— Можете, Марько, мені не дати похмелитися, най умру невинною смертю, айбо всьо ровно одкажуся прийняти вашого чібіса!

Наскільки не обожнювала моя дорога Фіскарошка пана Фийсу, але тут їй терпець увірвався.

— Пане Фийсо, што ви так перепудилися, ніби просимо вас козу Танкістку чардаш вчити танцювати? Дитина жажде знаній!

— Якшто ваш Митрик вернеться у клас — візьме ті знанія фрас!

— Ого, ви уже, пане Фийсо, як ваш любимчик Петефі — стихами заговорили, — в’їдливо вщипнула баба.

І тут же по-сусідськи нагадала панові чимало неприємних речей, а особливо — постійні позичання «шпірітусу» на «нігде вертання». Фийса довго-довго боровся, але під тягарем колишніх і майбутніх боргів він таки капітулював — візьме мене до класу, але тільки в ролі опудала, точніше — скелета, на якому демонструватиме учням анатомічну будову людини. Пристрасті завирували далі. Врешті-решт зійшлися на «ні вашим, ані нашим»: я повернуся до класу пічником. Хоч вже весна, але ночі холодні, тому зранку в класі треба ще підтоплювати. Ось я й заготовлятиму дрова і кожного ранку розводитиму вогонь, а далі тихо сидітиму біля пічки і слухатиму уроки. Втручатися в навчальний процес мені було категорично заборонено.

Першою безвинною жертвою мого новопризначення став бідний Соломон. Я безцеремонно конфіскував розкішний дерев’яний ящик, на якому днював і ночував біля печі дід, завантажив його на візок і поволік до школи. Ящик затяг до приміщення і поставив біля печі, у нього складатиму дрова, а у вільний час сидітиму й уважно слухатиму пана Фийсу. І тут одразу ж взявся до роботи. І коли до класу увійшов пан Фийса, од приємного здивування аж присвиснув — у приміщенні було тепло, чисто і затишно. Я ж собі поважно, немов на троні, сидів на соломонівському ящику з дровами і застиг у бентежному очікуванні.

— Хвалю, хвалю, — шанобливо поклонився пан Фийса до мене і звернувся до класу: — Дорогі дітки, наш Митрик однині буде пічником, давати нам тепло, слідкувати за дисципліною. Довіряємо йому наше здоров’ячко і порядок. А ми віддячимо Митрику своїми прекрасними знаннями!

Тільки-но пан Фийса поставив присутніх до відома, що він із громадою шкільних босяків довіряють мені власне здоров’я, порядок і безпеку, як розсунувся дах школи, далі розчинились небеса і в голову луснула блискавка. Все моє єство осяялось, далі спалахнуло, і гарячий мороз скував тіло. Я занімів і тільки й слухав, як мільярди мурашок шалено бігають від голови до кінцівок пальців. Божінько великий, мені довіряють, на мене покладають такі велетенсько-доленосні обов’язки — берегти людське здоров’я і навертати блудні душі до порядку! Од того потрясіння на мене напала страшна гикавка, яку ледве погамував наш Фийса, бризкаючи в обличчя і напуваючи холодною водою.

Надалі я сидів біля пічки на ящику, немов вилитий із воску, — непорушно, тихо, смиренно, не мигнувши оком. Хіба що кілька разів підвівся, аби пічку підкорми-ти дровами. Вперше за декілька років клас не почув від мене жодного слова, вперше в житті я повертався додому, не зачепивши жодної собаки, кішки чи якоїсь іншої скотини. Моя поведінка, мій душевний стан настільки збентежили пана Фийсу, що він увечері навіть зайшов запитати, чи, бува, не напала на мене якась страшна болячка. Ні, боліти не боліло, проте від фатального повороту долі я всю ніч горів і таки мав високу температуру. А до ранку вже був бадьорий, гострий, як молодий часник, і здоровий, як свіжий хрін!

Хутко затопивши піч, навів лад у приміщенні й уже пішов далі — став із різкою на порозі і почав пильнувати, аби у клас заходили тільки з чистими черевиками. Забрьоханих повертав назад, аби помилися в потоці. А коли хтось із однокласників дуже бунтував, винагороджував його різкою по плечах. До приходу вчителя у класі панувала така тиша, що бідний Фийса, йдучи на урок, спершу навіть проминув наші двері.

— Найся не приказує, ачей якась мара сталася, — запитав спантеличено, зайшовши у клас.

— Біди ніякої, — заспокоїв я. — Просто до нас однині прийшов порядок, — і подав Фийсові чистого стільця.

