Том помітив його здалеку й навіть не сумнівався, що то був Дікі, хоча його шкіру й укривала бронзова засмага, а хвилясте волосся стало світлішим, відколи Том бачив його востаннє. Він був разом із Мардж.

— Дікі Ґрінліф? — посміхаючись, запитав Том.

Дікі підняв голову.

— Так.

— Я Том Ріплі. Ми зустрічалися у Штатах кілька років тому. Пригадуєш?

Погляд Дікі не виказував жодних спогадів.

— Здається, твій батько казав, що напише тобі про мій приїзд.

— А, точно! — вигукнув Дікі, ляснувши себе по чолі, наче сам здивувався, як він міг про це забути. Тоді підвівся. — Ти Том… як там тебе?

— Ріплі.

— Це Мардж Шервуд, — сказав він. — Мардж, це Том Ріплі.

— Привіт, — сказав Том.

— Привіт, — відповіла дівчина.

— Ти тут надовго? — запитав Дікі.

— Ще не знаю, — відказав Том. — Я щойно приїхав. Хочу подивитися, що це за місцина.

Дікі оглядав його з голови до ніг і, як здалося Тому, був не вельми задоволений. Дікі схрестив руки на грудях, широко розставивши свої стрункі засмаглі ноги, що занурювалися у розпечений пісок, який, утім, його зовсім не хвилював. Том знову натягнув на ноги черевики.

— Збираєшся придбати будинок? — запитав Дікі.

— Не знаю, — нерішуче відповів Том, наче досі обмірковував це питання.

— Зараз сприятливий час для купівлі будинку, якщо хочеш залишитись тут на зиму, — озвалась дівчина. — Майже всі літні туристи вже поїхали. А взимку нам тут не завадить кілька американців.

Дікі мовчав. Він знову опустився на великий рушник поряд із Мардж, і в Тома закралася підозра, що він лише чекає, коли Том попрощається з ними й піде своєю дорогою. Том стояв перед ними, почуваючись таким блідим і голим, як у той день, коли він народився. Він ненавидів купальні костюми. Ось ці його плавки були дуже відкриті. Том видобув з кишені піджака, загорнутого в дощовик, пачку цигарок, і запропонував їх Дікі й Мардж. Дікі взяв одну, і Том прикурив її своєю запальничкою.

— Ти, здається, не пригадуєш нашої зустрічі в Нью-Йорку, — сказав Том.

— Чесно кажучи, не зовсім, — відказав Дікі. — Де ми зустрічалися?

— Здається… Чи часом не в Бадді Ланкенау? — Вони зустрілися не там, але Том знав, що Дікі знайомий із Бадді Ланкенау, а Бадді був досить поважним молодим чоловіком.

— Справді? — якось мляво протягнув Дікі. — На жаль, мої спогади про ті дні в Америці останнім часом зовсім розмиті.

— Так і є, — втрутилась Мардж, намагаючись допомогти Тому. — Що далі, то гірше. Коли ти приїхав, Томе?

— Десь годину тому. Я залишив свої валізи на пошті. — Він засміявся.

— Не хочеш сісти? У нас є ще один рушник. — На піску поряд із собою вона розстелила трохи меншого білого рушника.

Том із вдячністю пристав на її пропозицію.

— Піду трохи скупаюся, щоб освіжитися, — підводячись, сказав Дікі.

— Я з тобою! — гукнула Мардж. — Ти йдеш, Томе?

Том пішов за ними. Дікі разом із дівчиною зайшли досить глибоко — обоє видавалися чудовими плавцями, а Том залишився недалечко від берега, і найпершим вийшов із води. Коли Дікі й Мардж повернулися до рушників, Дікі сказав (імовірно, з ініціативи дівчини):

— Ми вже йдемо. Не хочеш піднятися до будинку й пообідати разом із нами?

— Так, я не проти. Дякую за запрошення. — Том допоміг їм зібрати рушники, сонячні окуляри та італійські газети.

Том уже думав, що вони ніколи туди не дійдуть. Дікі та Мардж ішли попереду, повільно й непохитно підіймаючись безкінечними східцями, переступаючи через дві сходинки. Сонце геть виснажило Тома. М’язи ніг тремтіли навіть на рівній поверхні. Його плечі вже почервоніли, і він накинув сорочку, аби сховатися від сонячних променів, але сонце припікало йому голову і Тома починало нудити.

— Як ти там, тримаєшся? — запитала Мардж, навіть не захекавшись. — Звикнеш, якщо залишишся тут довше. Якби ти знав, що тут було в липні, у сам розпал спеки!

Тому забракло повітря, аби щось відповісти.

