— Хочеш поїхати до Парижа в труні? — запитав він.

— Що? — Дікі відірвав очі від своєї акварелі.

— Я говорив з одним італійцем «У Джорджіо». У трунах у багажному вагоні ми вирушимо з Трієсту в супроводі якихось французів, та ще й отримаємо за це по сто тисяч лір кожен. Я підозрюю, що це пов’язано з наркотиками.

— Перевозити наркотики в трунах? Я думав, що такого вже не практикують.

— Ми говорили італійською, тому я не зрозумів усього, але він казав, що буде три труни, а в третій, можливо, буде справжній небіжчик і вони сховають наркотики в нього. У всякому разі нас підвезуть до Парижа та ще й заплатять. — Він узявся витягати з кишень пачки цигарок «Лакі Страйк», які придбав для Дікі у вуличного торговця. — Що скажеш?

— Та це просто чудова ідея! До Парижа в трунах!

На губах Дікі застигла якась дивна посмішка, наче він глузував із Тома, прикинувшись, що йому до вподоби його ідея.

— Я серйозно, — сказав Том. — Той італієць дійсно шукає двійко охочих юнаків. У трунах мають бути тіла французів, убитих в Індокитаї. А супроводжувати їх мають родичі одного з них або й усіх трьох. — Не зовсім те, що сказав йому чоловік, але щось схоже. Та й, зрештою, двісті тисяч лір дорівнювали майже трьом сотням доларів — цілком достатньо для їхніх розваг у Парижі.

Проте Дікі й далі уникав чіткої відповіді.

Тоді різко глянув на нього, загасив недопалок цигарки «Націонале» й відкрив одну з пачок «Лакі Страйк».

— А ти впевнений, що той чолов’яга, з яким ти говорив, сам не був під наркотиками?

— Останнім часом ти збіса обережний! — посміхаючись, сказав Том. — Куди подівся твій авантюризм? Ти говориш так, ніби не віриш мені! Ходімо, я покажу тобі того італійця. Він досі в барі, чекає на мене. Його звуть Карло.

Дікі навіть пальцем не поворухнув.

— Той, хто пропонує таку роботу, нізащо не розкриє тобі всі карти. Може, йому й справді треба відправити парочку бандюків із Трієста до Парижа, та я все одно не можу зрозуміти навіщо.

— Тоді ходи зі мною і сам його запитаєш. Якщо не віриш мені, то бодай на нього подивишся.

— Аякже. — Зненацька Дікі підвівся. — Може, за сотню тисяч лір я навіть погоджуся на цю аферу. — Він закрив збірку поезії, що лежала на канапі корінцем догори, і слідом за Томом вийшов зі студії. У Мардж було чимало поетичних збірок. Дікі частенько брав їх почитати.

Коли вони зайшли до «Джорджіо», чоловік усе ще сидів за столиком у кутку. Том посміхнувся йому й кивнув.

— Вітаю, Карло, — сказав він. — Posso sedermi?[24]

— Si, si[25], — відповів чоловік, показуючи жестом на стільці.

— Це мій друг, — повільно проказав Том італійською. — Він хоче дізнатися, чи я правильно зрозумів про роботу та поїздку в багажному вагоні. — Том дивився, як Карло міряв Дікі поглядом, і навіть зачудувався тим, як темні, пронизливі та якісь зачерствілі очі італійця не проявляли нічого, окрім ввічливого зацікавлення, як за частку секунди він запримітив та оцінив легеньку посмішку на підозріливому обличчі Дікі, його засмагу, яку він міг отримати хіба після місяців тривалого лежання на сонці, його зношений італійський одяг та американські персні.

Враз тонкі безбарвні губи італійця повільно розтягнулися у посмішці, і він глянув на Тома.

— Allora?[26] — нетерпляче запитав Том.

Чоловік підійняв келих солодкого мартіні й відпив.

— Робота-то є, але я сумніваюся, що твій приятель підходить для неї.

Том кинув погляд на Дікі. Той уважно дивився на італійця, з тією нейтральною посмішкою, яка раптово видалася Тому презирливою.

— Ну, принаймні тепер ти знаєш, що я казав правду! — Том звернувся до Дікі.

— Гм-м, — протягнув Дікі, не зводячи погляду з чоловіка, ніби той був якимось цікавим звіром, якого він міг би вбити, варто тільки захотіти.

Дікі міг звернутися до чоловіка італійською, але не зронив жодного слова. Ще три тижні тому, подумав Том, Дікі залюбки погодився б на його пропозицію. То чому ж зараз він сидів, наче який донощик або детектив, що чекає на підкріплення, аби заарештувати італійця?

— Ну, — врешті озвався Том, — тепер ти бачиш, що я казав правду?

Дікі повернувся до нього.

— Про роботу? Та звідки мені знати?

Том вичікувально глянув на італійця.

Той тільки знизав плечима.

— То нам навіть нема потреби обговорювати деталі? — запитав він італійською.

