— Спішу, спішу, Митьку! Немаю тепер часу тебе слухати.

Ну що ж — зате у мене часу стачило. Але, як кажуть, до пори до часу. Доки не стався конфлікт із паном Фийсою.

Жив пан Фийса самотньо, тому вранці не встигав снідати. А поготів, коли звечора перевиконував норму по «возліянію шпірітуса». Тому мав звичку брати з собою у школу сякий-такий бутерброд. А десь на другому-третьому уроці, коли учні виконували самостійне завдання, засував голову під стіл і крадькома наминав. До цього вже всі настільки звикли, що й уваги не звертали на підживлення пана вчителя. А коли я приступив до виконання своїх обов’язків, подібне не могло промайнути повз моє пильне око.

— Смачного вам, пане Фийсо, — побажав я увічливо із свого ящика.

Бідака Фийса з неспогаданки ледь не вдавився і зайшовся таким кашлем, що я мусив хутко подавати воду і лупити учителя по хребтянці, аби не задихнувся.

Кілька днів поспіль Фийса утримувався від бутербродів. Та голод завжди моцніший за гонор, і вчитель здався. Тепер він їв дуже швидко, весь час криво позиркуючи на мене, наче кіт, на якого чатує не менш голодний пес. Така поспішність призводила до того, що пан Фийса розтрушував довкола крихти, які я мусів відтак прибирати. Врешті це мені набридло.

— Пане Фийсо, у вас што — цуравий рот? — запитав я. — їсте і чамкаєте, яко та паскудна свиня, а мені то все на бідній голові!

Божіньку мій великий, що тут вчинилося! Фийса підскочив, ніби йому розпеченого кола в сідницю встромили. Підняв над собою руки, голову підкинув до стелі і як закричав:

— О, силища небесні, за що ви мене так тяжко наказали? Лем одні ви видите, як я терплю і страждаю, айбо більше уже не можу!

І тут же старорежимний огризок, вирячивши, як на Страшному суді, очиська, обернувся до класу:

— Діти мої солодкі, доки ми цього антихриста будемо терпіти? — показав караючою десницею на мене. — Доки він буде нашу крівцю пити? Геть супостата!

— Геть! Долів із ним! — заревів клас.

Я не встиг і пікнути, як десятки рук витягли мене з-під пічки і в’єдно з ящиком, революційно завиваючи, винесли з класу. А далі, скандуючи переможні гасла визволення, пронесли коридором, вийшли на східці і з тим же ящиком викинули мене на двір. І так само дружно революційні маси повернулись і зайшли до класу.

Я сидів на своєму ящику посеред шкільного подвір’я, немов викинутий на безлюдний острів командою піратський капітан, і невидющими очима дивився в іронічно-глумливі небеса. До скону віку не забути, що діялось в ту мить у моїй душі. Сказати, я був шокований, ошелешений, — трухляві, порожні слова! Я був геть знівечений, до останку знищений, до краплини розтрощений і на сім ліктів у землю вкопаний! І це теж вельми бліденьке порівняння із тим страшним, всесвітньо-катастрофічним станом, який охопив мене. Так почувається геніальний полководець, який за півкроку до тріумфальної перемоги через якусь нісенітницю миттєво втратив армію і зазнав ганебної поразки. Чи більше — король, який свято вірив у свою всемогутність, а його із трону скинули придворні блазні. І від цього сам не відав, плакати, лаятись, грозитись, битись головою об ящик діда Соломона чи хутко придумати страшну помсту. І хоч я мав трішечки шалений характер і не завжди богоугодні діяння, доля мене таки по-материнськи любила, жаліла і хутко сама привела помсту.

— Митре, що мені робити? — раптом почувся позаду плаксивий голос.

Від шкільного туалету прямував мій однокласник Йосип Жидик на прізвисько Бегемот. Він постійно просипав і, як правило, приходив у школу на третій урок. Але перед тим навідувався у шкільний туалет покурити. Йосип був всеядним і ненаситним, тому повністю відповідав своєму прізвиську. А туалет — благенький, хирлявий, зліплений із дощок ще за небіжчиці Австро-Угорщини. І коли сьогодні Бегемот зайшов туди, добряче підгнилі дошки не витримали, і мій цімбора по груди провалився в лайно… чи культурніше б мовити — в «загальношкільне добро».

Ледь не захлинувшись у тому «золоті», гембатий бумбак сяк-так вигрібся з ями і не придумав ліпшого, як попрямувати до школи.

— Митре, та што тепер мені чинити? — скиглив, стікаючи «шоколадними» патьоками Бегемот.

