Дікі приніс відполіровану кавоварку-еспресо майже два фути заввишки[10] і встромив вилку в розетку на терасі. За кілька секунд з’явилися чотири невеличкі чашки кави, одну з яких Мардж віднесла на кухню служниці.

— У якому готелі ти зупинився? — запитала Мардж у Тома.

Він посміхнувся.

— Поки що ні в якому. Що можеш запропонувати?

— «Мірамар» тут найкращий. Є ще один готель, «У Джорджіо», але…

— Кажуть, що «У Джорджіо» в ліжку водяться пульчі, — перебив її Дікі.

— Це блохи. «У Джорджіо», звісно, дешевший готель, — серйозно сказала Мардж, — але сервіс…

— Паскудний, — докинув Дікі.

— Ти сьогодні в доброму гуморі. — Мардж повернулась до Дікі й кинула в нього дрібкою сиру.

— У такому разі я краще поселюся в «Мірамар», — підводячись, сказав Том. — Мені вже час іти.

Жоден з них не став його відмовляти. Дікі провів його до брами.

Мардж залишилась на терасі. Том гадав, чи Мардж і Дікі крутять роман на кшталт класичного faute de mieux[11], який не обов’язково помітний для оточення, бо жоден із коханців не виявляє надто багато ентузіазму. Мардж закохана в Дікі, припустив Том, але Дікі ставився до неї байдуже, наче поряд із ним сиділа не молода дівчина, а п’ятдесятирічна служниця-італійка.

— Мені б хотілося подивитися на твої малюнки, — сказав Том.

— Добре. Ну, гадаю, ми ще побачимось, якщо вже ти тут залишаєшся, — і Том подумав, що він сказав це лише тому, що згадав про свій купальний халат і шкарпетки.

— Дякую за обід. До зустрічі, Дікі.

— До зустрічі.

Залізна брама з брязкотом зачинилась.

8

Том винайняв собі номер у «Мірамарі». Була вже четверта, коли він забрав свої валізи з пошти, з останніх сил вийняв і почепив на вішак свій найкращий костюм, а тоді утомлено повалився на ліжко. Голоси тутешніх хлопчаків, що теревенили в нього під вікном, лунали так виразно, наче вони були в його кімнаті, а від презирливого реготу одного з них, що раз за разом проривався поміж його нерозбірливою балаканиною, Тома корчило й пересмикувало. Він уявляв, як вони обговорюють його похід до синьйора Ґрінліфа й роблять геть неулесливі припущення про те, що його спіткає далі.

Що він узагалі тут робить? У нього тут немає друзів, він не знає італійської. А що буде, як він занедужає? Хто про нього подбає?

Том підвівся, усвідомлюючи, що його зараз знудить, і повільно почовгав до ванни, знаючи, що має ще трохи часу. Там він вивергнув із себе обід і, як йому здалося, рибу з Неаполя. Тоді повернувся на ліжко й миттю заснув.

Коли він прокинувся, ослаблений і кволий, надворі ще виднілося, а його новенький годинник показував пів на шосту. Він визирнув у вікно, автоматично вишукуючи поглядом великий білий будинок Дікі з навислою над обривом терасою, намагаючись розгледіти його серед безлічі рожевих і білих будиночків, що тулилися навколо нього. Він помітив товсту червону балюстраду, що облямовувала терасу. Чи Мардж досі була там? Чи вони з Дікі говорили про нього? Він почув сміх, що перекрикував не такий уже й гучний вуличний гамір, такий голосний і дзвінкий, що він здався йому настільки американським, наче він почув якусь фразу рідною мовою. На мить перед ним з’явилися Мардж та Дікі, вони перетинали простір між будинками на головній вулиці. Тоді повернули за ріг і Том підійшов до бічного вікна, аби краще їх роздивитися. Біля готелю, якраз під його вікном, простягалася вузенька вуличка, і Мардж із Дікі рушили нею. Дікі був одягнений у білі штани й теракотову сорочку, а Мардж була у блузці та спідниці. Напевне, вона ходила додому перевдягатися, подумав Том. Або ж тримала частину свого одягу в будинку Дікі. На невеличкому дерев’яному причалі Дікі перекинувся кількома словами з якимось італійцем і дав йому гроші. Італієць торкнувся рукою свого кашкета й відв’язав від причалу невеликий вітрильник. Том дивився, як Дікі допоміг Мардж сісти в той вітрильник. Здійнявся білий парус. Позаду них, ліворуч, у воду занурювалося жовтогаряче сонце. Том чув, як Мардж засміялась, а Дікі гукнув щось італійцю біля причалу. Том збагнув, що то був їхній звичайний день — сієста після пізнього обіду, а на заході сонця — морська прогулянка на вітрильнику Дікі. Тоді кілька коктейлів в одному з кафе на березі моря. Вони насолоджувалися ще одним звичайним днем, ніби його, Тома, взагалі не існувало. Навіщо Дікі повертатися у світ метро, таксі, накрохмалених комірців і робочого дня до п’ятої? Чи навіть автівки з водієм і відпустки у Флориді та Мені? Значно цікавіше плавати вітрильником, хай і в старому одязі, й ні перед ким не відповідати за те, як він проводить свій час, та ще й мати власний будинок з добродушною служницею, яка, ймовірно, робить усе за нього. А ще гроші, які можна витрачати на подорожі. Том страшенно заздрив йому й до болю в серці жалів самого себе.

