— Та що це з тобою таке? — запитав він. — Той чолов’яга пригостив тебе наркотиками?

— Ні.

— Упевнений? Може, підмішав до напою?

— Ні. — Йому на голову опустилися перші краплі вечірнього дощу. Десь гуркотів грім. Тепер ворожість насувалася ще й з неба. — Я хочу померти, — ледь чутно сказав Том.

Дікі потягнув його за руку. Том перечепився через одвірок. Вони опинилися в невеличкому барі навпроти пошти. Він почув, як Дікі замовив бренді, наголошуючи, що він хоче саме італійського, мабуть, вважаючи Тома не гідним французького бренді. Том випив те солодкувате питво, що смакувало, як ліки. Він випив три склянки, мовби то було яке чарівне зілля, здатне повернути його до тями, повернути до реальності. Він уловив запах цигарки «Націонале», що диміла в руці Дікі, розгледів чудернацький візерунок на дерев’яній стільниці й торкнувся його пальцями, відчув, як всередині в нього все стислося, ніби хтось притис до його живота кулак, уявив собі довгий і крутий підйом до будинку й майже відчував легенький біль у ногах після всіх тих східців.

— Зі мною все гаразд, — озвався Том глибоким спокійним голосом. — Я не знаю, що на мене найшло. Мабуть, це все через спеку. — Він тихенько засміявся. Ось так і треба чинити з реальністю — посміятися з неї, перетворити на жарт чи не найважливішу подію у його житті, куди важливішу за все, що трапилося з ним протягом останніх тижнів, відколи він познайомився з Дікі, а може, навіть важливішу за все, що траплялося з ним за ціле життя.

Дікі нічого не відповів, тільки запхав до рота цигарку, вийняв зі свого чорного шкіряного гаманця кілька сотень лір і поклав їх на барну стійку. Том почувався ображеним, наче хвора й надокучлива дитина, яка сподівалася після одужання почути бодай одне добре слово. Та Дікі був черствий. Він купив йому бренді з таким байдужим виглядом, ніби пригощав якогось недужого незнайомця без копійки за душею. «Дікі не хоче, щоб я їхав з ним до Кортіни», — зненацька подумав Том. Ця думка навідувала його не вперше. Тепер Мардж теж їхала до Кортіни. Вони з Дікі навіть придбали для поїздки великий термос, коли нещодавно були в Неаполі. І не питалися його, чи сподобався йому термос, вони взагалі не цікавилися його думкою. Вони поступово виштовхували його зі своєї компанії. Том припустив, що Дікі хочеться, аби він поїхав з Монджибелло — найкраще перед їхньою мандрівкою до Кортіни. Ще кілька тижнів тому Дікі казав, що покаже йому лижні траси Кортіни, позначені на його карті. Якось увечері Дікі розглядав ту карту, але й словом не озвався до нього.

— Ходімо? — запитав Дікі.

Том, наче цуцик, вийшов за ним із бару.

— Якщо ти зможеш сам дійти додому, я б хотів на часину зазирнути до Мардж, — сказав Дікі.

— Я в порядку, — відказав Том.

— От і добре. — А тоді озирнувся і докинув через плече: — Може, забереш пошту? Бо я можу забути.

Том кивнув. Дорогою він зайшов на пошту. Забрав два листи — один був для нього від батька Дікі, інший — для самого Дікі від когось із Нью-Йорка, кого Том не знав. На порозі пошти він відкрив конверт від містера Ґрінліфа й шанобливо розгорнув аркуш із друкованим текстом. Лист було написано на солідному фірмовому бланку блідо-зеленого кольору, а по центру було розміщено логотип компанії «Бурк-Ґрінліф» у формі корабельного штурвала.

10 лист. 19…

Мій любий Томе!

Зважаючи на те, що ви провели разом із Дікі більше місяця, але він не виявляє ані найменшого бажання повернутися додому, я можу дійти висновку, що вам не вдалося його переконати. Я підозрюю, що ви з найкращими намірами повідомляли мене про те, що Дікі планує повернутися додому, та, відверто кажучи, я не знайшов нічого подібного в його останньому листі від 26 жовтня. Натомість він як ніколи налаштований залишитися в Європі.

Я хочу, щоб ви знали, що ми з дружиною цінуємо все те, що ви зробили для нас і нашого сина. Але надалі ви ні в чому переді мною не зобов’язані. Маю надію, що протягом цього місяця, виконуючи моє доручення, ви не завдали собі надто багато клопоту, і щиро сподіваюся, що ви отримали задоволення від цієї мандрівки, навіть попри те, що не змогли досягти поставленої мети.

Ми з дружиною шлемо вам вітання і свою подяку.

Щиро ваш,

Г. Р. Ґрінліф

То був останній удар. Таким холодним тоном — навіть холоднішим за його звичну ділову манеру листування, бо йшлося про його звільнення, а слова подяки було додано лише з увічливості, — містер Ґрінліф просто проганяв його. Том провалив свою місію. «Маю надію, що ви не завдали собі надто багато клопоту…» Адже то був сарказм? Містер Ґрінліф навіть не написав, що хотів би зустрітися з ним, коли Том повернеться до Америки.

