Коли зловісна трапеза закінчилась, Андрій знову повернувся у приміщення, аби зачинити кабінет. У коридорі, тепер уже не без ляку, помітив: двері Ладичкового кабінету розчахнуті навстіж. Гамуючи хвилювання, навшпиньки наблизився до порога. Всередині чулося йойкання і грюкіт стільців. Андрій крадькома зазирнув… Жалюгідне видовище вразило його: по підлозі, б’ючись головою об стільці, рачкував Ладичко… Видаючи тваринні згуки, зазирав у шпаринки під шафами і перелякано нишпорив там руками… Андрій кашлянув. Неймовірної напруги сила підкинула Ладичка з підлоги.

— Документи!.. Де папки?! — рикнув страшним голосом і кинувся до Андрія. Цупко схопив його за груди — звідкіля тільки сили взялося у немічних рученятах — і почав осатаніло трясти. — Хто дозволив?! Як ти посмів?.. Іроде! Куди подів документи?! Признавайся! Знищу! Покінчу тебе і з собою те вчиню! Говори, чуєш, говори!..

Андрій не на жарт злякався. Ще ніколи не бачив редактора у такому стані. Очі Ладичка — зовнішні і потаємні — виділося, вперше зійшлись воєдино, обдаючи Андрія хижим страхом, відчаєм, ненавистю, благанням, безпорадністю… Піт патьоками стікав з лисини, обличчя стало жовтим, скам’яніло, загострилось, і весь Ладичко якось здрібнів, перетворившись у пружну грудку жаху, злості і рішучості. Андрій зрозумів: редактор тепер здатен на все. Головне, не зірватися самому, не піддатися паніці.

— Говори! Куди подів?! Кому віддав?.. Хто дозволив?! — задихався від натуги Ладичко.

— Бог з вами, і я коло вас, Онуфрію Миколайовичу. Нічого страшного не сталося, — спокійно сказав Андрій, легенько відсторонюючи Ладичка. — Папки я нікому не передав, їх ніхто, крім мене, не бачив…

Опісля останнього слова з Ладичка немов душу випустили: вмить збляк, руки впали, очі згасли, і безпомічно опустився на перекинутий стілець.

— Сейф був відкритий, — продовжував далі Андрій. — Заглянув випадково. Знаю, неетично, вибачаюсь… Але все рівно не каюся… Це переходить всякі межі людяності…

— Де документи, куди сховав? — кволо запитав Ладичко.

— Я їх спалив.

— Не вірю.

— Ходімо — покажу.

Ладичко спробував встати, але одразу ж присів знову — ноги не тримали, нервове потрясіння вивело з ладу. Андрій взяв його під руку і майже поволік на задвірок.

— Ось тут… — показав на скипіле згарище, що й досі сердито фиркало сморідним димом.

Ладичко одразу ожив. Злодійкувато оглянувся, далі впав на коліна, почав рити пальцями землю й засипати вогонь. Тяжко сопучи, озираючись, він длубав землю з якоюсь люттю і все кидав жменями, кидав, наче хотів навіки заткнути рот й самій землі.

— Я пішов, бувайте здорові, — мовив з відразою Андрій.

— Ні, ні, ні! — замахав руками Ладичко, піднімаючись: — Я мушу вам, Андрійку, дуже важливе сказати… Ви повинні, один-єдиний, про це знати… Мусите зрозуміти…

Навіть не обтрусившись і рук не помивши, редактор попрямував у кабінет. За ним, неохоче, Андрій.

— Закрийте двері! — благально попросив Ладичко.

Андрій повернув ключем і зіперся на одвірок, аби на випадок чогось швидко відімкнути. Ладичко сів у своє редакторське крісло, поклав руки на стіл, якимось безбарвним і тужним поглядом подивився на Андрія — тому аж стало не по собі, — а потім заридав… Плакав, не ховаючи лиця, гірко, безутішно… Вкрай ніяково і безпорадно почував себе Андрій. Йому стало до давкого щему у грудях жаль Ладичка, боляче за нього.

— Онуфрію Миколайовичу, та якось уже…

— Ні, не треба, Андрійку, — перебив редактор. — Не втішайте мене. Хай сльози винесуть із серця ту сукровицю, що літами точить душу…

— Я піду… Іншим разом поговоримо, — для згоди кивнув головою Андрій.

— Ні, тільки сьогодні! — зітхнув, ховаючи у собі останні схлипи Ладичко. Далі витяг з кишені носовичок, витер очі, лице. — Це все вона, змія гаряча, вона мене, як хробак солодкий корінь, точить усе життя…

— Хто? — поцікавився Волосянич.