І навкруги почав поширюватись такий страшний сморід, наче над школою пройшлася злива тухлих яєць. Навіть горобці миттєво знялися зі стріхи і стали шалено розлітатись.

— Но та скажи, што робити? — благав Бегемот.

І тут мене осінило. Затуляючи носа, я радісно порадив:

— Біжи у клас! Пан Фийса поможе твоїй біді!

Тугодумий Бегемот ощасливлено кивнув головою, хутко зайшов до школи і дався до класу. Я ж притьмом перев’язав мотузкою добряче потовчену скриню діда Соломона і дременув подалі від гріха.

У класі події розгорталися як у кіно. Скинувши із трону в моїй особі кровожерливого тирана, революційно налаштовані маси, гикаючи, улюлюкаючи, урочистим маршем зайшли у приміщення, порозсідалися за парти і десятками торжествуючих очей любовно вп’ялися у свого мужнього вождя пана Фийсу. А він, неборака, захмелілий од щастя перемоги, увесь світився у своїй правоті. Тепер він був схожий на Мойсея, який після стількох років блукань пустелями нарешті привів своє плем’я до землі обітованої. Ходив поміж партами і, витираючи зволожені очі, так і мовив:

— Красно дякую вам, мої дорогі, що разом врятувалися од єгипетської прокази!

Босяки вдячно кивали і клялись дружньо покласти за пана Фийсу свої дорогоцінні голови. Єдина круглоока відмінниця Маня Крумплянка не вписалась у загальнопереможне торжество, бо покусювала нігті і мовчки дивилась у вікно.

— А ви, Маріє Петрівно, хіба не раді? — запитав здивовано пан Фийса, знаючи, з якою відразою вона ставиться до мене. — Це ж щастя яке — одрубали голову дракона!

— Над цим ще треба подумати, — мовила загадково Маня, достоту знаючи, що цього я просто так не подарую.

І мала, золота моя Маня, велику правду. В цю ж мить — без стуку і привітання — розчахнулися класні двері і на порозі у всій красі й «невимовних пахощах» постав Бегемот.

— Пане учителю, я впав у будар, — збентежено ляпнув Бегемот.

Все умить завмерло, заціпеніло. Навіть мухи принишкли, не без цікавості спостерігаючи зі стель, як на підлозі довкола Бегемота утворюється райське для всіх комах озерце.

— Пане учителю, та що тепер мені дома буде? — не дочекавшись відповіді, запитав Бегемот.

— Та ти, — щось хотів рявкнути пан Фийса, але відкривши рота і вхопивши смертельну дозу нестерпного смороду, безсило онімів.

І той бідолашний сніданок, яким пан Фийса ледве не вдавилися через мої коментарі, вмить, наче вулканна лава, вернувся з горлянки на підлогу. І тут уже у класі зчинилась така веремія, наче школу обложили войовничі племена. Затуляючи долонями роти і носи, нещодавні безстрашні революціонери нажаханою отарою юрмились по кутках і лишень ревкали та мекали. Нарешті комусь вскочило в голову відчинити вікно, і вже за секунду, перелякані, наче горобці із шпаківні, один за одним випорхували мої кривдники і тікали куди очі вели.

Я тим часом із дорогоцінною скринею за спиною чимчикував додому. Хоч я і щедро відплатив опонентам за свою поразку, душа була ображена. Навіть те малюсіньке голубооке звірятко, що всі дні пухнасто гріло моє серце при згадках про Маню, тепер присоромлено притихло, заплющило оченята і не подавало жодних ознак життя.

Біля бентового ярка я повернув на Небесі й, аби двічі не трудити ноги, попрямував у село за хлібом. Наближаючись до крамниці, раптом побачив, як із її дверей вийшла вельми знайома особа. Ближче… ближче… Господи! Моє сяйвооке звірятко як стрепенулося в грудях, як стрибонуло, як шалено закрутило серцем. Мене водномить і зморозило, і в гарячку кинуло, і аж до нудоти тривогою пройняло. Назустріч панською павою пливло моє солодке щастя — гірке нещастя — Маня Крумплянка.

Вона справді тепер прошкувала мені назустріч. Замість торомбатої, сутулої, пухкощокої, пишнотілої і широкозадої Крумплянки до мене наближалося юне створіння — вище за мене, струнке, гінке, з чорними оченятами-білочками, довгими пухнастими віями і до божевілля звабливими чортенятами-ямочками на обох щоках. Мамко мої, я і не помітив, коли і за який час ця вредна Маня, через яку ледь не потрапив до буцегарні, стала принцесою.