І тут же, глянувши на заляпані чоботи вчителя, делікатно зауважив:

— На перший раз, пане Фийсо, вам прощаю. Але вже завтра, як зайти у клас, помийте і ви чоботи, за вами вшиткими не наприбираєшся.

Мої клаповухі односельці весь цей час сиділи за партами незрушно, немов їм сідниці пригвинтили до стільців, і тільки тріщили один на одного баньки.

Пан Фийса теж якось здерев’янів і мало не вдавився адамовим яблуком. Зміряв мене, — най йому Богонько простить, — дуже недобрим поглядом і, ніби ковтаючи непережовані шматки сухарів, надсилу мовив:

— Так… так… Митьку, порядок має бути… Аякже… аякже… я постоянно вас усіх закликаю до порядку. І чоботи обов’язково помию!

Я залишився задоволений відповіддю учителя і, сповнений почуття виконаного обов’язку, сів біля пічки на розкішний ящик діда Соломона. І найголовніше — примостив біля себе на видному місці вицифровану палицю-різку.

Зізнатися чесно, не пригадаю, що то був за урок, а поготів бесіду пана Фийси. Мої очі, зіркіші за орлині, неприкаяно слідкували за дисципліною у класі. І тільки хтось ворухнувся, я одразу налітав:

— Гафіє, не колупайся у носі — там золота не знайдеш! — робив зауваження онуці нанашки Кутузовки.

І далі у такому ж тоні:

— А ти, недорікий Гітлєре, што постоянно шіпаєшся, якби короста тебе мучила!

— Анцьо, не списуй од Ферка. Ти дурна, а він ще глупіший — лем більше ошибок наробиш.

— Слухай, Ільку, якшто ще раз стрілиш гумкою Полані в потилицю, так тебе лусну палицею по шиї, що сині мухи всю жизнь будуть в очах літати!

Одній Мані Крумплянці якось не міг робити зауваження. Із тої хвилини, як стало відомо, що моя «солодкогуба» не викрила мене як «женського вредителя», я змінив своє ставлення до Мані. Тільки ось гляну на неї, і те пухнасте, тепленьке звірятко, що залізло мені в груди, вмить починає ворушитись. Воно звило собі гніздечко десь під серцем і весь час гріє його якимось тривожно-хмільним теплом. І лише одкрию рота, аби Мані зробити серйозне попередження, як сяйвооке звірятко своєю пухнастою мордочкою торкається серця, і воно на мить завмирає, а далі починає хмільно-тривожно колотитися.

А взагалі чимдалі зі мною почали коїтися все більш дивовижні перевтілення. Все те, що донедавна було неодмінним у моєму житті, — підніжки, несподівані щиглі однокласникам по носу і вухах, підкладання гумок з голками під сідниці, підбирання стільця, постійне стріляння на уроках з мініатюрних рогаток, смикання дівчат за косички — тепер здавалося неспасенним гріхом.

Більше того, на мене впало якесь прозріння. Сидячи біля печі на ящику з дровами, бачилося, я підношуся на величному королівському троні, з якого своїм пильним зором обіймаю увесь світ — від свого класу й аж до найглибших закутин на дні морів і океанів. Бували хвилини, коли, слухаючи уроки пана Фийси, на мене негадано нападали наукові осяяння. І я встромляв свої «золоті» в бесіду вчителя, час од часу підправляючи його думки. Щодень я ріс у своїх очах, помислах і ділах… Я вже по-панібратськи підходив до директора, ручкався з ним і запитував:

— Як ся маєте, як ваші діла?

І тут же давав йому дружні поради щодо навчального процесу, господарських справ.

Зважаючи на наш менталітет, зі мною нічого надприродного не відбувалося. Хіба вам ніколи не траплялось зустрічати в житті людей зовсім непримітних, таких собі сіреньких мишенят. Однак варто під цю невиразність підсунути керівне крісло, як дрібний гризунчик вмить облагороджується і стає білогривим скакуном. У кріслі він набирає неймовірної ваги, чинності, пихи і значущості.

Зі мною доля вчинила деякі корективи. В міру того як я розумнішав і підносився на своєму тронному ящику й отримував насолоду від влади, з моїми ближніми почало коїтись щось протилежне. Однокласники сахались від мене, немов від короставого. Пан Фийса мав за велике щастя, коли впродовж уроку не зробив йому зауваження. У коридорі одні вчителі намагались шмигонути у перший-ліпший клас, інші проходили повз мене так обережно, наче оминали іржаву авіабомбу часів Першої світової. А пана директора взагалі туберкульозна вош ущипнула. Коли бачив мене десь на своїм путі, на нього нападала гикавка, починав труситися і, розмахуючи руками, кричав: