Замість відповіді військовий спритно підскочив до старого і прикладом вдарив у правий бік. Учитель по-пташиному змахнув руками і полетів із порогу аж до середини двору, розпростершись долілиць на траві. На якусь мить застиг, а потім звівся на тремтячих руках і, стоячи на колінах, знову тихо почав благати:

— Люди, лишіть мого сина!.. Він на своїй землі. Нікого не вбив, не вкрав. Хіба се гріх, хіба се злочин жити на своїй землі?

На старого вчителя ніхто не звертав уваги. Хоча ні! У холодних осінніх небесах, над хатою пана Фийси, на пухнастій велетенській хмарі знову стояв імператор Ференц Йовжка. У великій печалі, з великим болем спостерігав, як збиткуються над одним із останніх його воїнів. Допомогти нічим не міг. Імператор поривався втішити свого солдата твердою обіцянкою: ось-ось мине зовсім небагато часу, і він забере гусарського полковника знову до себе в почесну варту. Хай тільки ще трішки потерпить, і мужнього цісарського лицаря тут, на небесах, із радістю зустрінуть його бойові побратими. Тільки хай ще раз збереться з духом, аби виграти свій останній бій на цій грішній землі. Як не кричав, як не благав побитий горем імператор, його слова падали у хмари, глухли і розчинялись у них. І на землі, як і завжди, ніхто нічогісінько не чув. І від повного безсилля, відчаю і безпомічності великий імператор Ференц Йовжка вперше за всю історію гірко й безутішно заплакав.

Невідомого, якого пан Фийса назвав своїм сином, уже саджали в кузов «студебекера». І я, дивлячись потайки з горища, раптом збагнув: невідомий красень, якого щойно арештували на моїх очах, — син пана Фийси Владьо. Ось він зі зв’язаними руками на мить піднявся в кузові на повен зріст, обернувся і глянув на своє обійстя. Посеред двору на колінах стояв батько. З непокритою головою, безпорадний — він прощально простягав за сином руки. А біля воріт!!! Господи, я досі ніколи її не помічав! Біля воріт, скидуючи останні листочки, стояла розгублена й ошелешена старенька акація…

І неймовірним сумом і болем у мені залунали незнайомою мовою такі знайомі слова: «…І ніхто мене не проводжав, крім печального батька на порозі і квітучої акації при воротах… Старенької акації — із сумними материнськими очима і п’янким запахом вуст коханої… Старенької акації — ніжного до сліз і колючого до крові — найдобрішого і наймилішого дерева на всім Божім світі…».

Поява й арешт молодшого сина пана Фийси, всесвітньовідомого тенора, соліста Міланської опери Ла-Скала Владя мала неймовірну й трагічну історію.

Тільки-но світ дізнався про початок Угорської революції, тисячі мадярів, які свого часу покинули батьківщину, рятуючись від комуністів, з усіх кінців землі хлинули на поміч повстанцям. Серед них — і Владьо. Потайки від родини він покинув Італію, через Австрію проник в охоплену полум’ям Угорщину і майже до останнього дня воював у Будапешті. Тим часом, зламавши останні бастіони революціонерів, радянські війська щільно замкнули угорські кордони із сусідніми державами. І тисячі повстанців опинилися у пастці. Найбільш відкритим залишався коридор від Чопа до Ужгорода. Збагнувши свою приреченість, Владьо скористався цією лазівкою і нічними стежинами повернувся до родинного притулку. Як йому це вдалося — навіки залишиться таємницею, так само, як і те, хто вислідкував і здав Владя совєтській безпеці.

Владьо повернеться із сибірських тюрем на початку 60-х років, коли тикнеться бурхлива ера великого кукурудзівника і горохівника, непогамовного і непередбачуваного у своїх вчинках Микити Хрущова.

Наша родина саме зібралася за вечерею, коли почувся знайомий стукіт, і в хату увійшов пан Фийса. Не увійшов, а влетів, наче добра вістка, сяючи од щастя. Відчинив навстіж двері, став збоку, і з потемків сіней переступив поріг ставний чоловік — у новенькій фуфайці, сірих грубих штанях, кирзових чоботах, пострижений під «нулівку».

— Слава Йсусу Христу! — привітався гість, сором’язливо мнучи у руках шапку-вуханку.

Всі отетеріли — перед нами стояв Владьо. Тюремна уніформа, в якій випускали на волю в’язнів радянських концтаборів, і тепер не могла приховати його вроди й аристократичної вишуканості.

