— Ви уже на роботі? — гулькнув у дверях Онуфрій Миколайович.

— Хіба не бачите? — підвів голову Андрій.

— Будь ласка, зайдіть до мене… Цікава розмова…

Обоє вийшло…

— Ви пригадуєте свій фейл… матеріал про Зеленяка? — здалеку почав Ладичко, повернувши ключ у дверях.

— Пам’ятаю.

— Вибачайте, але тоді я не зовсім мав правду… І там теж, — Ладичко не забув показати пальцем на горище. — Критичну кореспонденцію варто би відновити…

Андрій тільки тепер збагнув суть учорашніх Зеленякових відвідин редактора. Задовго до обіду вони замкнулися, і з кабінету доносилась гаряча суперечка, яка час од часу переходила у лайку і крик. Видно, десь і щось не поділили. Цікаво, що?

— Фейлетон з іншими матеріалами я спалив, — нагадав Волосянич. — І сумніваюсь, чи відновлю у пам’яті, — геть охолов.

Ладичко нервово потер руками — згадане кольнуло неприємно.

— Але ви розумієте, до якого свинства вдався Зеленяк? Чоловіка, який не хотів підписати фальшивки, він ще рік тому безсоромно виїв, вигнав зі села. У роботі всяке трапляється, але дійти до такого — це вже вибачайте. Мусите поїхати туди і написати нещадний фейлетон. За правду усім нам треба боротися!..

Попри все, почуте зацікавило молодого журналіста, і він вирішив поїхати.

— Ось ви завжди просите мотоцикл. Прошу — він до ваших послуг. — Редактор показав у вікно на мотоколяску, що стояла у дворі. Нею, окрім редактора, ніхто не мав права користуватися.

«Що це у лісі цікавого здохло?» — подумав Волосянич, дивуючись щирості Ладичка.

— Ви говорили, що хвацько їздите на моторці, прошу беріть. Правда потребує жертв! — з великодушністю сказав редактор.

— А ви впевнені у достовірності фактів? — запитав Волосянич. — Не будемо потім судитися?

— Ручаюся! — переконливо відповів Ладичко, і тут же добув з шухляди новеньку чорну течку.

— Вони тут, мої дорогі факти… — сказав радісно, та, помітивши надміру здивований погляд молодого журналіста, заїкнувся і хутко сховав папку.

— Як народ помиляється, твердячи, що горбатого могила випрямить. Ні, горбатий і в землі буде горбатим, — тільки й мовив Волосянич, закриваючи за собою двері редакторського кабінету.

…Мотоцикл весело мчав із місточка і незабаром повернув на центральну автостраду у напрямку до Верховинського перевалу. Справа і зліва, попереду і позаду цвіла осінь, гарячими хвилями барв стікаючи до дороги.

«Треба бодай на тиждень випроситись, аби матері допомогти картоплю викопати, зібрати виноград…» — думав Волосянич, щільніше нагинаючись до руля.

Сам він був родом із долинянського села і восени любив гайнути на кілька днів додому, коли теплі вечори і прохолодні ранки щемно пахли стиглим виноградом, джонатанами, золотим парменом і пізніми осінніми персиками. Нині мати, після смерті батька, доживала самотньо, не полишаючи надії, що молодший син порозумнішає і повернеться до родинного гніздовища. При кожному наїзді Андрія підшуковувала невістку, сльозами вмовляла кинути думку про великий світ, осісти на газдівстві і, коли вже така сверблячка, писати собі спокійно вдома, а не тинятися по чужих закутинах.

Прудко петляючи поміж лісом, дорога винесла Андрія на перевал. Він на якусь мить зупинився, переключив швидкість і, помалу розганяючись, почав спускатися. Чим далі дерева бігли скоріше, вітер виспівував пронизливіше. Аж ось вигулькнув і поворот. Андрій натиснув на гальма. Але що за мара! Мотоцикл не слухався. Невже обірвався тросик? Мотоколяска продовжувала набирати швидкість. Різкий поворот невмолимо наближався. Куди датися? Зліва скеля. Справа урвище. Андрій повернув на скелю, та його різко занесло, розвернуло…

І тут він ніби перелетів через межу, яка відділяла світ реальний і потойбічний… Страх зник. Охопила страшна байдужість… Тепер він ніби стояв десь збоку і спокійно спостерігав, як мотоциклом, а на ньому і молодого журналіста несе до прірви… Ось підскочило переднє колесо, потім, наче в уповільненому сні, піднявся сам мотоцикл і полетів…

За цей час Андрій устиг побачити, як оголились навколишні гори, і тисячі вікон засвітились синіми льодами на їх схилах.

І тисячі облич, вмурованих у крижані шибки, перелякано закричали в осінній тиші.