— Ні, — відказав Том. Його кров закипала від нестримної люті, його починало трусити. Він страшенно сердився на Дікі, який зверхньо дивився на брудні нігті італійця, засмальцьований комір його сорочки, його незугарне темне обличчя, нещодавно поголене, але добре не вмите, так, що його шкіра була світлішою у тому місці, де раніше була борода. Однак темні очі чоловіка були холодні, хоча й добродушні, і випромінювали більше сили, ніж очі самого Дікі. Томові забракло повітря. Він розумів, що не зможе висловити італійською усього, що мав на думці, а йому так хотілося звернутися до них обох.

— Niente, grazie, Berto[27], — спокійнісінько сказав Дікі офіціанту, який підійшов, аби прийняти їхнє замовлення. Тоді глянув на Тома. — То що, йдемо?

Том підскочив так раптово, що його стілець перекинувся. Він підійняв його, кивнув італійцеві на прощання. Він відчував, що мав би його перепросити, але не міг розтулити свого рота бодай для того, щоб нормально попрощатися. Італієць кивнув у відповідь і посміхнувся. Том вийшов з бару слідом за Дікі та його довгими ногами в білих штанях.

Уже надворі Том сказав:

— Я лише хотів довести тобі, що казав правду. Сподіваюся, ти в цьому переконався.

— Ну добре, нехай так, — посміхаючись, відказав Дікі. — Яка муха тебе вкусила?

— Це тебе яка муха вкусила? — заперечив Том.

— Той чолов’яга — пройдисвіт. Ти це хотів почути? От і маєш.

— Чому ти завжди такий зверхній? Що він тобі зробив?

— То я мав упасти перед ним на коліна? Я зустрічав не одного пройдисвіта. У Монджибелло ними аж кишить. — Дікі насупив світлі брови. — Що з тобою, в біса, відбувається? Ти хочеш пристати на його божевільну пропозицію? Уперед!

— Навіть якби хотів, то тепер не можу. А все через твою поведінку.

Дікі зупинився посеред дороги та глянув на нього. Вони сперечалися так голосно, що кілька людей уже витріщалися на них.

— Ми могли б на славу розважитись, — сказав Том, — але ти сприйняв усе по-іншому. Місяць тому, коли ми їздили до Рима, ти й сам сказав би, що це незлецька забава.

— Е ні, — Дікі похитав головою. — Дуже сумніваюся.

Розчарування й неспроможність висловити свої думки були для Тома нестерпними. Та ще й усі на них витріщалися. Він примусив себе зрушити з місця. Спочатку йшов повільно, дрібними кроками, доки не впевнився, що Дікі йде разом із ним. На обличчі Дікі все ще тримався здивовано-підозріливий вираз — Том знав, що Дікі спантеличила його реакція. Том хотів усе пояснити, хотів достукатися до Дікі, аби він зрозумів його й відчув те, що відчував він. Том хотів, щоб Дікі знову став таким, як місяць тому.

— Це все через твою поведінку, — озвався Том. — Не варто було так поводитися. Той італієць нічого тобі не зробив.

— Та він же клятий пройдисвіт! — різко заперечив Дікі. — На Бога, повертайся до бару, якщо він так тобі сподобався. Ти не зобов’язаний робити все по-моєму!

Том зупинився. Враз йому страшенно захотілось повернутися, не обов’язково до італійця, головне — кудись подалі від Дікі. Та раптово його напруга спала. Він розслабив затерплі плечі, його дихання пришвидшилося й ривками виривалося з рота. Він хотів було сказати: «Добре, Дікі», аби якось залагодити цю суперечку, аби Дікі забув про цю історію, однак язик його не слухався. Том вдивлявся у блакитні очі Дікі під усе ще насупленими, вигорілими на сонці бровами — блискучі й порожні, наче дві застиглі блакитні калюжки з чорними цятками посередині, вони були байдужі, ніби Том нічого для них не значив. Кажуть, що очі — дзеркало душі, в якому можна розгледіти справжні почуття, як-от кохання. Тільки зазирнувши в очі, можна побачити, що насправді ховається в людському серці, а в очах Дікі Том не побачив нічого, от ніби дивився на сувору й бездушну поверхню дзеркала. Том відчув, як у грудях боляче кольнуло, й обхопив обличчя руками. Йому здалося, що хтось раптово відібрав у нього Дікі. Вони не були друзями. Вони навіть добре не знали одне одного. Його вразила жахлива істина, правдива на всі часи, для всіх людей, яких він знав у минулому та знатиме в майбутньому. Усі вони ось так стоятимуть перед ним, а він знову та знову переконуватиметься, що насправді геть не знав їх, та найгірше те, що він постійно, бодай якийсь час, віритиме, що таки знав і мав із ними багато спільного. Від того усвідомлення Том на мить остовпів і подумав, що він цього не переживе. Йому здалося, що ноги зараз підкосяться і він упаде. Це вже було занадто: усе навколо здавалося йому ворожим. Чужа мова, його постійні невдачі та ще й Дікі, який тепер ненавидів його. Зусібіч його оточували незнайомці, він відчував їхню неприязнь. Раптом Дікі відірвав його руки від обличчя.

24

Можна мені сісти? (іт.)

25

Так, так (іт.).

26

То як? (іт.)

27

Нічого не потрібно, дякую, Берто (іт.).