— Дай і вам, Божіньку, доброго здоров’я, — сплеснула баба Фіскарошка.

— Ви, Марько, не бійтеся, не тривожіться, — вибіг посеред кімнати пан Фийса. — Це все законно — мого Володьку випустили з тюрми, він тепер житиме з моєю старістю.

Батько роздивлявся сина з трепетом і ніжністю, наче дитина, якій на долоню сіло маленьке пташеня.

— Ой, підходьте, гостеньки дорогі, — заметушилася баба. — Вечеря у нас небагата, але од серця і душі.

Упродовж вечора ніхто й словом не обмовився про те, що довелось пережити Владьові. І на що далі йому сподіватися. Говорили про всяке — щиро, невимушено. Складалося враження, що Владьо жив з нами по сусідству од свого народження і на хвилю не покидав батьківського обійстя. Тільки ось у його безпосередності чаїлось щось безмежно трагічне. Десь посеред бесіди Владьо несподівано замовкав, невидющим зором дивився у вікно… Він був схожий на перший осінній дощ — тихий, ще теплий, чистий, а в глибині своїй — сумний, болючий і безнадійний.

Коли трохи випили, осміліли, баба почала розповідати, з яким щастям ми слухали колись пісні Владя по радіо, а потім несподівано попросила:

— А не могли би ви нам щось заспівати?

Він тільки й чекав цієї миті. Схопився із-за столу, став посеред хати, прокашлявся і заспівав «Цвіте терен…».

Усі ці роки голос в його грудях страждав, наче птах у клітці. А тепер, випущений на волю, стрімко вирвався, могутньою хвилею вдарив під стелю і неймовірно лунко розплеснувся по хаті. Від співу ледь чутно затремтіли стіни, а електролампочка розбризнулася друзками навсібіч. Ми оскляніли, навіть не поворухнулись. А Владьо співав у темряві. Це була світла співоча темрява. І ми в ній бачили навіть найдрібніше макове зернятко у найвіддаленішому куточку землі Господньої.

Без паспорта, без громадянства, із єдиною потертою посвідкою про звільнення із в’язниці Владьо опинився між небом і землею. Повернутися в Італію він уже не міг, але і влаштувати життя тут теж не виходило. Оббивав пороги мукачівських установ, однак перед учорашнім політичним в’язнем, та ще й без документів, розводили руками. Кожен, до кого звертався Владьо, достеменно відав, що перед ним нащадок могутнього графського роду, всесвітньовідомий співак, але допомогти ніхто не міг. Адже з усіх щілин стежило недремне око радянської безпеки, і будь-який добродій міг опинитися там, звідки повернувся Владьо.

Майже всюди йому намагалися допомогти потайки: пропонували гроші, одежу, продукти. Проте гідність не дозволяла великому співакові простягнути руку за милостинею. І ось один із великих мукачівських партійних начальників умудрився допомогти по-іншому. Майже кожного тижня через свого шофера присилав до нас, на Небесі, ящик продуктів. Передавав бабі Фіскарошці, а та вже знаходила спосіб, як подати на стіл нашим сусідам і вберегти їх від голоду.

Утративши надію знайти роботу, страждаючи від розлуки із сім’єю і від усвідомлення, що ніколи в цьому житті вже не зустрінеться з родиною, Владьо почав потиху тягнутися до чарки. Чого-чого, а цього «добра» у нас завжди в достатку, і наш жалісливий народ із великою щедрістю готовий ним ділитися — особливо зі страждущими. Але сталося диво! У Владьові несподівано одкрився рідкісний талант: він безпомилково визначав, у яких місцях найсмачніші і найближчі до поверхні підземні джерела. І почав всесвітньовідомий співак копати в людей колодязі.

Вістка про дивовижного колодязяря-співака швидко рознеслася по околицях. Владя почали розривати замовленнями. Він уже не справлявся з роботою і одного дня запропонував мені стати його напарником. В той час я перевалив уже за п’ятнадцятий. І хоч, як казала баба, на голову був легким, проте сили Богонько не пошкодував: міг залюбки понести на плечах теля і без зайвих зусиль покласти на лопатки удвічі старшого за себе. Як-не-як, непримирима боротьба з учителями, наукою і колгозними панами загартувала мене духовно, додала фізичної виправки і богатирської моці. На пропозицію я відгукнувся з великою радістю і вдячністю.