Упродовж літа, копаючи із Владьом колодязі, мені нестерпно кортіло дізнатися бодай трішки про його минуле, і я всіляко понукував його до відвертості. Та після кожного з моїх настирливих домагань Владьо згасав, нидів і якось пригнічено-загадково мовив:

— Ми ще не дійшли до того колодязя.

Урешті-решт це таки сталося. Того осіннього дня ми копали студню в заміському маєтку одного з мукачівських начальників на Червоній горі. Десь на десятому метрі засльозила вода. Владьо трохи зачекав, зачерпнув пригоршню і спробував на смак.

— От ми і найшли новий скарб. Смачна, жодні багатства світу не гідні цієї Божої благодаті, найдорожчі парфуми не зрівняються з ароматом новонародженої водички, — мовив із небаченим досі піднесенням Владьо. — Ось тепер можна трохи і перепочити.

Зіпершись на лопату, глянув угору. Високо над нами, наче акуратно вирізаний із голубого-преголубого паперу, пульсував кружечок неба. Тут, внизу, холодно, волого, але живий шматочок неба вгорі дихав такими неймовірними теплотою, блаженством і спокоєм, що, здавалося, перед нами одкрилося віконце до раю. Владьо, зачаївши подих, заворожено дивився на сяючий блакиттю кружалець. Потім глибоко зітхнув, й адамове яблуко на його шиї почало швидко рухатись уверх-вниз. Видно, щось хотів сказати, але дивний клубень перепинив мову, і Владьо тільки беззвучно ворушив губами. Але раптом біль прорвався:

— Ми ще там будемо! Увидите, ми ще там будемо, — гамуючи сльози, закричав Владьо, показуючи піднятим кулаком у голубе небесне віконце.

Крик потужним ключем вирвався із земних глибин, розхлюпнувся над поверхнею, і грудки червоної криці посипались на голови. Владьо вмить притих, присів навпочіпки і обхопив голову руками:

— Господи великий, пресвята Діво Маріє, як я її люблю, — простогнав із відчаєм. — Я так люблю ту жінку. Тільки смерть, тільки смерть сильніша за мою любов. І життя, і всі багатства світу я віддав би, Господи, щоби ще хоч раз глянути на ту жінку. Тільки раз до неї доторкнутись!

Потім умовк, поволі піднявся і, знову викинувши кулак догори, голосно пообіцяв у небесне вікно:

— Ми ще там будемо! Я вірю, що ти чуєш мене, Господи, і зволиш — ми ще там будемо!

Потім умовк і до самого вечора не зронив жодного слова. А коли розходились по домівках, поклав мені руку на плече і, ніби вибачаючись, винувато сказав:

— Ти прости, не дивуйся з мене. Я вже ні за чим не жалію. Мене постійно тривожить лише одна думка: коли я збирався воювати в Мадярщину, зайшов у квітковий магазин і заплатив великі гроші його ґаздові… Це був аванс: якщо я не повернуся, щоб він кожного ранку приносив моїй любимій жінці букет білих троянд. Моя любима жінка схожа на білу троянду — така ж красива і божественна! Тепер я ночами не сплю. Мучать думки, чи порядний той хазяїн квіткарні? Адже я переконаний, якщо він — чесний чоловік і щодня приносить букет, моя любима впевнена, що я живий, і твердо знає — ми обов’язково зустрінемось. Як ти думаєш, що той квітникар?

— Вам цього і в голову не треба брати, — сказав я. — На всі сто упевнений, той чоловік — порядна людина.

— Дякую, — полегшено зітхнув Владьо. — Я саме це хотів почути. Дякую, ти дуже втішив мене.

Не мовлячи жодного слова, він зачинив за собою хвіртку і легкою ходою попрямував до хати.

І ось тепер щоразу, дійшовши води в черговому колодязі, Владьо припиняв роботу. Повільно-повільно піднімав очі уверх і, незмигно дивлячись із холодних земних глибин на острівок живого неба, твердо і впевнено, наче клятву, повторював:

— Ми ще там будемо! — і міцно стискав піднятого догори п’ястука.

Згодом це стало для нього ніби священним ритуалом. При цьому Владьо завжди дивився широко відкритими очима, повними якоїсь божевільної радості і блаженства. Із такою вірою в очах безнадійно хворі завжди чекають чудодійного зцілення, засуджені до смерті — дивовижного помилування, приречені на довічну сліпоту — раптового прозріння, назавжди розлучені — щасливої й несподіваної зустрічі.