І тільки сиві мерці — двоє Андрієвих дідів, тітка Марія, сусідка Варвара — спокійно сиділи під дощем на верховинах і плели із трави розкішні килими.

І батька помітив. На самому дні прірви — теж геть сивий-сивий — йшов із козубом на шиї, черпав із нього насіння живого дощу і сіяв, сіяв… Сіяв округлі, блискучі живі дощинки, які дихали на його долонях і променили радість очей весняних птахів.

«Няньку, спасіть мене, — тихо попросив Андрій. — Я ж іще нікого не любив, нікого не встиг зненавидіти…»

«Спасіть його!» — закричав велетенський хор облич, замурованих у гірські вікна.

В останню мить, коли Волосянич уже побачив у прірві перед собою дерево, на яке летів, світ реальний наздогнав його болючим запитанням: «Чому Ладичко, який нікому не дозволяв торкнутися мотоцикла, так радо запропонував його сьогодні йому? Чому?..»

Коров’яча доля

Погожої вересневої суботи Граб вертався додому. Минав майже рік, відколи покинув село і влаштувався на цегельні. За цей час відкрив для себе життя, про яке навіть не здогадувався. Виявляється, воно мало значно ширші і світліші обрії, аніж тут, у Березіллі. З року в рік, не даючи рукам спочинку, недосипаючи, влітку і взимку трудився Петро, як воляка, і ніхто добрим словом не пригостив, ніхто «спасибі» не подарував. Так, бачилося, й мало бути. Кожного року лунали нові обіцянки, нові гасла, і Граб із односельцями, впрягнувшись у них, ревно тягнули колгосп до нових здобутків, не вельми тішачись надіями на особисті блага. Зрештою, їх ніхто й не вимагав. Люди розуміли: риштується нове життя, а в новому домі не одразу скляться вікна, стелиться підлога й обживаються стіни. Треба трохи й потерпіти. Але кожна людина до останньої судньої хвилини завжди залишається трішки дитиною. Їй, як і малюкові, хочеться ласки, душевної теплоти. Чорт з ним, що на зароблені трудодні не видавали часом й половину обіцяного, що записаний трудодень оплачувався мізерними копійками — можна було витерпіти, не такі лихоліття переживали. Глибоко ображало інше: від своїх керівників і незчисленних уповноважених горянин за свій тяжкий труд рідко чув добре слово. На нього здебільшого дивилися не як на людину, а як на запас невикористаних трудових резервів. Подібне часто мучило й Петра, доки працював у колгоспі. Йому, навіть при непоганих заробітках, завше чогось бракувало. І сам не міг усвідомити, чого саме, але твердо знав: чогось світлого, теплого, для душі святого, що не замінити ніяким трудоднем, навіть оплаченим твердим карбованцем і багатою натурою. І тільки тепер, працюючи на заводі, він збагнув: все життя, тим більше, що ріс сиротою, він прагнув уваги до себе, прихильності ближніх, їх ласки… І ось за довгі сподівання доля нині віддавала сповна. Хоч трудився не задля того, аби випнутись — од роду мав роботящу натуру, — його запримітили одразу. Через кілька місяців призначили бригадиром, а ще через півроку вивісили його фотографію на почесному місці, серед передовиків. Про колектив, яким керував, почали писати в газетах, заговорили по радіо. І заробітки пішли немалі. І та туга за рідним селом, яка насампочатку мучила, помалу компенсувалась іншими благами. Нині його доньки приходили в школу краще зодягнутими, і дружина могла у вихідні, замість вовняного сардака, принарядитись у драпове пальто, шерстяні шкарпетки і постоли змінити на добротні шкіряні чобітки, запнутись розкішною квітчастою хустиною й пройтися вулицями, викликаючи неприховані завидки березільських язикань.

Ось і тепер, отримавши квартальну премію, Граб накупив для сім’ї добротного зимового одягу, взуття і з вщерть наповненими бесагами вертався під неділю додому. Вересневе сонце, хоч і наморене за літо, було ще міцне. Воно не парило, а більше душу гріло. Дорога від самої річки була сухою, теплою — Петро роззувся і почимчикував босяком. А попереду — очам не злічити — на кам’яних хвилях вогненно пливли осінні ліси. Спокій, благодать. В охлялих від бездощів’я потічках упівголоса, боячись налякати саму себе, жебоніла вода. Тиша, руда від листя і дерев, пахла грибами, запізнілими квітами й чорницею. Іде Петро і час од часу нервово відштовхує від себе підступну думку, котра так і норовить засісти у здоровий глузд: мовляв, ніякими благами не відкупишся від краси вітцівщини, яка породила тебе, дала силу. І жодне благополуччя до останнього подиху не затлумить у серці туги за рідною домівкою… Усвідомлював це, але боявся признатися собі… Вірніше, не хотів. Наперекір, у відомсту за все.