

О чверть на дванадцяту, коли він попрощався з господарями й батьками дівчини, Томові здалося, що вони були засмучені його відходом. Але то був переддень Різдва, і йому дуже хотілося опівночі потрапити до Нотр-Даму.

Мати дівчини перепитала, як його звати.

— Месьє Ґрінліф, — повторила дівчина. — Дікі Ґрінліф, правильно?

— Саме так, — посміхнувся Том.

Том уже спустився до вестибюля і раптом згадав про вечірку Фредді Майлза в Кортіні. Вона була другого грудня. Майже місяць тому! Він хотів написати Фредді й повідомити, що не приїде. Йому було цікаво, чи Мардж їздила до Кортіни. Мабуть, Фредді вельми здивувався, коли Дікі не приїхав і навіть не повідомив його про це, і Том сподівався, що принаймні Мардж усе йому пояснила. Він мав чимшвидше написати Фредді. В адресній книзі Дікі була адреса Фредді у Флоренції. Це вилетіло йому з голови, але Том був упевнений, що нічого страшного не сталося. Головне, не припускатися таких помилок у майбутньому.

Він вийшов на темну вулицю й повернув у напрямку підсвіченої білосніжної Тріумфальної арки. На цій вечірці його переслідувало дивне відчуття — наче він був самотній та водночас частиною тієї компанії. Це відчуття з’явилося знову, коли він стояв скраю юрби, що заполонила площу перед Нотр-Дамом. Людей було стільки, що він ніяк не міг зайти до собору, але вуличні гучномовці передавали музику в усі куточки площі. Лунали французькі колядки, яких він ніколи не чув і «Тиха ніч». Урочисті наспіви чергувалися зі жвавими. Чоловічий хор. Французи обіч нього зняли головні убори, Том теж зняв свій кашкет. Він стояв, розправивши плечі, стрункий і серйозний, утім, готовий посміхнутися будь-кому, хто б звернувся до нього. Він почувався майже так, як колись на кораблі, однак більш упевненим у собі, зараз він був доброзичливим джентльменом без минулого та скелетів у шафі, які могли б заплямувати його репутацію. Він був Дікі, добродушним, дещо наївним Дікі, щедрим на посмішки, готовим з кожним поділитися тисячею франків. Якийсь старий справді попросив у нього грошей, коли він покидав площу, і Том простягнув йому новеньку блакитну купюру на тисячу франків. Обличчя старого засяяло посмішкою, і він торкнувся пальцем свого капелюха.

Том відчув голод, але вирішив, що краще сьогодні лягти спати з голодним шлунком, перед цим годинку почитавши італійський розмовник. А тоді пригадав, що хотів набрати десь із п’ять фунтів[37], адже одяг Дікі був на нього трохи завеликим, та обличчя Дікі було круглішим. Тож він зайшов до бару й замовив собі сандвіч із шинкою на довгому хрумкому багеті та склянку гарячого молока, бо чоловік, що сидів біля нього за стійкою, пив гаряче молоко. Молоко не мало смаку, було прісним, ніби його перед подачею відфільтрували, і Том припустив, що такий же смак мали й церковні облатки.

З Парижа він неспішно повернувся до Італії, дорогою зазирнувши до Ліона та Арля[38], аби побачити ті місцини, де колись малював ван Гог. Він був у доброму гуморі та зберігав самовладання, хоча погода видалася жахливою. В Арлі холодні містралі[39] принесли на своїх крилах дощі, і Том промок до нитки, поки намагався відшукати всі ті місця, де стояв ван Гог, коли писав свої картини. У Парижі він придбав чудовий альбом з репродукціями ван Гога, але не міг узяти його з собою на дощ, тож йому довелося з десяток разів повертатися до готелю, аби перевірити, чи правильно вибрав маршрут. Потім він оглянув Марсель. Місто здалося йому одноманітним, за винятком хіба що вулиці Канебер, і рушив потягом на схід, зупиняючись на день у Сен-Тропе, Каннах, Ніцці, Монте-Карло — усіх місцях, про які він колись чув, і миттю уподобав, щойно їх побачив, хоча в грудні над ними нависали сірі зимові хмари й годі було зустріти бодай одну гучну компанію, навіть у переддень Нового року в Мантоні[40]. Том уявляв собі чоловіків та жінок у вечірньому вбранні, які спускалися широкими сходами казино в Монте-Карло, людей у різнобарвних купальних костюмах, легких і яскравих, як акварелі Дюфі[41], що прогулювалися під пальмами Англійського бульвару в Ніцці. Серед них — американці, англійці, французи, німці, шведи, італійці. Романтика, розчарування, сварки, примирення й убивства. Йому понад усе припала до душі Французька Рів’єра. Але ж вона була такою маленькою, лише вузенький вигин середземноморського узбережжя з нанизаними на нього, наче намистини на нитку, чудовими назвами: Тулон, Фрежус, Сен-Рафаель, Канни, Ніцца, Мантон і, нарешті, Сан-Ремо.