У мене завжди складалося враження, що той окраєць неба над кожним колодязем став для Владя Господніми Воротами в його дивовижний світ минулого. Варто йому тільки вибратися із дна колодязної глибини, розчинити те маленьке небесне віконечко, пройти через нього — і ти знову опинишся в іншому житті. Там, де він на осяяній кришталевими люстрами сцені! А перед ним — безмежна зала. І всі вони, світова знать голубої крові, аплодують і шаліють у захваті від його співу. І будь-який вельможа чи нащадок великих європейських правителів готовий упасти на коліна перед Владьовим талантом і цілувати йому руки. А в партері, причаївшись у напівтемному куточку, захоплено, очима, повними кохання, дивиться на нього чарівна жінка. Жінка, схожа на білу троянду. Жінка, любов до якої сильніша за смерть.

Так, саме так було в тому світі, який для Владя тепер залишився за далекими небесами. І він все ще не усвідомлював, що раз вигнані з раю у нього більше не повертаються. Тому з фанатичною вірою із дна глибоких колодязів твердо, як клятву, день у день продовжував повторювати:

Ми ще там будемо!!!

Ми ще там будемо!..

Ми ще там…

Через рік ми розпрощалися. А першопричиною став Владьо. Відколи почали копати колодязі, він не відставав від мене — тобі треба йти вчитися!

— Куди мені з решітчатою головою? — відмахувався я, сприйнявши його пропозиції спершу за фіґлі.

— Я давно за тобою придивляюся, ти — тямущий хлопець, — переконував Владьо.

— Ви запитайте у свого нянька — пана Фийси, він вам намалює хвостом мого портрета, — сміявся я.

— Не згоден. Ти просто не вписуєшся у рамки цього життя — як і кожна неординарна особистість. Ти — бунтар, а таких не терплять, їм постійно намагаються накинути вуздечку й усмирити. Скажи, ти на якій парті сидів?

— Із самого першого класу — на останній, — мовив не без погорди.

— Бачиш, тобі з першого класу намагалися показати твоє місце, прирікали на меншовартість, а ти, милий простачок, сприймав це як свободу.

— А чого зі мною панькатися, в мене няньо — не партєйний секретар, баба — не голова колгозу, а дідо — не начальник торгівлі, — хмикнув я.

— Маєш правду. У вас як, пана з тебе не буде, дяка — теж, а в колгоз працювати з мотикою згодиться!

— А хіба не так у наших сім’ях втовкмачують дітям змалку?

— Розумієш, кожна людина за своєю природою єдина в Господа. Двох однакових людей, як і двох травинок на землі, двох волосинок на людській голові, немає. І Бог всім дає рівні можливості в житті. Це просто треба знати і повірити у свою Долю.

— Але як?

— Наскільки неймовірно важко, настільки ж і просто! Ти маєш, найперше, дуже повірити в себе. І кожного дня як молитву твердити і собі, і небесам: «Я у Бога — єдиний! Я у Бога — найкрасивіший, найрозумніший! Я у Бога — наймужніший!» Із цією Вірою і йди по життю до великої мети. І пам’ятай, як би тебе не спокушали, не провокували, ніколи не витрачай дані тобі Богом таланти і сили на марноти і дрібниці. Бо сказано: «Якщо по дорозі до мети ти кидатимеш каменем у кожного пса, який на тебе гавкає, — ніколи до мети не дійдеш!..».

Щось обірвалось, перевернулось у мені після цієї розмови. Світ наче роздвоївся, мене почали доймати постійні сумніви, чи таке вже просте, безтурботне і однозначне життя? І взагалі, яка місія кожної людини в цьому світі?

Одного дня, під час вранішньої молитви, дивлячись крізь вікно на величний схід сонця, я несамохіть промовив. Вірніше, в моїй голові само пролунало… Пролунало тихо, але дуже виразно і чітко: «Господи, знаю, я у Тебе не один! Але саме такий, як я — єдиний!».

Ці слова, слова, що самі по собі зазвучали в моєму єстві, стали з цієї миті Одкровенням мого життя! І я одразу взявся за книги, прочипів над ними зиму і весну, а влітку, на приємне здивування собі і на превелике ошелешення всієї незліченної родини й оціпеніння вчителів, успішно вступив до університету і так само прекрасно його закінчив.

Минули роки. Життя склалося так, що після університету ми з Владьом майже не зустрічалися. Але однієї ночі явився сон.