За п’ятнадцять хвилин він почувався краще. Він прийняв холодний душ і тепер сидів на терасі Дікі в зручному плетеному кріслі й тримав у руці склянку мартіні. За порадою Мардж він знову надягнув плавки й накинув на плечі сорочку. Поки він був у душі, на терасі накрили стіл для трьох, а Мардж пішла на кухню побалакати італійською зі служницею. Тому було цікаво, чи Мардж теж мешкала в цьому будинку, адже він був досить просторим. Він помітив, що меблів було небагато, але поєднання італійської старовини й американського богемного стилю створювало приємну атмосферу. У коридорі він угледів дві оригінальні картини Пікассо.

Мардж вийшла на терасу зі склянкою мартіні.

— Он там мій будинок. — Вона показала на нього. — Бачиш? Білий, квадратний, із темно-червоним дахом, темнішим, ніж у сусідніх будинків.

Розгледіти його серед інших будинків було майже неможливо, але Том удав, ніби бачить його.

— Ти тут уже давно?

— Рік. Провела тут минулу зиму. Ото була зима! Дощило ледь не кожного дня, усі три місяці!

— Нічого собі!

— Угу. — Мардж потягувала своє мартіні й задоволено поглядала на маленьке містечко. Вона теж надягла купальний костюм яскраво-червоного кольору, а зверху накинула смугасту сорочку. Вона виглядала непогано, подумав Том, і навіть мала гарну фігуру, якщо вам до смаку не надто худорляві дівчата. Але Томові такі не подобались.

— Наскільки я знаю, Дікі має вітрильника, — сказав Том.

— Так, «Піпі». Це скорочено від «Піпістрелло»[9]. Хочеш його побачити?

Вона знову показала на якийсь нерозбірливий предмет унизу біля невеличкого причалу, який можна було розгледіти з краю тераси. Майже всі вітрильники виглядали однаково, але Мардж пояснила, що вітрильник Дікі більший за інші й має дві щогли.

На терасу вийшов Дікі й налив собі коктейль із глечика на столі. На ньому були погано попрасовані білі парусинові штани та лляна теракотова сорочка під колір його засмаги.

— Вибачай, що без льоду. Я не маю холодильника.

Том посміхнувся.

— Я привіз тобі купальний халат. Твоя мама казала, що ти просив. А також кілька пар шкарпеток.

— Ти знаєш мою маму?

— Мені пощастило познайомитися з твоїм батьком незадовго до того, як я покинув Нью-Йорк, і він запросив мене до себе на вечерю.

— Справді? То як там моя мама?

— Вона сиділа з нами цілий вечір. Але мені здалося, що вона швидко втомлюється.

Дікі кивнув.

— Цього тижня я отримав листа про те, що їй стало трохи краще. Принаймні немає якихось видимих погіршень, правда?

— Гадаю, що немає. Мені здається, що кілька тижнів тому твій батько мав більше приводів для хвилювання. — Том завагався. — Він трохи хвилювався через те, що ти не хочеш повертатися додому.

— Герберт завжди через щось хвилюється, — відказав Дікі.

Мардж зі служницею винесли з кухні паруючі спагеті, велику тарілку салату й нарізаний хліб. Дікі й Мардж завели розмову про розширення якогось ресторану неподалік від пляжу. Власник збирався збільшити терасу, щоб було місце для танців. Вони обговорювали це повільно, не минаючи жодної деталі, ніби мешканці невеликого містечка, яких цікавлять найменші зміни, які відбуваються навколо. Том не мав що сказати.

Більшість часу він оглядав персні Дікі. Йому сподобались обидва: великий квадратний зелений камінь у золотій оправі на середньому пальці правої руки та перстень із печаткою на мізинці іншої руки, більший і кращий, ніж той, що його носив містер Ґрінліф. У Дікі були довгі кістляві пальці, трохи схожі на його власні, подумав Том.

— До речі, перед від’їздом твій батько показував мені верфі компанії «Бурк-Ґрінліф», — сказав Том. — Він розповідав, що там багато змінилося, відколи ти поїхав. Побачене мене дуже вразило.

— Мабуть, він і роботу тобі пропонував. Він завжди шукає перспективну молодь. — Дікі обертав виделку, акуратно накручуючи на неї спагеті, а тоді запхав її до рота.

— Ні, не пропонував. — Том відчував, що обід минає геть кепсько, гірше нікуди. Невже містер Ґрінліф повідомив Дікі, що він приїде, аби напучувати його повернутись додому? Чи, може, в Дікі просто був поганий настрій? Одне він знав напевне — Дікі дуже змінився, відколи Том бачився з ним востаннє.

9

«Піпістрелло» — «кажан» (іт.).