Четвертого січня, коли він прибув до Рима, на нього чекали два листи від Мардж. У березні вона надумала виселятися зі свого будинку. Вона ще не встигла закінчити рукопис своєї книги, але вже надіслала три чверті написаного з усіма фотографіями американському видавцю, якого зацікавила її ідея, коли вона розповіла йому про неї минулого літа. Ось що було в листі:

Коли ми зможемо побачитись? Мені страшенно не хочеться проґавити літо в Європі, особливо після того, як я пережила ще одну жахливу зиму, але гадаю, що на початку березня таки повернуся додому. Так, я нарешті сумую за домом, справді. Любий, було б просто чудово, якби ми могли повернутися до Америки разом, на одному кораблі. Це можливо? Боюся, що ні. Ти не збираєшся повертатися до США, бодай взимку, ненадовго?

Я думала вислати всі свої речі (вісім валіз, дві скрині, три коробки книжок та всілякі дрібниці!) повільним човном до Неаполя, а звідти в Рим, і, якби ти мав настрій, ми могли б принаймні ще раз відвідати Форте-дей-Мармі та В’яреджо чи інші місцини, які ми так полюбляли, аби востаннє на них подивитися. Мені байдуже, якою буде погода, хоча й так знаю, що вона буде жахливою. Я б не наполягала, щоб ти провів мене до Марселя, де я збираюся сісти на корабель, але якщо я вирушу з Генуї??? Що скажеш?..

Інший лист був стриманішим, і Том знав чому: минув майже місяць, а він не надіслав їй навіть однісінької листівки. Мардж писала:

Я передумала щодо Рів’єри. Може, це все через кляту погоду, а може, й через мою книжку, але мені вже не хочеться пригод. Я вирушаю з Неаполя раніше, ніж планувала, 28 лютого, на кораблі «Конституція». Тільки уяви — я ступлю на палубу й одразу опинюсь в Америці. Усюди американська їжа, американці, ціни в доларах, кінні перегони… Любий, мені дуже шкода, що ми з тобою не побачимось, але з твого мовчання я дійшла висновку, що ти досі не хочеш мене бачити. Тож можеш більше не перейматися. Вважай, що здихався мене.

Я, звісно ж, маю надію, що ми з тобою ще коли-небудь зустрінемось, у Штатах чи деінде. Якщо надумаєш зазирнути до Монджі перед 28 лютого, ти добре знаєш, що я завжди тобі рада.

Як завжди,

Мардж

P. S. Я й гадки не маю, чи ти досі в Римі.

Том уявив собі, як вона зі сльозами на очах писала ті рядки. Його смикнуло відписати їй дуже серйозного листа й виправдатися, ніби він щойно повернувся з Греції і надіслав їй дві листівки, невже вона їх не отримала? Однак буде безпечніше, подумав Том, якщо вона поїде, достеменно не знаючи, де він був. Він нічого не відписав.

Його стривожила (утім, не надто) можливість того, що Мардж приїде до Рима, аби побачитися з ним ще до того, як він устигне знайти собі квартиру. Якщо вона обнишпорить усі готелі, то цілком може його знайти, а от у квартирі — навряд. Заможні американці не зобов’язані повідомляти поліцію про своє місцеперебування, хоча, відповідно до вимог дозволу на проживання, мали б реєструвати в поліції кожну зміну своєї адреси. Том розмовляв з американцем, який уже давненько мешкав у Римі, і той сказав, що ніколи особливо не переймався реєстрацією, а поліція, у свою чергу, жодного разу його не турбувала. Якщо раптом Мардж таки приїде до Рима, у Тома був напоготові власний одяг, який висів у шафі. Єдиною переміною у його зовнішності було висвітлене волосся, але він із легкістю міг сказати, що воно просто вигоріло на сонці. Він майже не хвилювався. Спершу він розважався, підмальовуючи собі брови олівцем — у Дікі брови були довші та трохи задерті догори — а також намазував кінчик носа тональним кремом, щоб візуально зробити його довшим і гострішим, та невдовзі, аби не привертати до себе надміру уваги, він облишив ці експерименти. Найголовніше в перевтіленні — скопіювати настрій і темперамент людини, яку намагаєшся удавати, а решта якось влаштується само собою.

37

Фунт — британська та американська одиниця ваги, що приблизно дорівнює 0,5 кг.

38

Арль — місто та муніципалітет на південному сході Франції, порт у пониззі річки Рони, один із відомих туристичних центрів Франції.

39

Містраль — сильний та холодний північно-західний вітер на середземноморському узбережжі Франції в долині річки Рони.

40

Мантон — курортне місто і порт на південному сході Франції, на Лазуровому березі Середземного моря.

41

Рауль Дюфі — французький художник першої половини XX ст., гравер, ілюстратор книг і часописів, кераміст, сценограф.