— Параска, жінка моя, — відповів з ненавистю Ладичко, наче мова йшла про смертельного ворога. — Так, так, Андрійку… Я був на курсі найкращим студентом. Як і ви, писав, друкувався. Мені пропонували аспірантуру, пророчили майбутнє в журналістиці, літературі. І треба було такому статися — перед випуском, на весіллі однокурсника зустрів її. Вона прийшла туди із майбутнім женихом, військовим старшиною — таким рудим, вульгарним громилою. Параска тоді була красивою, високою, помітною. Усі чоловіки весь вечір пасли її очима. Коли увидів її, зрозумів: всі свої гаразди проміняю на неї, буду її слугою, стерплю все, аби лиш прихилити до себе. Закинув дипломну, забув про екзамени. Тінню вештався за нею. А вона сміялася, знущалася наді мною. Забагла, аби кожного ранку приносив їй у кімнату букет троянд. Я покірно виконував… Бувало, йдемо вулицею, а Параска несподівано крикне: «Лізь на дерево!». І що думаєте: мовчки, з радістю, як дурне кошеня, дерся на вершок. «Ты, поньмаш, Калиновна, што он дурак, — якось при мені висловився рудий старшина. — И жизнь твоя с ним — это будет сплошное представление в кривых зеркалах». А вона відповіла: «Дурак, Женя, ты. Мне лучше видеть в кривых зеркалах то, что мне хочется, нежели в жизни быть под твоим каблуком». І знаєте, цим дала вона мені надію. І чого тільки тоді не наобіцявся їй: і свою велику письменницьку долю, і високу кар’єру, і службову машину, і те, що вона буде у мене при двох служницях… Ой, уже й не згадаю, які словесні гори-доли їй надарував, аби тільки вийшла за мене заміж. І ми побралися. Звичайно, про аспірантуру й не велів собі думати, бо Параска заявила: «Я не для того виходила заміж, аби цуравому аспіранту брудні шкарпетки прати». З дипломами, напівпорожніми рюкзаками і валізками приїхали сюди. Мені одразу пощастило — зайняв посаду відповідального секретаря. І тут Параска зрозуміла: зі мною не зосталась у програші. Правда, вона жодного дня не працювала за спеціальністю. Сиділа вдома і плела інтриги проти моїх співробітників. Неоднораз казав їй: «Хіба тобі мало? Заробіток у мене пристойний, вистачить по горло». А вона мені: «А де твоя висока кар’єра, де службова машина, де служниці, які мені ноги мають мити?». І все грозила відшукати рудого старшину і кинути мене… Ось так, хотів того не хотів, уплутався у її інтриги і я. Це вона, вона, Андрійку, заставила мене завести чорні папки…

Андрій чував історію, як нечесно Ладичко торував собі шлях до крісла редактора газети, але мало йняв віри. І тепер, після зізнання Ладичка, йому стало неймовірно холодно й порожньо.

— Повірте, Андрійку, — продовжував жалісливим фальцетом Ладичко: — Мені була суджена інша доля… Письменницька. Знаєте, інколи мені хочеться кудись полетіти і щось гарне-гарне, ліричне написати… Навіть у сні тягне до великого, прекрасного… І я тоді літаю, у сні, повірте…

Тут Ладичко ледь піднявся, кумедно зігнув у ліктях руки й почав ними рухати, імітуючи змахи пташиних крил. Голову втягнув у шию, підняв гострі плечики, груди якось втягнув у себе і махав, махав крильцями-руками перед очима Волосянича.

— Не старайтеся, Онуфрію Миколайовичу, — мовив з байдужістю Андрій. — Ви уже не злетите. Крила давно зів’яли. Та й взагалі, чи були вони?..

— Спадьте на бога, Андрійку, молю вас, мовчіть, мовчіть, що було між нами тут! — вибіг із-за столу Ладичко, не перестаючи змахувати руками.

— Майте спокій. Мені про це соромно навіть перед самим собою.

…Андрій зайшов у кабінет ще до початку роботи. Підписав кілька інформацій і взявся за кореспонденцію про збирання картоплі. Подібні матеріали давалися тяжко — ніяк не міг звикнути до штампів. Завжди намагався у репортаж, матеріал рейдової перевірки, коментар вдихнути живе слово, але Ладичко нещадно креслив. При цьому дуже вибачався, посилаючись на специфіку районки. Можливо, він був по-своєму правий. А взагалі, відносини між Андрієм і редактором після випадку із чорними течками ставали дедалі напруженішими. Для працівників редакції давно стало зрозумілим: між Волосяничем і редактором — складні стосунки. Ладичко панічно боявся молодого журналіста, а той одверто його зневажав. Волосянич гадав, що редактор одразу дасть йому вільну — напише характеристику, рекомендації і відпустить з миром, — цього він найбільше прагнув. Та Ладичко з незрозумілих причин затягував.