Том машинально підіймався пагорбом до будинку. Він уявив Дікі поряд із Мардж, як він розказує їй про ту пригоду з Карло й Томову дивну поведінку на дорозі. Він був упевнений, що Мардж скаже: «То чом би тобі не здихатися його, Дікі?» Може, варто піти до них і все пояснити, припустив Том, примусити їх вислухати його? Він озирнувся, вдивляючись у нечіткі обриси квадратного будинку Мардж, що бовванів на пагорбі, розглядаючи темні очниці вікон. Його джинсова куртка намокла під дощем. Він підняв комір і поквапом рушив угору, до будинку Дікі. Принаймні, з гордістю подумав Том, він не намагався викачати з містера Ґрінліфа ще більше грошей, хоча й міг би з легкістю це зробити, навіть за сприяння Дікі, якби запропонував йому таку затію раніше, коли той був у гуморі. Будь-хто на його місці скористався б такою можливістю, подумав Том, але він цього не зробив, а це вже щось та й означало.

Він стояв на краю тераси й дивився на розмиту лінію горизонту. Ні про що не думав, нічого не почував, окрім слабкого, наче уві сні, відчуття покинутості й самотності. Навіть Дікі та Мардж здавалися йому далекими, а всі їхні розмови — безглуздими. Він був самотній і тільки це мало значення. Від страху йому аж мороз продер поза спиною.

Він озирнувся на брязкіт брами. Стежкою, посміхаючись, підіймався Дікі, але Томові його посмішка здалася удавано люб’язною.

— Чого це ти стоїш під дощем? — запитав Дікі й пригнувся, проходячи у двері.

— Це дуже освіжає, — пожартував Том. — Тобі лист. — Він передав Дікі лист, а своє послання від містера Ґрінліфа сховав до кишені.

Том повісив куртку до шафи в коридорі. Коли Дікі дочитав свого листа (мабуть, дуже смішного, бо він раз за разом вибухав реготом), Том запитав:

— Як гадаєш, Мардж захоче поїхати з нами до Парижа?

Дікі здивовано глянув на нього.

— Думаю, що захоче.

— То запроси її, — весело сказав Том.

— Я не впевнений, що хочу їхати до Парижа, — відказав Дікі. — Я, звісно, не проти з’їздити кудись на кілька днів, але Париж… — Він запалив цигарку. — Я б радше відвідав Сан-Ремо або й навіть Геную. Це теж нічогеньке місто.

— Але Париж… Геную не порівняти з Парижем.

— Ні, звісно ж, не порівняти, але Генуя значно ближче.

— А коли ми поїдемо до Парижа?

— Я не знаю. Іншим разом. Париж нікуди не подінеться.

Том прислухався до відлуння тих слів, що дзвеніло в його вухах, намагаючись розібрати їхній тон. Позавчора Дікі отримав листа від свого батька. Він прочитав кілька речень уголос, і вони трохи посміялися, але не дочитав його вголос до кінця, як робив раніше. Том навіть не сумнівався — містер Ґрінліф написав Дікі, що ситий по горлянку Томом Ріплі й навіть підозрює, що той розтринькує виділені йому гроші на самі лише розваги. Ще з місяць тому Дікі посміявся б із цього, але тепер усе було по-іншому.

— Просто я подумав, що ми могли б навідатися до Парижа, поки в нас залишилося ще трохи грошей, — не відступався Том.

— Як хочеш, то їдь. А я щось не в настрої. Мушу поберегти сили для Кортіни.

— Ну… якщо так, то поїдемо в Сан-Ремо, — сказав Том, намагаючись показати, що його все влаштовує, а сам ледь не плакав.

— Гаразд.

Том швидко минув коридор і зайшов до кухні. З-за рогу на нього насувався величезний білий холодильник. Раніше йому кортіло якогось напою з льодом, а тепер він навіть не хотів торкатися того чудовиська. Вони з Дікі й Мардж цілісінький день тинялися Неаполем, вибираючи холодильники, оглядаючи морозильні камери, вивчаючи різноманітні пристрої, доки всі ті холодильники перемішалися у Томовій голові й він уже не міг відрізнити одного від іншого. Та Дікі з Мардж із захватом продовжували свої пошуки, наче парочка молодят. Потім вони ще кілька годин просиділи в кафе, обговорюючи переваги кожного холодильника, й лише після цього зробили свій вибір. Тож зараз Мардж заходила до них набагато частіше, аби залишити в холодильнику частину своїх продуктів і позичити трохи льоду. Раптово до Тома дійшло, за що він так ненавидів той холодильник. Адже тепер Дікі був прив’язаний до цього дому й Монджибелло. А це ставило хрест на їхній зимовій мандрівці до Греції, це означало, що тепер Дікі не захоче переїхати до Парижа чи Рима, як вони планували ще тоді, коли він тільки заселився до будинку. Тільки не зараз, коли Дікі володів холодильником (а то було дуже почесно, бо власників холодильників у містечку можна було порахувати на пальцях), та ще й неабияким, з шістьома лотками для льоду та стількома поличками на дверцятах, що, відчиняючи їх, здавалося, ніби потрапив до супермаркету.