Мабуть, у своєму листі містер Ґрінліф написав щось таке, що якраз і налаштувало Дікі проти нього, припустив Том. Було б набагато краще, якби він просто сидів собі в одному з тих кафе на пляжі й ніби ненароком познайомився з Дікі. Може, з часом йому таки вдалося б переконати Дікі повернутися додому, якби їхнє знайомство відбулося за інших обставин, але тепер він навряд чи зможе чимось зарадити. Том лаяв себе за те, що вранці був таким занудним і незграбним. Йому ніколи не щастило, коли він брався за що-небудь надто серйозно. Він уже давно це помітив.

Нехай мине кілька днів, подумав Том. Найперше, що йому потрібно — сподобатись Дікі. Він прагнув цього понад усе на світі.

9

Том прочекав три дні. Четвертого дня близько полудня він спустився на пляж і побачив Дікі — той був сам і на тому ж місці, де Том побачив його вперше, навпроти сірих скель, що простягалися з суходолу аж у глиб пляжу.

— Доброго ранку! — гукнув Том. — Де Мардж?

— Доброго ранку! Напевне трохи запрацювалась. Вона скоро прийде.

— Запрацювалась?

— Мардж письменниця.

— Ага.

Дікі затягнувся італійською цигаркою, яку тримав у кутику рота.

— Де ти пропадав? Я думав, що ти поїхав.

— Хворів, — недбало кинув Том і розстелив на піску свій рушник, але не надто близько від рушника Дікі.

— А, живіт скрутило, як буває після приїзду в усіх туристів?

— Завис між життям і туалетом, — посміхнувшись, відказав Том. — Та я уже в порядку. — Насправді ж він був такий слабкий, що йому бракувало сил навіть вийти з готелю, але він повзав підлогою свого номера від однієї сонячної латки до іншої, намагаючись упіймати промені, що проникали крізь вікна, аби не виглядати таким білошкірим, коли наступного разу піде на пляж. А останні крихти своїх сил він спрямував на вивчення італійського розмовника, якого придбав у вестибюлі готелю.

Том спустився до моря, упевнено заглибився до пояса та взявся хлюпати водою собі на плечі. Зайшов трохи далі, аж вода сягнула його підборіддя, трохи поплавав, а відтак повільно вийшов на берег.

— Чи можу я чимось пригостити тебе в готелі перед тим, як підеш додому? — запитав Том у Дікі. — І Мардж теж, якщо вона прийде. Я б хотів віддати тобі купальний халат і шкарпетки.

— О, так. Дуже дякую за запрошення, я б залюбки чого-небудь випив. — Він повернувся до читання італійської газети.

Том розтягнувся на своєму рушнику. Він чув, як годинник у містечку пробив першу.

— Схоже, Мардж уже не прийде, — озвався Дікі. — Мабуть, підемо без неї.

Том підвівся. Вони рушили до «Мірамару» і майже не говорили, лише Том запросив Дікі пообідати з ним, а Дікі відмовився, бо його служниця уже приготувала обід, який чекає на нього вдома. Вони піднялися до Томового номера. Дікі приміряв купальний халат і приклав шкарпетки до босих ступень. І халат, і шкарпетки були йому якраз, і, як Том і сподівався, Дікі дуже сподобався колір халата.

— І ще ось це, — сказав Том, виймаючи з шухляди комода квадратний пакет, загорнутий в аптечний папір. — Мама передала тобі краплі для носа.

10

Фут — британська та американська міра довжини, приблизно дорівнює 30,5 см.

11

За відсутності кращої альтернативи (фр.).